— Ну ж бо, — сказала панна Літунка, — я не найму нікого без імені. Пан...?

Постать втупилася вгору.

— ПАН НЕБО?

— Ніхто не зветься пан Небо.

— ПАН ДВЕРІ?

Вона кивнула.

— Згодиться. Може бути пан Двері. Знала я одного хлопаку на ім’я Двері. Так. Пан Двері. А ім’я? Не кажи мені, що в тебе й цього нема. Ти міг би зватися Білл, чи Том, чи Брюс або й жодним із цих імен.

— ТАК.

— Що?

— ОДНЕ З ЦИХ.

— Котре?

— Е-Е-Е. ПЕРШЕ?

— Ти Білл?

— ТАК?

Панна Літунка закотила очі.

— Гаразд, Білле Небо... — сказала вона.

— ДВЕРІ.

— Так. Вибач. Гаразд, Білле Двері...

— ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

— А ти можеш звати мене панна Літунка. Я гадаю, ти з’їси свій обід?

— А Я МАЮ? АХ. ТАК. ВЕЧІРНІЙ ПРИЙОМ ЇЖЇ. ТАК.

— Ти виглядаєш напівзмарнілим, правду кажучи. Насправді, більше ніж напів.

Вона скоса зиркнула на постать. Чомусь дуже важко було визначитися, який Білл Двері на вигляд, або навіть запам’ятати точний звук його голосу. Однозначно він був тут, і однозначно він говорив — інакше чому б ви це взагалі пам’ятали?

— В цих місцях багато людей, які не користуються іменами, із якими народилися, — сказала вона, — я завжди кажу, що нічого не доб’єшся, якщо станеш вивідувати й випитувати. Я гадаю, ти можеш працювати, пане Білл Двері? В мене лишилося сіно на високих луках, і багато роботи буде під час врожаю. Вмієш вправлятися з косою?

Білл Двері, здавалося, замислився над цим питанням певний час. Потім він сказав:

— Я ГАДАЮ, ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ — БЕЗПЕРЕЧНЕ «ТАК», ПАННО ЛІТУНКО.

Нудль Від-Душі-Відриваю також ніколи не бачив сенсу випитувати, принаймні, коли випитування стосувалися його й питання були на зразок: «А це твої речі, щоб їх продавати?». Але, як виявилося, ніхто не з’явився вилаяти його, що він продає їхню власність, і для нього цього було досить. Цього ранку він продав понад тисячу маленьких кульок і найняв троля, щоб потік із таємничого джерела постачання в льоху не зупинявся.

Люди були від них у захваті.

Принцип дії був сміховинно простий і легко зрозумілий пересічному громадянину Анк-Морпорка після кількох невдалих спроб.

Якщо кульку потрусити, хмарка маленьких білих сніжинок завихрювалася всередині в рідині й витончено осідала на крихітну модель відомих визначних місць Анк-Морпорка. В деяких кульках це була Академія, чи Вежа мистецтв, чи Латунний міст, чи Палац Патриція. Точність була неймовірна.

А потім їх не лишилося. Ну, подумав Нудль. Оскільки технічно вони йому не належали — хоча морально, звісно, морально вони були його — він насправді не міг нарікати.

Ну, він, звісно, міг нарікати, але тихенько сам до себе, а не комусь конкретно. Певно, це було на краще, якщо подумати. Загребти побільше, штовхнути подешевше. Збути з рук — і опісля цими руками ставало набагато легше розводити в жесті ображеної невинності, зі словами: «Хто — я?».

Хоча вони справді були гарненькі. Крім, дивна річ, напису. Він був унизу кожної кульки, кривими аматорськими літерами, ніби зробленими кимось, хто ніколи раніше не бачив письма, а намагався щось скопіювати. Унизу кожної кульки, під вигадливою вкритою маленькими сніжинками будівлею були слова

Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії, був затятим спецієлістом[16]. Під час кожного прийому їжі навпроти нього ставили слоїки спецій. Вони містили сіль, три види перцю, чотири види гірчиці, чотири типи оцту, п’ятнадцять різних сортів чатні і його улюблений соус ого-ого — суміш старої замазки, солоних огірків, каперсів, гірчиці, манго, інжиру, меленого вахуні[17], есенції анчоусів, асафетиди і, що особливо важливо, сірки й селітри для міцності.

