— Із цим все гаразд, — сказав Кошіль.

— Я насправді не впевнений, що зможу покрити...

— Я не заперечую, запевняю тебе, — сказав Кошіль.

— Не заперечуєш?

— Значення має принцип, — сказав Кошіль, — якщо ти просто даси мені селеру, але уявиш, ніби розгортаєш китайку, цього, можливо, досить.

— Це дуже шляхетно з твого боку, — сказав Ридикуль, — це виявляє належний дух.

— Дух тіла, — сказав Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на нього й раптово зробив випад селерою у Кошеля.

— Прийми це! — сказав він.

— Дякую, — сказав Кошіль.

— А тепер покладімо зверху віко й ходімо з’їмо ланч, — сказав Ридикуль. — Не турбуйся, Кошелю. Все обов’язково вийде. Сьогодні останній день решти твого життя.

Кошіль лежав у пітьмі, слухаючи стук киянки. Почулися глухі удари і приглушена лайка на адресу Декана, який тримав кінець неналежним чином. А потім частий стук ґрунту об віко, який ставав слабким і більш віддаленим.

За певний час віддалене гримкотіння навело на думку, що торгова діяльність міста відновилася. Він навіть міг чути приглушені голоси.

Він постукав у віко труни.

— Можете прикрутити звук? — вимогливо сказав він. — Тут є люди, які намагаються бути мертвими.

Він почув, що голоси вмовкли. А потім почувся звук кроків, що віддалялися.

Кошіль лежав там деякий час, він не знав, як довго. Він намагався зупинити всі функції, але від цього стало просто незручно. Чому помирати було так важко? Інші люди, здавалося, із цим справлялися навіть без тренувань.

Крім того, свербіла нога.

Він намагався дотягнутися і почухати її, коли його рука торкнулася чогось маленького й неправильної форми. Йому вдалося ухопити це пальцями.

Воно було схоже на пачку сірників.

У труні? Невже хтось думав, що він захоче викурити сигаретку, щоб згаяти час?

Після певних зусиль йому вдалося зняти один черевик за допомогою іншого й обережно підсунути його вгору, поки він не зміг його вхопити. Це дало йому шорстку поверхню, щоб запалити сірник.

Сірчане світло заповнило цей крихітний видовжений світ.

Зсередини віка було приколото крихітний шматочок картону.

Він його прочитав.

І знову прочитав.

Сірник закінчився.

Він запалив інший, просто перевірити, що прочитане ним дійсно існує.

Повідомлення було дивне, навіть після третього поспіль прочитання:

Другий сірник закінчився, забравши зі собою рештки кисню.

Кошіль трошки полежав у темряві, зважуючи свій наступний рух і догризаючи селеру.

Хто це придумав?

І на покійного Кошеля Бука раптом зійшло, що немає такої речі, як проблеми когось іншого, і коли ти думаєш, що світ відштовхує тебе, він виявляється повним різних дивовиж. Він знав із досвіду, що живі ніколи не усвідомлюють, що насправді відбувається, бо вони надто зайняті тим, щоб бути живими. Глядач бачить більшу частину гри, сказав він собі.

Це живі нехтують дивним і прекрасним, бо життя надто повне нудного й повсякденного. Але воно було дивним. В ньому були речі, які самі собою закручувалися і викручувалися, і маленькі записки до мерців.

Він постановив собі з’ясувати, що відбувається. А потім... якщо Смерть не збирається приходити до нього, він піде до Смерті. В нього є права, зрештою. Так. Він очолить найбільший за всі часи розшук зниклого.

Кошіль вишкірився у темряві.

Зниклий — імовірно Смерть.

Сьогодні був перший день решти його життя.

Весь Анк-Морпорк упав йому до ніг. Ну, метафорично. Єдиний шлях був угору.

Він сягнув угору, намацав у пітьмі записку і відкріпив її. Він затис її в зубах.

Кошіль Бук уперся ногами в кінець ящика, проштовхнув руки вгору за голову й натужився.

Вогка глина Анк-Морпорка піддавалася повільно.

Кошіль зробив перерву через звичку переводити подих і усвідомив, що в цьому немає сенсу. Він штовхнув знову. Торець труни розколовся.

Кошіль потягнув його на себе й роздер суцільну сосну, як папір. В нього лишився шмат товстої дошки, який не згодився б за лопату нікому із не-зомбячими силами.

