Ридикуль прозирнув крізь замкову шпарку.

— Він знову приліг, — сказав він. Архіректор підвівся, обтрусив пил із колін і схопився за дверну ручку. — Гаразд, — сказав він. — Не поспішайте за мною. Один... два...

Садівник Модо котив тачку з обрізаними галузками до багаття позаду нової будівлі Магії високоенергетичних сполук, коли з півдюжини чарівників пройшли повз нього із високою, як для них, швидкістю.

Вони несли Кошеля Бука між себе на витягнутих руках.

Модо чув, як той сказав:

— Дійсно, Архіректоре, ти точно впевнений, що це спрацює?..

— Ми діємо в твоїх найкращих інтересах, — сказав Ридикуль.

— В цьому я впевнений, але...

— Скоро ми повернемо тобі відчуття старого тебе, — сказав Скарбій.

— Ні, не повернемо, — прошипів Декан, — в цьому вся суть.

— Ми скоро не повернемо тобі відчуття старого тебе, в цьому вся суть, — відтарабанив Скарбій, коли вони завертали за ріг.

Модо знову підібрав ручки тачки і задумано став штовхати її до безлюдного місця, де він розклав багаття, де була його купа компосту, його купа зогнилого листя, і маленьке накриття, під яким він сидів, коли дощило.

Раніше він був помічником садівника в палаці, але ця робота була набагато цікавішою. Можна було справді пізнати життя.

Громада Анк-Морпорка — це громада вулиць. Там завжди відбувається щось цікаве. В цю хвилину водій двокінного фруктового воза тримав Декана за мантію на висоті п’ятнадцяти сантиметрів над землею й погрожував вивернути Деканове обличчя крізь Деканову потилицю.

— Це персики, ясно? — горлав він. — Ти знаєш, що стається з персиками, які залежуються? Вони товчуться. Багато що тут поблизу зараз потовчеться.

— Я, знаєш, чарівник, — сказав Декан, його гостроносі туфлі теліпалися в повітрі. — Якби не та обставина, що використання магії для чогось, крім мого захисту, суперечить моїм принципам, ти б однозначно опинився в неабиякій халепі.

— Хай там як, що ви робите? — спитав водій, опускаючи Декана так, що той міг підозріло зиркнути через плече.

— Так, — сказав чоловік, намагаючись контролювати команду, що штовхала віз деревини, — що відбувається? Тут є люди, яким платять погодинно, знаєте!

— Проїжджай далі, ти там попереду!

Возій деревини повернувся на сидінні й звернувся до черги возів за ним:

— Я намагаюся, — сказав він. — Це не моя провина, еге ж? Тут натовп чарівників перекопує розтрикляту вулицю!

Замурзане обличчя Архіректора вигулькнуло над краєм ями.

— Ох, заради всього святого, Декане, — сказав він, — я сказав тобі все владнати!

— Так, я саме просив цього пана здати назад і знайти інший шлях, — сказав Декан, який боявся, що починає задихатися.

Перевізник фруктів розвернув його на 90 градусів, і він побачив запруджені вулиці.

— Коли-небудь пробував здати назад шістьма десятками возів водночас? — вимогливо запитав він, — це непросто. Особливо, коли ніхто не може зрушити, бо ви, хлопці, спричинили корок навколо цілого кварталу, і ніхто не може рухатися, бо всі заважають одне одному, правда?

Декан спробував кивнути. Він собі міркував про те, чи мудро було копати яму на перехресті вулиці Дрібних Божеств і Битого шляху, двох вулиць із найсильнішим рухом в Анк-Морпорку. Свого часу це здавалося логічним. Навіть найбільш наполегливий не-мертвий мусить лишатися належно похованим під такою силою трафіку. Єдиною проблемою було те, що ніхто всерйоз не задумався про труднощі перекопування двох головних вулиць у найжвавішу пору дня.

— Ну ж бо, ну ж бо, що тут відбувається?

Натовп спостерігачів розсунувся, щоб пропустити опецькувату постать сержанта Колона з Варти. Він безперешкодно рухався проміж людей, черево торувало йому шлях. Коли він побачив чарівників, по пояс у ямі посеред вулиці, його величезне червоне обличчя проясніло.

— Що це таке? — сказав він. — Міжнародна банда викрадачів перехресть?

Він нетямився з радощів. Його довгострокова стратегія охорони порядку окупилася!

Архіректор викинув повну лопату анк-морпоркської глини на його черевики.