Ридикуль успадкував формулу від дядька, який одного вечора після півпінти соусу на додачу до ситної вечері мусив з’їсти кекс із вугілля, щоб вгамувати шлунок, а потім запалив люльку і зник за загадкових обставин, правда його черевики наступного літа знайшли на даху.[18]

На ланч була холодна баранина. Баранина добре йшла зі соусом ого-ого, наприклад, у ніч, коли старий Ридикуль помер, вона пройшла принаймні три милі.

Маструм пов’язав серветку навкруг шиї, потер руки і простягнув їх. Слоїки зрушилися.

Він знову простягнув руки. Вони ковзнули геть.

Ридикуль зітхнув.

— Гаразд, хлопці, — сказав він, — жодної магії за столом, ви знаєте правила. — Хто грається в дурня?

Решта старших чарівників втупилися в нього.

— Я, я, я не думаю, що ми ще в це граємо, — казав Скарбій, який в цю мить суто випадково відштовхнувся від берегів притомності, — я, я, я гадаю ми втратили кілька карт...

Він роззирнувся, гигикнув і повернувся до спроб розрізати баранину ложкою. Решта чарівників нині тримали ножі від нього подалі.

Усі слоїки злетіли в повітря і почали повільно обертатися. А потім вибухнули. Чарівники, стікаючи оцтом і дорогими спеціями, осовіло це розглядали.

— Напевно, це соус, — ризикнув Декан, — вчора він був крапелиночку небезпечним.

Щось капнуло йому на голову і приземлилося в його ланч. Це був чорний металевий шуруп, кілька дюймів завдовжки.

Інший помірно контузив Скарбія.

За секунду чи дві третій поцілив точнісінько в стіл поруч із рукою Архіректора й застряг там.

Чарівники звели очі вгору.

Велика зала ввечері освітлювалася однією масивною люстрою, хоча це слово часто асоціюється із мерехтливими скельцями й здається недоречним стосовно велетенської, важкої, чорної, в патьоках жиру штуки, яка висить над головою, ніби жахлива кредитна заборгованість. Вона могла тримати тисячі свічок. Вона була простісінько над столом старших чарівників.

Інший шуруп цюкнув об підлогу біля каміна.

Архіректор прочистив горло.

— Тікаймо? — запропонував він.

Люстра впала.

Уламки столу й посуду розкришилися об стіни.

Здорові шматки смертоносного жиру розміром із людську голову з шумом порснули крізь вікна. Ціла свічка, що вилетіла з руйновища з аномальною швидкістю, на кілька дюймів встромилася в двері.

Архіректор вивільнився від залишків стільця.

— Скарбію! — заволав він.

Скарбій постав із каміна.

— М-м-м, так, Архіректоре? — тремтячим голосом спитав він.

— Що це все означає?

Ридикулів капелюх здіймався над його головою.

Це був простий гостроверхий чаклунський капелюх із м’якими крисами, але припасований до виняткового способу життя Архіректора. В нього була увіткнута наживка для риболовлі. За стрічку був запхнутий дуже маленький арбалет на випадок, якщо під час пробіжки він побачить те, що можна підстрелити, і Маструм Ридикуль виявив, що гострий кінець якраз підходящого розміру для маленької пляшки «Дуже старого й особливого Бентінкового бренді». Він був дуже прив’язаний до цього капелюха. Але капелюх був більше не прив’язаний до нього.

Він легко плив крізь кімнату. Він видавав слабке, але виразне булькання.

Архіректор схопився на ноги.

— От холєра! — загорлав він, — ця штука коштує дев’ять доларів за літр!

Він підстрибнув за пляшкою, промахнувся і продовжив стрибати, поки завис у стрибку за кілька футів над землею.

Скарбій схвильовано звів руку.

— Можливо, шашіль? — спитав він.

— Якщо це все триватиме, — загарчав Ридикуль, — взагалі хоч щось триватиме далі, чуєте ви, я дуже розлючуся!

Його спустили на підлогу в ту ж мить, як відчинилися великі двері. Один з придверників коледжу метушився в супроводі загону варти Патрицієвого палацу. Капітан варти дивився, як Архіректор метеляється вгору-вниз, із виразом обличчя, з яким слово «цивільний» вимовляють загалом таким же тоном, що й «тарган».