Перевернувшись на живіт, підгрібаючи землю навколо себе імпровізованою лопатою й трамбуючи її назад ногами, Кошіль Бук прокопував собі шлях до нового початку.

Уявіть собі краєвид, рівнина вкрита заокругленими кривими.

Пізнє літо, октаринові луки під нагромадженням шпилів у верхогір’ях Вівцескельних гір, панують умбра і золото. Спека випалила пейзаж. Коники шкварчать, як на розпеченій пательні. Навіть повітря загаряче, щоб рухатися. Найспекотніше літо на пам’яті живих, а в цих краях це довгий, довгий час.

Уявіть собі постать верхи на коні, що повільно рухається уздовж шляху, вкритого двосантиметровим пилом, між пшеничних полів, які вже обіцяють незвично високий врожай.

Уявіть собі паркан із обпеченого сухого дерева. До нього пришпилено оголошення. Літери вицвіли від сонця, але їх все ще можна прочитати.

Уявіть собі тінь, що падає навкоси через оголошення. Ви майже чуєте, як вона читає два слова.

Від дороги веде стежка до групки побілених будиночків.

Уявіть ланцюжок слідів.

Уявіть двері, прочинені.

Уявіть прохолодну темну кімнату, киньте погляд через прочинені двері. Там не надто обжито. Це приміщення для людей, які багато часу проводять надворі, але мусять заходити всередину, коли стемніє. Це приміщення для збруї і псів, приміщення, де вивішують просушувати дощовики. Біля дверей барило пива. На підлозі кам’яні плити, уздовж балки на стелі гак для шинки. Вискоблений стіл, за яким можуть сісти тридцятеро голодних людей.

Нема людей. Нема псів. Нема пива.

Нема шинки.

Після стуку тиша, а потім тьоп-тьоп капців по кам’яних плитах. Зрештою худа стара жінка з обличчям, кольором і текстурою схожим на волоський горіх, визирнула за двері.

— Так? — сказала вона.

— В ОГОЛОШЕННІ СКАЗАНО «ПОТРІБНА ЛЮДИНА».

— Правда? Правда? Воно там із минулої зими!

— ПЕРЕПРОШУЮ? ВАМ НЕ ПОТРІБНА ДОПОМОГА?

Зморщене обличчя замислено глянуло на нього.

— Я не можу заплатити більш як шість пенсів на тиждень, врахуй, — сказало воно.

Висока постать, що манячила проти сонця, здавалося, зважує це.

— ТАК, — зрештою сказала вона.

— Я все одно навіть не знаю, з чого б тобі почати. Ми не мали годящої допомоги вже роки три. Я просто наймаю ледащих нікчем із села, коли мені треба.

— ТАК?

— Тож ти не проти?

— В МЕНЕ Є КІНЬ.

Стара жінка виглянула з-за незнайомця. На подвір’ї стояв найпоказніший кінь, якого вона будь-коли бачила. Її очі звузилися.

— Це твій кінь, чи не так?

— ТАК.

— Із усім цим сріблом на збруї й таким іншим?

— ТАК.

— Іти хочеш працювати за шість пенсів на тиждень?

— ТАК.

Стара жінка підібгала губи. Вона перевела погляд із незнайомця на коня, а тоді на занедбаність навколо ферми.

Здавалося, вона прийняла рішення, ймовірно, в тому сенсі, що той, хто не має коня, напевно, не має боятися і конокрада.

— Спатимеш в клуні, зрозумів? — сказала вона.

— СПАТИМУ? ТАК. ЗВІСНО. ТАК, Я МАЮ СПАТИ.

— Все одно не можу пустити тебе до хати. Це буде неправильно.

— КЛУНЯ БУДЕ ЦІЛКОМ ДОРЕЧНОЮ, ЗАПЕВНЯЮ ВАС.

— Але ти можеш заходити до хати, щоб поїсти.

— ДЯКУЮ.

— Мене звати панна Літунка.

— ТАК.

Вона зачекала.

— Я сподіваюся, ти також маєш ім’я, — підказала вона.

— ТАК. ЦЕ ПРАВДА.

Вона зачекала знову.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Як тебе звати?

Незнайомець втупився в неї на мить, а потім дико роззирнувся довкола.