— Не будь дурнем, друзяко, — рявкнув він, — це критично важливо.

— О так. Всі так кажуть, — сказав сержант Колон, чоловік, якого не так-то просто збочити з визначеного курсу, коли він уже набрав ментальну швидкість. — Закладаюся, є сотні селищ у язичницьких місцинах, як Хапонія, ладні заплатити грубі гроші за гарне уславлене перехрестя типу цього, еге ж?

Ридикуль глянув на нього з роззявленим ротом.

— Що ти там ґелґочеш, офіцере? — спитав він. Він роздратовано тицьнув пальцем на свого загостреного капелюха. — Чи ти мене не чуєш? Ми чаклуни. Це чаклунська справа. Тож якщо ти можеш просто щось типу перенаправити рух транспорту в обхід нас, це зручна можливість...

— ...ці персики потовчуться від одного вашого погляду, — сказав голос позаду сержанта Колона.

— Старі ідіоти затримали нас вже більш як на півгодини, — сказав погонич худоби, який давно втратив контроль над сорока волами, що зараз валандалися прилеглими вулицями. — Хочу, щоб їх арештували.

До сержанта дійшло, що він ненавмисно сам себе вивів дійовою особою на сцену в драмі, яка зачіпала сотні людей, деякі з них чарівники, і геть усі вони сердиті.

— Все ж, що ви тут робите? — ледь чутно спитав він.

— Ховаємо нашого колегу. А на що це схоже? — казав Ридикуль.

Очі Колона крутнулися до відкритої труни на узбіччі. Кошіль Бук ледь помахав йому рукою.

— Але... він же не мертвий... правда ж? — сказав він, наморщивши лоба у спробі втямити ситуацію.

— Зовнішність буває оманлива, — сказав Архіректор.

— Але ж він щойно мені помахав, — розпачливо сказав сержант.

— То й що?

— Ну, це ненормально для...

— Все гаразд, сержанте, — сказав Кошіль.

Сержант Колон боком підійшов ближче до труни.

— Чи не тебе я бачив, коли ти викинувся в річку минулої ночі? — спитав він кутиком рота.

— Так. Ти був дуже люб’язний, — сказав Кошіль.

— А потім ти наче знову викинувся назад, — сказав сержант.

— Боюся, що так.

— Але ти був унизу цілу вічність.

— Ну, там дуже темно. Я не міг знайти сходи.

Сержант Колон мусив поступитися цій логіці.

— Ну, тоді я припускаю, що ти маєш бути мертвий, — сказав він. — Ніхто не мертвий не міг би там лишатися.

— В яблучко, — згодився Кошіль.

— Але чому ти махаєш і розмовляєш? — спитав Колон.

Верховний верховик вистромив голову з ями.

— Бувало, мертве тіло рухалося і видавало звуки після смерті, сержанте, — зголосився він. — Це все роблять мимовільні м’язові спазми.

— Дійсно, Верховний верховик правду каже, — сказав Кошіль Бук, — я десь таке читав.

— Ох, — сержант Колон озирнувся. — Правда, — сказав він непевно. — Ну... питання знято, я гадаю...

— Ок, ми закінчили, — сказав Архіректор, видряпуючись із ями. — Це досить глибоко. — Ну ж бо, Кошелю, йди сюди вниз.

— Я дійсно дуже зворушений, ви знаєте, — сказав Кошіль, лягаючи назад у труну. Це була досить добра труна, із моргу на вулиці В’язів. Архіректор дозволив йому вибрати самостійно.

Ридикуль узяв киянку.

Кошіль знову сів.

— Всі завдали собі стільки клопоту...

— Так, правда, — сказав Ридикуль, оглядаючись. — Тепер — у кого китайка?

Усі подивилися на Скарбія.

Скарбій мав нещасний вигляд.

Він покопирсався в торбі.

— В мене нема, — сказав він.

Архіректор прикрив рукою очі.

— Добре, — тихо сказав він. — Знаєте що? Я не здивований. Зовсім не здивований. Що там у тебе? Баранячі реберця? Добрий шмат свинини?

— Селера, — сказав Скарбій.[15]

— Це від нервів, — швидко сказав Декан.

— Селера, — сказав Архіректор, його витримки вистачило б, щоб зав’язати вузлом підкову. — Ну звісно.

Скарбій подав йому вогку зелену головку.

Ридикуль узяв її.

— Тепер, Кошелю, — сказав він, — я хочу, щоб ти уявив, ніби те, що в мене в руці...