— Ти тут головний чувак? — сказав він.

Архіректор обсмикнув мантію і спробував розпрямити бороду.

— Я Архіректор цієї Академії, так, — сказав він.

Капітан варти з цікавістю роззирнувся по залі.

Студенти скулилися в дальньому кінці. Розхлюпана їжа вкривала більшу частину стін аж до стелі. Шматки меблів вилягли навколо уламків люстри, як дерева навколо точки падіння метеорита.

Потім він заговорив із відразою людини, чий батько закінчив освіту у віці дев’яти років і кому вистачило самих переказів про це...

— Потихеньку вдаємося до юнацьких пустощів, правда? — сказав він. — Стріляємо хлібними кульками, щось таке?

— Можу я спитати про причини цього вторгнення? — холодно сказав Ридикуль.

Капітан варти сперся на свого списа.

— Ну, — сказав він, — справи такі. Патрицій забарикадувався в спальні через те, що меблі в замку почали літати навколо так, що ви й не повірите, кухарі навіть не можуть в кухню зайти через те, що там діється...

Чарівники старалися не дивитися на вістря списа. Воно почало відкручуватися саме собою.

— В усякому разі, — продовжував капітан, не зважаючи на тихий звук металу, — Патрицій погукав через замкову шпарку, розумієш, сказав мені — Дутласе, я тут міркую, чи не метнутися тобі кабанчиком в Академію і не попросити головного чувака зробити таку ласку й піднятися сюди, якщо він не надто зайнятий? Але я завжди можу йому сказати, що ви зайняті своїми студентськими жартиками, якщо забажаєте.

Вістря майже злізло з держака.

— Ви мене слухаєте? — підозріло спитав капітан.

— Гм-м? Що? — сказав Архіректор, відводячи очі від обертання металу. — О. Так. Ну, можу тебе запевнити, друзяко, що ми не є причиною...

— Аргх!

— Перепрошую?

— Вістря впало мені на ногу!

— Справді? — невинно спитав Ридикуль.

Капітан варти застрибав на одній нозі.

— Чуєте, ви чортові бродячі фіґлярі, йдете ви чи ні? — сказав він між стрибками. — Мій бос не дуже щасливий. Зовсім не дуже щасливий.

Велика безформна хмара Життя пливла через Дискосвіт, як вода, що підіймається за греблею, коли шлюзи зачинено. Без Смерті, який віднімав життєву силу, коли з нею було покінчено, йому було ніде йти.

Воно приземлялося тут і там із випадковістю полтерґейста, як зблиски літньої блискавки перед великою бурею. Усе, що існує, жадає жити. В цьому вся суть круговороту життя. Це двигун, що рухає великі біологічні міхи еволюції. Усе намагається здертися чимвище на дерево, пазурячи, тентаклюючи, ослизнюючи свій шлях до наступної ніші, поки не досягне самісінької верхівки — яка, в цілому, ніколи не здається вартою всіх цих зусиль.

Усе, що існує, жадає жити. Навіть речі, які живими не є. Речі, які мають якесь недо-життя, метафоричне життя, майже-життя.

І тепер, в той же спосіб, у який раптовий чар-жар породжує неприродні й екзотичні квіти...

Щось таки було в цих маленьких кульках. Потрібно було їх підняти і потрусити, і дивитися, як гарненькі сніжинки кружляють і зблискують. А потім принести їх додому й покласти на камінну полицю.

А потім забути про них.

Стосунки між Академією і Патрицієм, абсолютним владарем і майже милостивим диктатором Анк-Морпорка, були складними й тонкими. Чарівники трималися того, що вони, як слуги вищої правди, не є суб’єктами приземлених законів міста.

Патрицій сказав, що це, справді, відповідає дійсності, але вони будуть, чорт забирай, платити свої податки, як усі решта.

Чарівники сказали, що як послідовники світла мудрості вони не зобов’язані присягати на вірність жодному зі смертних.

Патрицій сказав, що це запросто може бути правдою, але вони також зобов’язані платити місту податки, двісті доларів з носа на рік, сплачується щоквартально.

Чарівники сказали, що Академія обстоює повагу до магічного ґрунту і з огляду на це звільнена від оподаткування; і, в будь-якому разі, не можна обкласти податками знання.

