— Це не подіє, — сказала Людмила.

— Зайду до чарівників. Мо’ буде щось путнє, — сказала пані Кекс. Вона трепетала від усвідомлення власної важливості, як маленька розлючена бомба.

— Так, але ти казала, вони ніколи не слухають, — сказала Людмила.

— Хоч попробую. Хай там як, нащо ти вийшла з кімнати?

— Ох, мамо. Ти знаєш, я ненавиджу цю кімнату. Немає потреби...

— Лучче перебдіть. А як тобі скочить в голову піти ганять чужих курей? Що люди скажуть?

— Але я ніколи не відчувала жодного бажання кинутися на курку, мамо, — втомлено сказала Людмила.

— Погнаться за возом і оббрехать його?

— Брешуть собаки, мамо.

— Йди в свою кімнату, замкнись і сиди ото вишивай, як чемна дитина.

— Ти знаєш, що я не можу тримати голку як слід, мамо.

— Постарайся для мами.

— Так, мамо, — сказала Людмила.

— Ідо вікна не підходь. Ми ж не хочем лякать людей.

— Так, мамо. А ти переконайся, що ввімкнула свої провіщення, мамо. Ти знаєш, що твій зір не такий, як раніше.

Пані Кекс дивилася, як її дочка йде вгору сходами. Потім замкнула за собою вхідні двері і попрямувала до Невидної академії, де, як вона чула, було надто багато безглуздя усіх різновидів. Кожен, побачивши, як пані Кекс просувається вулицею, зауважив би одну-дві дивні деталі.

Незважаючи на її нерівну ходу, в неї ніхто не врізався. Ніхто її не оминав, вона просто не була там, де були вони.

Ось вона повагалась і ступила в провулок. На мить пізніше барило скотилося із воза, який навантажували біля таверни, і розтрощилося об бруківку, де вона мала би стояти. Вона зробила крок із провулка, переступаючи через уламки, буркочучи до себе. Пані Кекс проводила багато часу в буркотанні. Її рот постійно рухався, ніби вона намагалася спекатися кісточки, що налипла на внутрішній поверхні зуба.

Вона дісталася високих чорних воріт Академії і знов завагалася, ніби дослухаючись якогось внутрішнього голосу. Потім відступила вбік і стала чекати.

Білл Двері лежав у пітьмі клуні й чекав.

Унизу він чув мимовільні шуми від Хропунця — м’які рухи, плямкання.

Білл Двері. Тож тепер він має ім’я. Звісно, він завжди мав ім’я, але його називали на честь того, що він утілював, а не того, ким він був. Білл Двері. Гарно звучить.

Пан Білл Двері. Вільям Двері, есквайр. Біллі Д... ні. Не Біллі.

Білл Двері глибше вмостився в сіні. Він сягнув у свою мантію і витягнув крихітний часомір. У верхній колбі було ледь відчутно, але усе ж менше піску. Він поклав його назад.

А потім був ще цей «сон». Він знав, що це було. Люди робили це досить довгий час. Вони лягали, і наступав сон. Певно, він служив якимось цілям. Він чекав на нього з цікавістю. Він мав його пережити, щоб проаналізувати.

Ніч пливла крізь світ, прохолодно переслідувана новим днем.

Почулося шебуршання в курнику на іншому кінці двору.

— Ку-ку-pi... е-е-е...

Білл Двері втупився в дах клуні.

— Ку-ку-pi... е-е-е...

Сіре світло фільтрувалося крізь тріщини.

Але ж тільки мить тому це було червоне світло призахідного сонця!

Шість годин зникли.

Білл витягнув часомір. Так. Рівень однозначно впав. Поки він чекав досвіду сну, щось вкрало частину його... його життя. Він цілком її пропустив...

— Ку... ку... е-е-е...

Він спустився із сінника і вийшов у делікатний світанковий туман.

Пристаркуваті кури насторожено на нього дивилися, коли він заглянув у їхній дім. Старезний і досить отетерілий з виду півень втупився в нього і стріпнув крильми. З боку будинку почулося якесь гримкотіння. Біля дверей висів старий залізний обруч від бочки, і панна Літунка енергійно гатила об нього залізною ложкою.

Він підійшов ближче, щоб розібратися.

— НАВІЩО ВИ ЗЧИНИЛИ ШУМ, ПАННО ЛІТУНКО?

Вона крутнулася навколо з піднятою для удару ложкою.

— От тобі й на! Ти маєш ходити, наче кіт! — сказала вона.

— Я МАЮ?

