— Ох, каламбур, — сказав він. — Звісно. Хо-хо-хо, — він заохочувально помахав рукою іншим.

— Хо-хо-хо, — сказав Верховний жрець.

— Хо-хо-хо, — сказав лідер Гільдії найманців.

— Xo-xo-xo, — сказав Головний алхімік, — і знаєте, що робить його навіть смішнішим? Те, що насправді це перегінний апарат.

— Тож ви кажете, — сказав Патрицій, коли турботливі руки спровадили Блазня, — що ніхто з вас не несе відповідальності за ці події?

Кажучи це, він виразно подивився на Ридикуля.

Архіректор збирався було відповісти, коли його око вловило рух на столі Патриція.

Там була маленька модель палацу в скляній кулі. Поруч із нею лежав ніж для паперу.

Ніж для паперу повільно гнувся.

— Ну? — спитав Патрицій.

— Не ми, — сказав Ридикуль глухим голосом. Патрицій простежив за його поглядом. Ніж був уже вигнутий, ніби лук Патрицій вивчав зніяковілий натовп, поки знайшов капітана Таксу з денного відділення Міської варти.

— Ви можете щось зробити? — спитав він.

— Е-е-е... Наприклад, пане? З ножем? Е-е-е-е... Гадаю, я міг би його арештувати за те, що він гнутий.

Лорд Ветінарі змахнув руками.

— Отже! Це не магія! Це не боги! Це не люди! То що це? І хто може це зупинити? Кого я маю покликати?

Півгодини по тому маленька кулька зникла.

Ніхто не помітив. Зовсім не помітив.

Пані Кекс знала, кого вона має покликати.

— Ти тут, Одна-Людина-Відро? — спитала вона. Потім ухилилася, просто про всяк випадок.

Пронизливий роздратований голос просочився з повітря.

де ти була? не можу тут рухатися!

Пані Кекс прикусила губу. Така пряма відповідь означала, що її духовний провідник схвильований. Коли він нічим не переймався, то по п’ять хвилин теревенив про бізонів та великих білих спіритів, хоча якщо Одна-Людина-Відро і мав у собі щось білого й спіритного, то хіба що він його перед тим випив, і важко навіть уявити, які стосунки він мав із бізоном. І постійно вставляв у розмову «омг» і «хау».

— Що ти маєш на увазі?

трапилася катастрофа чи щось таке, якась блискавична моровиця?

— Ні. Я так не думаю.

справжня тиснява тут, знаєш, що загачує все?

— Що ти маєш на увазі?

заткнисьзаткнисьзаткнись. я намагаюся поговорити з пані! ви усі, прикрутіть звук! ах так? пішов ти!

Пані Кекс усвідомила, що інші голоси намагаються його заглушити.

— Одна-Людина-Відро!

дикий язичник, хто — я? то знаєш, що тобі скаже цей дикий язичник, га? чуєш, я тут вже сотню років! я не стану говорити в такому тоні з кимось, хто навіть ще не охолов! правда — з мене досить, ти...

Його голос затих.

Пані Кекс стисла зуби.

Його голос повернувся.

ах так? ах так? ну, може, ти й був великим, коли був живий, друже, але тут і тепер ти лиш дірява ряднинка! о, то тобі це не подобається, еге...

— Він знову збирається битися, мамо, — сказала Людмила, яка згорнулася калачиком біля кухонної плити, — він завжди зве людей «друзями», перш ніж ударити.

Пані Кекс зітхнула.

— І це звучить так, ніби він збирається побити багатьох людей, — сказала Людмила.

— О, добре. Сходи принеси мені вазу. Тілько дешеву.

Часто підозрюють, але ніколи загалом не знають, що все має асоційовану духовну форму, яка після переходу в інший світ короткий час існує у відкритому усім вітрам проміжку між світами живих і мертвих. Це важливо.

— Нє, не цю. Ця належала твоїй бабі.

Це примарне існування короткочасне — без свідомості, яка утримує все в купі, але, залежно від намірів, цього може бути достатньо.

— Ця годиться. Ніколи не подобавсь рисунок.

Пані Кекс взяла помаранчеву вазу з рожевими півоніями з лап дочки.

— Ти досі тут, Одна-Людина-Відро? — спитала вона.

я змушу тебе пошкодувати про той день, коли ти помер, ти писклявий...

— Лови.

Вона впустила вазу на плиту. Та розлетілася на друзки.

На мить пізніше почувся звук із Того Боку. Якби безтілесний дух влупив іншого безтілесного духа привидом вази, звук був би достеменно таким самим.

чудово, — сказав голос Одної-Людини-Відра, — захочеш добавки — звертайся.

Кекси, матір і волохата дочка кивнули одна одній.

Коли Одна-Людина-Відро знову заговорив, його голос точився самовдоволенням.

всього лиш змагання за старшинство тут, — сказав він. — всього лиш розподіл особистого простору, багато в нас тут халеп, пані Кекс, це як зала очікування...

Почулися пронизливі вигуки інших безтілесних голосів.

...прийміть, будь ласка, повідомлення для пана...

...скажіть, що капшук із грішми лежить на поличці в комині...

...Агнеса не повинна отримати наше срібло після того, що вона сказала про нашу Моллі...

...я не встиг погодувати кота, міг би хтось піти...

...заткнітьсязаткніться! — це знов був Одна-Людина-Відро. — ти ж поняття не маєш, правда? це промова привида, правда? погодувати кота? а що ж сталося із «я тут дуже щасливий, чекаю, коли ви приєднаєтеся до мене?»

...слухай, якщо хоч хтось іще приєднається до нас, ми сидітимемо один в одного на голові..

...справа не в цьому, справа не в цьому, ось що я кажу. Коли ти дух, є речі, які ти мусиш казати. Пані Кекс?

— Так?

ви мусите комусь про це розповісти.

Пані Кекс кивнула.

— А січас ідіть відси, — сказала вона. — Оп’ять голова розвалюється.

Кришталева куля зблякла.

— Ну! — сказала Людмила.

— Я не стану говорити нікому з жерців, — твердо сказала пані Кекс.

І це було не тому, що пані Кекс була нерелігійною жінкою.

Вона була, як ми вже натякали, насправді дуже релігійною жінкою. Не було такого храму, церкви, мечеті чи маленької групи нагромадженого каміння будь-де у місті, які б вона не навідала того чи іншого разу. Як наслідок, її боялися більше, ніж Доби Просвітництва, самого вигляду її маленького товстого тіла на порозі було досить, щоб більшість жерців намертво заклинило на середині молитви.

Мертві. Ось в чому справа. Всі релігії мали дуже стійкі погляди щодо розмов із мертвими. А саме це й практикувала пані Кекс. Вони дотримувалися думки, що це гріховно. Пані Кекс дотримувалася думки, що це тільки елементарна ввічливість.

Це зазвичай вело до запеклих церковних дебатів, які спричинилися до того, що пані Кекс, за її словами, намагалася «доточити дещицю свого розуму» головному жерцеві. Тепер дещиць її розуму було так багато доточено по всьому місту, що було досить несподівано, що в пані Кекс лишилося досить розуму, щоб обслуговувати пані Кекс, але ще дивніше інше: що більше дещиць її розуму вона доточувала іншим, то більше, здавалося, в неї лишається.

Також було питання Людмили. Людмила була проблемою. Покійний пан Кекс, хай упокоять боги його душу, в повний місяць навіть пальцем об палець не вдарив ні разу за ціле своє життя, і пані Кекс мала чорні підозри, що Людмилі далося взнаки далеке минуле сім’ї в горах або вона ще дитиною підчепила генетичну недугу. Вона була майже впевнена, що її матір одного разу обачно натякнула на факт, що двоюрідний дід Еразмус іноді споживав їжу під столом. Хай там як, Людмила була гідною добропорядною молодою жінкою кожні три тижні з чотирьох й досконало вихованою волохатою вовкулакою решту часу.

Жерці часто відмовлялися дивитися на проблему під таким кутом. Оскільки на момент побиття горщиків через те — чим би воно не було — що жерці залагоджували між нею і богами, пані Кекс під натиском особистої настирності уже перебирала на себе декорування квітами, полірування алтаря, прибирання в храмі, вишкрябування жертовного каменя, відтворення рудиментарних цнот, ремонтування пуфиків і усі решта життєво важливі релігійні допоміжні ролі, її відхід зазвичай спричиняв тотальний хаос.[22] Пані Кекс застібнула пальто.