Навколо неї розташовувалися шпилі мінералів. І в цій крихітній оазі розвинулися особливі життєві форми. Вони не потребували повітря чи світла. Їм навіть не була потрібна їжа — у тому плані, як більшість істот розуміє цей термін.

Вони просто росли довкола колони стрімкої води, подібні на суміш черв’яка та квітки.

Смерть устав на коліна й придивився — ця життєва форма була особливо крихітною. З якоїсь причини, навіть у цьому світі, в якому не існувало ні очей, ні світла, вона була сліпучо червоною. Марнотратство життя ніколи не переставало його дивувати.

Він засунув руку в глибини мантії й витягнув маленький рулон з чорної тканини, подібний на набір ювелірних інструментів. Із надзвичайною обережністю він дістав із однієї кишеньки косу завдовжки приблизно з дюйм і вичікувально затиснув її між великим і вказівним пальцями.

Десь нагорі випадковою течією відкололо уламок скелі, і він полетів униз, підстрибуючи й здіймаючи маленькі хмарки мулу.

Він упав прямісінько біля живої квітки, а тоді покотився, зносячи її зі скелі.

Коли цвітіння згасло, Смерть махнув крихітною косою...

Часто трапляються згадки про всевидяче око різноманітних надприродних істот. Кажуть, що вони здатні бачити падіння кожного горобця.

Можливо, це і правда. Але лише один із них завжди присутній, коли ті вдаряються об землю.

Душа трубчастого черв’яка була дуже маленькою і невигадливою. Гріховні діла не мали до нього ніякого стосунку. Він ніколи не жадав дружини сусіднього поліпа. Ні разу не грав в азартні ігри і не вживав міцний алкоголь. І навіть не задавався такими питаннями, як «Чому я тут?», бо взагалі не мав поняття, що таке «тут» і хто такий «я».

Однак хірургічно точне лезо коси щось-таки звільнило, і тепер це щось зникло в бурхливих водах.

Смерть обережно повернув інструмент на місце й підвівся. Усе було добре, усе функціонувало задовільно і...

...насправді так не було.

Так само, як найкращі інженери чують крихітну зміну, яка сповіщає про те, що підшипник вийде з ладу задовго до того, як найбільш суттєві інструменти виявлять якусь похибку, Смерть вловив дисонанс у симфонії світу. Це була одна фальшива нота серед мільярдів, однак украй помітна, мов крихітний камінчик у дуже великому черевику.

Смерть махнув пальцем у воді, і за мить перед ним з’явилися блакитнуваті обриси дверей. Він ступив у них і зник.

Квіткові черв’яки не помітили, як він пішов. Вони не помітили навіть, що він приходив. Вони ніколи нічого не помічали.

Померзлими туманними вулицями котився візок; у ньому, скулившись від холоду, сидів візник, що майже зник у своєму товстому коричневому пальті.

Раптово з клубів туману вистрибнула постать і миттю всілася поруч із ним.

— Привіт! — сказала вона. — Мене звати Часначай. А тебе?

— Е-е-е, злазь. Мені не дозволено...

Возій зупинився. Дивовижно, як Часначаю вдалося проштрикнути ножем чотири шари цупкого одягу й зупинитися, ледь дряпнувши шкіру.

— Пробач? — перепитав Часначай, осяйно посміхаючись.

— Е-е... у мене немає нічого цінного, розумієш, нічого такого, лише кілька мішків...

— Ех, любий, — обличчя Часначая вмить стало трохи стурбованим. — Ну, це ми повинні перевірити, чи не так? Як тебе звати, шановний?

— Ерні. Ер... Ер ні, — відповів Ер ні. — Так. Ерні. Ер...

Часначай злегка повернув голову.

— Ходімо, панове. Це мій друг Ерні. Сьогодні він буде нашим водієм.

Ерні побачив, як з туману вигулькнула півдюжина постатей і залізла в його візок. Він вирішив не обертатися. Поколювання в районі нирок підказувало, що це не принесе йому успіхів у кар’єрі. Але він встиг побачити, що одна з фігур, величезна незграбна гора, тримала довгий рулон, перекинутий через плече. Рулон ворушився й видавав приглушене мугикання.

— Годі тремтіти, Ерні. Нам просто потрібен хтось, хто міг би нас підвезти, — сказав Часначай, коли візок покотився бруківкою.

— Куди, пане?

— Спершу до площі Сатор, зупинися біля другого фонтану.

Ніж зник, і Ерні нарешті покинув спроби навчитися дихати вухами.

— Е...