— Я мала на увазі, що не чула тебе, — вона відступила назад і оглянула його згори донизу. — Щось є в тобі таке, Білле Двері, що я так і не можу розкусити, — сказала вона. — Хотіла б я знати, що це.

Семифутовий скелет поставився до цього стоїчно. Він відчував, що йому нічого на це сказати.

— Що ти їстимеш на сніданок? — спитала стара жінка. — Не те щоб це на щось впливало, бо буде вівсянка.

Пізніше вона подумала: він мав її з’їсти, адже тарілка була порожня. Чому ж я не можу згадати?

А потім ще ця штука з косою. Він глянув на неї так, наче жодної до того не бачив. Вона вказала на траву й на держак. Він ввічливо їх оглянув.

— ЯК її НАГОСТРИТИ, ПАННО ЛІТУНКО?

— Заради всього святого, вона досить гостра.

— А ЯК НАГОСТРИТИ її ЩЕ БІЛЬШЕ?

— Це неможливо. Гостре — це гостре. Не можна бути гострішим за це.

Він змахнув косою в повітрі й наче розчаровано присвиснув.

А потім ще ця трава.

Луки на сіно були високо на схилі за фермою, вони височіли над пшеничним полем. Вона трохи поспостерігала за ним.

Це була найцікавіша техніка, якій вона будь-коли ставала свідком. Вона навіть не думала, що це технічно можливо.

Зрештою вона сказала:

— Все добре. І замах добрий в тебе, і все решта.

— ДЯКУЮ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Але чому одна травинка за раз?

Білл Двері певний час споглядав охайний ряд стеблин.

— ІСНУЄ ІНШИЙ СПОСІБ?

— Небагато ти зробиш за один підхід, знаєш.

— НІ. НІ. ОДНА СТЕБЛИНА ЗА РАЗ. ОДИН РАЗ, ОДНА СТЕБЛИНА.

— В такий спосіб багато не накосиш, — сказала панна Літунка.

— ВСІ ДО ЄДИНОЇ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Так?

— В ЦЬОМУ ПОКЛАДІТЬСЯ НА МЕНЕ.

На цьому панна Літунка його залишила і повернулася на ферму. Вона постояла при кухонному вікні, трохи по-споглядала віддалену темну постать і як та рухалася схилом пагорба.

«Знати б, що він зробив? — подумала вона, — в нього є Минуле. Думаю, він один із тих Таємничих Чоловіків. Певне, вчинив пограбування і тепер заліг на дно».

Він вже скосив цілий ряд. Одну за раз, але якимось чином швидше, ніж чоловік, який зрізає цілий оберемок.

Єдине, що мала до читання панна Літунка, був «Альманах фермера та каталог насіння», якого мало вистачити у вбиральні на цілий рік, якби ніхто не занедужав. На додачу до строгої інформації щодо місячних фаз і висівання насіння, він мав певну жахливу схильність до детального смакування різноманітних масових убивств, жорстоких пограбувань і природних лих, що випадали на долю людства, щось на зразок: «15 червня, рік Спонтанного Горностая: цього дня 150 років тому людину в Квірмі вбило аномальним дощем із гуляшу», або «Чотирнадцятеро померли від рук Чума, моторошного метальника оселедців».

Визначною рисою цих подій було те, що вони відбулися досить давно, можливо, завдяки якомусь божественному втручанню. Єдина річ, яка зазвичай ставалася поблизу, це випадкова крадіжка курей і випадково заблукалий троль. Звісно, також були грабіжники і бандити в горах, але вони добре ладнали зі справжніми місцевими і були важливими для тутешньої економіки. Хай так, вона відчувала, що цілком певно почувається безпечніше із ще однією людиною в обійсті.

Темна постать на схилі пагорба добряче вклинилася в другий ряд. За ним на сонці сохла зрізана трава.

— Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Тоді піди й погодуй свиню. Її звуть Ненсі.

— НЕНСІ, — сказав Білл, перекочуючи слово у роті, ніби намагався розпробувати його з усіх боків.

— На честь моєї матері.

— Я ПІДУ ПОГОДУЮ СВИНЮ НЕНСІ, ПАННО ЛІТУНКО.

Панні Літунці здалося, що минула мізерна секунда.

— Я ЗАКІНЧИВ, ПАННО ЛІТУНКО.

Вона скоса на нього зиркнула. Потім, повільно і неквапно, витерла руки об одяг, вийшла надвір і рушила в свинарник.

Ненсі по самі очі впхала рило в корито помиїв.

Панна Літунка задумалася, що саме має сказати. Нарешті вона промовила: