— Дуже добре. Дуже добре. Ти, ти, ти однозначно працюєш... швидко.

— ПАННО ЛІТУНКО, ЧОМУ ПІВЕНЬ НЕ СПІВАЄ ЯК ГОДИТЬСЯ?

— О, це ж просто Кирило. В нього не надто добра пам’ять. Смішно чи не так? Хотіла б я, щоб він робив це правильно.

Білл Двері знайшов шматочок крейди в старій кузні ферми, знайшов шматок дошки серед уламків і дуже ретельно виписував певний час. Потім закріпив дошку навпроти курника і вказав на неї Кирилові.

— ЧИТАТИМЕШ ЦЕ, — сказав він.

Кирило короткозоро вглядався в «Ку-ку-рі-ку», написане важкими готичними літерами.

Десь у його крихітній божевільній курячій свідомості виникло дуже ясне усвідомлення, від якого кидало в дрож, що йому краще б навчитися читати дуже, дуже швидко.

Білл Двері знову вмостився серед сіна і подумав про день. Він здавався досить наповненим. Він зрізав сіно, нагодував тварин, полагодив вікно. Він знайшов якусь стару спецівку, покинуту в клуні. Вона здавалася більш підходящою для Білла Двері, ніж мантія, зіткана з абсолютної пітьми, тож він її одягнув. І панна Літунка дала йому крислатого солом’яного капелюха.

І він зважився на півмильну прогулянку до міста. В це місто навіть Макар телят не ганяв. Якщо тут і було в кого теля, його вже давно з’їли. Мешканці, здавалося, заробляли на життя, крадучи одне в одного випрану білизну.

Була міська площа, геть сміховинна. Це було просто роздуте перехрестя з годинниковою вежею.

І там була корчма. Він зайшов усередину.

Після початкової паузи, поки розум присутніх перефокусувався, щоб утворити місце для нього, вони зробилися обачно гостинні; новини швидше розходяться, якщо промочити горло.

— Ти, певно, нова людина панни Літунки, — сказав бармен, — пан Двері, я чув.

— ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

— А? То була охайна маленька ферма, давним-давно. Ми ніколи не думали, що стара дівка протримається.

— Ая, — згодилися пара старих чоловіків біля вогнища.

— Ая.

— Новий у цих місцях, так? — спитав бармен.

Раптова тиша з боку інших чоловіків у барі була ніби чорна діра.

— НЕ ЗОВСІМ ТАК.

— Був тут раніше, скажи?

— ПРОСТО ПРОЇЗДОМ.

— Кажуть, стара панна Літунка лунатичка, — сказала одна з постатей на лаві уздовж закіптюжених стін.

— Але ловка, як ніж, зважай, — сказав інший згорблений п’яничка.

— О так. Ще й яка ловка. Але все ж лунатичка.

— Кажуть, у неї скрині, повні скарбів, десь у старих світлицях.

— Вона напхана грішми, я це знаю.

— Я так і кажу. Багаті люди завжди напхані грішми.

— Гаразд. Ловка й багата. Але все одно лунатичка.

— Ти можеш бути багатим лунатиком. Можна бути ексцентричним, якщо ти багатий.

Тиша повернулася і нависла. Білл Двері розпачливо думав, що б таке сказати. Він ніколи не був вправний у необтяжливих балачках. В нього ніколи не було нагоди повправлятися.

Що люди кажуть в таких випадках? А. Так.

— Я КУПЛЮ КОЖНОМУ ВИПИТИ, — виголосив він.

Пізніше вони навчили його гри, яка складалася зі столу з дірками із сітками по краю, і майстерно вирізьблених із дерева куль, і кулі, очевидно, мали відскакувати одна від одної і падати в дірки. Гра звалася копанка. Він грав добре. Насправді, грав досконало. На початку він не знав, як цього не робити. Але коли він почув, як вони кілька разів лайнулися, виправився і почав робити помилки з копіткою точністю; до часу, коли вони навчили його грати в дартс, він справді в цьому наловчився. Що більше помилок він робив, то більше подобався людям. Тож він запускав маленькі оперені дартси з холодним розрахунком, ніколи не дозволяючи їм вцілити хоча б за фут від цілі, яку йому призначали. Він навіть послав одну зрикошетити від головки цвяха і лампи, так що вона приземлилася в чиєсь пиво, що змусило одного зі старших чоловіків так сміятися, що його мусили вивести на свіже повітря.

Вони прозвали його старим добрим Біллом.

Ніхто його раніше так не називав.

Що за дивний вечір.

Втім, був один поганий момент. Він почув, як тихий голос сказав:

— Цей чоловік секлет.

І він повернувся й побачив маленьку дитину в нічній сорочці, яка дивилася на нього поверх шинкваса, без жаху, але з якимось різновидом захопленого переляку.

Господар, якого, як Білл Двері вже дізнався, звали Ліфтон, нервово засміявся і попрохав вибачення.

— Це тільки її фантазія, — сказав він. — Дитяча балачка, е? Повертайся в ліжко, Сел. І перепроси пана Двері.

— Він секлет в одязі, — сказала дитина, — чому все, що він п’є, не виливається?

Він майже запанікував. Тож притаманні йому сили блякнуть. Люди не можуть нормально його бачити — він займає сліпу пляму їхніх чуттів, яку вони заповнюють чимось, із чим би вони хотіли зустрітися. Але неспроможність дорослих його бачити явно не була витривалою до такого роду наполегливих заяв, і він відчув замішання довкола. Потім, саме вчасно, із задньої кімнати увійшла матір і забрала дитя геть. Почулися приглушені скарги «секлет, із кістками на...», який зник за поворотом сходів.

І весь час старовинний годинник над каміном цокав, цокав, відкраюючи секунди від його життя. Не так давно здавалося, що їх так багато...

Слабко постукали в двері клуні, під сінником. Він почув, як двері відчинилися.

— Ти в пристойному вигляді, Білле Двері? — сказав голос панни Літунки у темряві.

Білл Двері проаналізував значення речення в контексті.

— ТАК? — ризикнув він.

— Я принесла тобі випити гарячого молока.

— ТАК?

— Ну ж бо, поквапся. А то охолоне.

Білл Двері обережно зліз дерев’яною драбиною.

Панна Літунка тримала ліхтар, шаль огортала її плечі.

— Я додала кориці. Мій Ральф завжди любив корицю, — зітхнула вона.

Білл Двері був обізнаним щодо підтекстів і натяків десь так само, як астронавт обізнаний щодо погодних умов під ним; всі вони видимі, всі як на долоні, готові до дослідження, й усі абсолютно відірвані від поточного досвіду.

— ДЯКУЮ, — сказав він.

Панна Літунка роззирнулася.

— Ти вже тут облаштувався, як вдома, — жваво сказала вона.

— ТАК.

Вона обгорнула шаль навколо плечей.

— Тепер я піду назад у будинок, — сказала вона, — можеш занести кухлик зранку.

Вона поспішила геть у ніч.

Білл Двері узяв напій зі собою на горище. Він поставив його на нижню балку, сів і довго на нього дивився після того, як напій вихолов і свічка згасла.

За певний час він усвідомив наполегливе шипіння. Він витягнув золотий часомір і поставив його геть на іншому кінці горища, під купою сіна.

Це нічого не змінило.

Кошіль Бук розглядав номери будинків — сотня лічильних сосен померла заради однієї цієї вулиці, — а потім усвідомив, що не має потреби вглядатися. Він звик, що короткозорий. Його зір поліпшився.

Зайняло якийсь час знайти номер 668, бо насправді це був другий поверх над магазином кравця. Вхід був через провулок. В кінці провулка були дерев’яні двері. До їхньої поверхні з облізлою фарбою хтось приколов оголошення, де оптимістичними літерами було написано:

«Заходьте! Заходьте!! Клуб „Новий початок“.

Стати мертвим — це тільки початок!!!»

Двері відчинилися на сходовий майданчик, де пахло старою фарбою і мертвими мухами.

Сходи скрипіли ще більше, ніж Кошелеві коліна.

Хтось розмалював стіни. Фразеологія була екзотична, але загальний тон достатньо панібратський: «Привиди світу, повстаньте, вам нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів» і «Мовчазна більшість вимагає прав хоч умри» і «Зупинимо віталізм нині!!!».

Нагорі був сходовий майданчик, із якого вели одні двері.

Давним-давно хтось повісив олійну лампу на стелі, але скидалося на те, ніби її не запалювали тисячу років. Старезний павук, який, певно, жив у залишках олії, насторожено виглядав зі свого гнізда.

Кошіль знову глянув на карту, за звичкою глибоко вдихнув і постукав.