— Що таке? Ти такий напружений, Ерні. У таких випадках дуже корисний масаж шиї.

— Я, взагалі-то, не маю права перевозити пасажирів. Чарлі мені таке влаштує...

— Ой, про це не турбуйся, — сказав Часначай, плескаючи його по спині. — Ми ж усі тут друзі!

— Навіщо нам зі собою дівчина? — поцікавився голос позаду.

— Не можна бити дівчаток, — промовив глибокий голос. — Наша мама казала, шо дівчаток не можна бити. Тільки погані хлопці це роблять, казала вона...

— Тихо будь, Банджо.

— Наша мама казала...

— Т-с-с! Ерні не цікаво слухати про наші проблеми, — сказав Часначай, не відводячи очей від візника.

— Я? Та я глухий як пень, — пробурмотів Ерні, який, коли треба, ловив усе на льоту. — Та й бачу від сили на пару метрів. До того ж не запам’ятовую тих, кого зустрів кілька секунд тому. Погана пам’ять? Ха-ха! Поговоріть мені тут про погану пам’ять. Буває, сиджу собі на візку, розмовляю з кимось, хах, так, як зараз із тобою, а потім, коли вони йдуть, думаєш, я про них хоч щось пригадаю? Ні те, скільки їх було, чи що вони несли, чи щось про якусь дівчину — нічогісінько! — його голос перейшов у високий хрип. — Ха! Часом навіть ім’я своє згадати не можу.

— Ти ж Ерні, правда? — сказав Часначай, подарувавши йому щасливу посмішку. — Ого, а ми вже на місці. Ой леле. Схоже, тут щось відбувається.

Звідкись спереду почулися звуки бійки, і повз них пробігло кілька тролів у масках, слідом за ними — троє вартових. Жоден із них не звернув уваги на візок.

— Я чув, що банда Яшмових збиралася сьогодні обчистити скарбницю Паклі, — сказав голос позаду Ерні.

— Схоже, пан Браун до нас не приєднається, — зауважив інший голос. Хтось хихикнув.

— О, зовсім у цьому не впевнений, пане Білоліл, зовсім у цьому не впевнений, — почувся третій голос, звідкись з боку фонтану. — Чи не могли би ви взяти мою сумку, щоб я заліз на візок? Обережніше, вона важка.

Голос був тихеньким і доглянутим. Власник такого голосу тримав свої гроші в портмоне й ретельно підраховував решту. Ерні це все обміркував, а тоді зі всіх сил спробував забути.

— Далі, Ерні, — наказав Часначай. — Навколо Академії.

Коли візок знову рушив, тихенький доглянутий голос сказав:

— Хапаєте гроші й швиденько вшиваєтеся? Я маю рацію?

У відповідь пролунало злагоджене бурмотіння.

— Навчився цього, ще коли в мами на колінцях сидів.

— Та вам узагалі мамині колінця чимало принесли, пане Білоліл.

— Не смій говорити таке про нашу маму! — голос пролунав, неначе землетрус.

— Це ж пан Браун, Банджо. Не гарячкуй.

— Але йому не можна говорити про нашу маму!

— Гаразд! Добре! Гей, Банджо... У мене десь тут була цукерочка... А, ось і вона. І твоя мама знала, як треба. Тихо зайти, не поспішати, узяти те, за чим прийшли, і розумно вшиватися. Не крутитися довкола, підраховуючи здобич і розводячись, які ви хоробрі хлопці, правда?

— Схоже, ви в цьому кумекаєте, пане Браун.

Візок, постукуючи, наближався до іншого боку площі.

— Лише невелика винагорода за витрати, пане Котяче Око. Можна сказати, невеликий подарунок на Вепроніч. Брати все добро й бігти — нерозумно. Краще взяти трохи й спокійно піти геть. І пристойно одягатися. Це мій девіз. Одягніться пристойно й спокійно вшивайтеся. Ніколи не біжіть. Ніколи не біжіть. Вартові завжди переслідують тих, хто біжить. Вони подібні на тер’єрів на полюванні. Ні, ви повільно виходите, заходите за ріг, чекаєте там, поки не почнеться заворушення, а тоді обертаєтеся і йдете назад. До такого вони не готові. Вони ще й відскочать набік, уступаючи вам дорогу. — «Добрий вечір, офіцери», — кажете ви, а тоді йдете додому пити чайок.

— Ого! І виходиш з води сухим. Якщо маєш міцні нерви.

— О, ні, пане Персику. Так тобі не доведеться виходити з води сухим. Передусім ти в неї навіть не зайдеш.