Патрицій сказав, що можна. І вони становлять дві сотні доларів за голову, і якщо з головою проблема, обезголовлення можна влаштувати.

Чарівники сказали, що Академія ніколи не платила податків цивільній владі.

Патрицій сказав, що його цивільності є межа.

Чарівники сказали, як щодо податкових канікул?

Патрицій сказав, що він обговорює саме податкові канікули. Вони не хотіли б дізнатися про податкове навантаження.

Чарівники сказали, що був колись владар, ох, це було, певно, століття Бабки, який намагався вказувати Академії, що робити. Патрицій може прийти глянути на нього, якщо хоче.

Патрицій сказав, що прийде. Точно прийде.

У кінці було погоджено, що хоча чарівники, звісно, не платять жодних податків, вони тим не менш робитимуть цілком добровільний внесок у розмірі, о, скажімо, двохсот доларів за голову, без упереджень, без особливих умов, зі встановленою періодичністю, строго на цілі немілітарні й екологічно сприятливі.

Ця динамічна взаємодія силових блоків і робила Анк-Морпорк таким цікавим, надихаючим і, найголовніше, збіса небезпечним місцем для життя.[19]

Старші чарівники не часто тусувалися у місцях, які в брошурі «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка», певно, називали людними простцями й затишними манівцями міста, але було цілковито очевидно, що там щось не так. Не те щоб бруківка іноді не злітала в повітря, але зазвичай її при цьому хтось кидає. В нормі вона не злітає сама собою.

Двері раптово розчахнулися, і з них вийшов комплект одягу, поруч із ним витанцьовувала пара взуття, а капелюх летів за кілька сантиметрів над порожнім коміром. Слідом за ними йшов худий чоловік, щосили намагаючись приладнати підхоплену пелюшку для прикриття того, що зазвичай вимагає пари штанів.

— Ану вернися! — кричав він, коли вони повертали за ріг, — я ще винен за тебе сім доларів!

Друга пара штанів вибігла на вулицю й подріботіла за ними.

Чарівники скупчилися, як налякана тварина з п’ятьма загостреними головами й десятьма ногами, мізкуючи, хто ж перший це прокоментує.

— Це достобіса дивовижно! — сказав Архіректор.

— Гм-м? — сказав Декан, намагаючись дати зрозуміти, що він повсякчас бачить речі більш неймовірні і що привертанням уваги до звичайнісінького одягу, який гасає сам собою, Архіректор опускає репутацію чаклунства загалом.

— Ой, ну ж бо. Я знаю мало кравців, які докинуть другу пару штанів до семидоларового костюма, — сказав Ридикуль.

— О, — сказав Декан.

— Якщо вони пробіжать ще раз, спробуй поставити їм підніжку, щоб я міг глянути на етикетку.

Простирадло протиснулося крізь верхнє вікно й полопотіло геть понад дахами.

— Знаєте, — сказав Лектор із Новітніх рун, намагаючись тримати голос спокійним і розслабленим, — не думаю, що це магія. Це не відчувається як магія.

Верховний верховик покопирсався в одній із глибоких кишень мантії. Почулося приглушене клацання, шурхотіння і принагідне квакання. Зрештою він видобув кубик із голубого скла. На передній грані був циферблат.

— Ти тягаєш один із них у кишені? — сказав Декан, — цінний інструмент типу цього?

— Що на біса це таке? — спитав Ридикуль.

— Навдивовижу чутливий магічний вимірювальний пристрій, — сказав Декан, — вимірює щільність магічного поля. Чудометр.

Верховний верховик, гордо тримаючи куб у випростаній руці, натиснув кнопку збоку. Голка на циферблаті поколивалася трохи й спинилася.

— Бач? — сказав Верховний верховик, — просто природний фон, який не становить небезпеки для населення.

— Говори голосніше, — сказав Архіректор — я не чую тебе за шумом.

Крики й удари лунали з будинків обабіч вулиці.

Пані Евадна Кекс була медіумом, що межує з унікумом.

Це була невимоглива робота. Не так багато людей, що померли в Анк-Морпорку, виявляли схильність потеревенити із вцілілими родичами. Залишити між собою й ними стільки містичних вимірів, скільки можливо — ось їхнє гасло. Вона заповнювала час між замовленнями пошиттям суконь і церковною роботою — на будь-яку церкву.