Чоловіки за столом спостерігали за Часначаєм. Було важко зрозуміти, що думав Банджо і чи вмів він узагалі думати, але інші четверо міркували приблизно так: «Самовпевнене щеня, як і всі найманці. Гадає, що все знає. Та я би його однією рукою, без проблем. Але... ходять різні чутки. А від цих очей у мене мурашки по шкірі».

— Так яка робота?

— Ми не виконуємо роботу, — пояснив Часначай. — Ми надаємо послуги. І ці послуги принесуть кожному з вас по десять тисяч доларів.

— Це набагато більше, ніж ставка Гільдії злодіїв, — сказав Середній Дейв.

— Ніколи не любив Гільдію злодіїв, — сказав Часначай, не повертаючи голови.

— Чому?

— Вони ставлять занадто багато запитань.

— Ми не ставимо запитань, — швидко відказав Сітка.

— То ми одне одному ідеально підходимо, — зрадів Часначай. — Випийте ще, поки ми чекаємо на інших членів нашої маленької трупи.

Сітка побачив, що губи Середнього Дейва вже почали формувати слово «Хто...». Він подумав, що подібні слова в такій ситуації до добра не доведуть, тому копнув того під столом.

Двері злегка привідчинилися. Крізь них проникла якась постать, але лише трішки. Вона юркнула в щілину й просувалася вздовж стіни в манері, розрахованій на те, щоб не привертати уваги. Розрахованій кимось, хто й рахувати нормально не вміє. Вона поглянула на них поверх високо піднятого комірця.

— Та це ж чарівник! — зауважив Персик.

Постать поспішила й притягнула крісло до столу.

— Ні, неправда! — прошипіла вона. — Я інкогніто!

— Гаразд, пане Гніто, — сказав Середній Дейв. — Ти — просто хтось у гостроверхому капелюсі. Це мій брат Банджо, це Персик, це Сіт...

Чарівник у розпачі зиркнув на Часначая.

— Я не хотів сюди приходити!

— Пан Сідней насправді чарівник, — повідомив Часначай. — У будь-якому разі, студент. Але в його житті зараз чорна смуга, звідси й прагнення приєднатися до нас у цій ризикованій затії.

— Наскільки чорна смуга? — уточнив Середній Дейв.

Чарівник з усіх сил старався не дивитися нікому в очі.

— Я неправильно оцінив ситуацію, роблячи ставку, — сказав він.

— Програвся, еге ж?

— Але я розрахувався вчасно, — наголосив Сідней.

— Звичайно, однак троль Хризопраз не дуже-то й любить, коли його гроші наступного дня перетворюються на свинець, — весело зауважив Часначай. — Тому наш друг негайно потребує готівки й зміни клімату на такий, де руки-ноги залишаться цілі.

— Але ніхто не казав, що наша справа буде пов’язана з чарами, — сказав Персик.

— Наша ціль... мабуть, слід думати про неї як про щось на кшталт вежі чарівника, джентльмени, — сказав Часначай.

— Це ж несправжня вежа чарівника? — поцікавився Середній Дейв. — Вони мають дуже дивне почуття гумору, коли йдеться про міни-пастки.

— Ні.

— Охорона наявна?

— Гадаю, так. За легендою. Але нечисленна.

Середній Дейв звузив очі.

— А в цій... вежі... є щось цінне?

— О, звісно.

— Чому ж тоді так мало охорони?

— Ця... особа, яка володіє майном, ймовірно, не усвідомлює вартості того, що... вона має.

— Замки? — поцікавився Середній Дейв.

— По дорозі захопимо зломщика.

— Кого?

— Пана Брауна.

Вони кивнули. Пан Браун був відомий кожному — принаймні кожному в «бізнесі», а всі, залучені в «бізнес», знали, у чому саме полягає цей «бізнес», а якщо ви не знали цього насправді, то не були бізнесменом. Його присутність під час справи надавала певної поважності. Він був акуратний літній чоловік, який носив із собою велику шкіряну сумку, більшість інструментів у якій були винайдені ним власноруч.

Як би спритно ви не потрапили на потрібне місце, подолали маленьку армію чи знайшли секретну скарбницю, рано чи пізно ви кликали пана Брауна, який з’являвся в невеличких акуратних черевичках та зі своєю шкіряною сумкою, повного маленьких пружинистих штучок і пляшечок з дивними алхімічними речовинами. Десять хвилин він нічого не робив, лише дивився на замок, а тоді підбирав шматок зігнутого металу із кільця з декількох сотень майже однакових шматочків і приблизно за годину покидав приміщення з добрячими десятьма відсотками виручки.

Звісно, користуватися послугами пана Брауна було необов’язково. Можливо, комусь більше подобається перспектива провести решту свого життя, споглядаючи зачинені двері.

— Гаразд. Де це місце? — поцікавився Персик.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Якщо гроші плачу я, чому тоді не ставлю ніяких запитань?

Вдруге Персик навіть не намагався витримати його скляний погляд.

— Просто хочу як слід підготуватися, от і все, — пробурмотів він.

— Правильна розвідка — запорука успішної операції, — погодився Часначай. Він повернувся, подивився на здоровила на ім’я Банджо й додав: — Що це таке?

— Це Банджо, — відповів Середній Дейв, скручуючи собі сигарету.

— А фокуси воно показує?

На якусь мить час зупинився. Інші чоловіки подивилися на Середнього Дейва. Професійному нижньому класу Анк-Морпорка він був відомий як вдумливий, терплячий чоловік і вважався навіть кимось на кшталт інтелігента, оскільки деякі з його татуювань були написані правильно. На нього можна було покластися у важку хвилину, і він, що найголовніше, був чесним, тому що справжні злочинці повинні бути чесними. Єдиним його недоліком була тенденція смертельно карати тих, хто патякав щось погане про його брата.

Якщо в нього і були якісь чесноти, то до них належало вміння правильно вибирати час. Пальці Середнього Дейва загорнули тютюн у папір і підняли папіросу до губ.

— Ні, — відповів він.

Сітка спробував розрядити ситуацію.

— Генієм його не назвеш, але він завжди корисний. Він може підняти по дві людини кожною рукою. За шию.

— Та-а-а, — відізвався Банджо.

— Він нагадує вулкан, — зауважив Часначай.

— Дійсно? — поцікавився Середній Дейв Білоліл. Сітка поспішно простягнув руку й посадив його назад на місце.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Я щиро сподіваюся, що ми станемо друзями, пане Середній Дейв, — сказав він. — Буде шкода, якщо мені доведеться перебувати не серед друзів, — він ще раз осяйно всміхнувся й повернувся до решти за столом. — То як, домовилися, панове?

Вони кивнули. Трохи неохоче, зважаючи на загальну думку, що Часначаю набагато краще було б у кімнатці з м’якими стінами, але десять тисяч доларів — це десять тисяч доларів, можливо, навіть більше.

— Чудово, — сказав Часначай і оглянув Банджо згори донизу. — Тоді, гадаю, ми можемо починати.

І він зі всієї сили зацідив Банджо в зуби.

Смерть не зобов’язаний особисто з’являтися під час припинення кожного життя. У цьому немає необхідності. Уряди керують людьми, але прем’єр-міністри та президенти особисто не з’являються в їхніх будинках, щоб розповісти, як краще жити, оскільки для них самих це становитиме смертельну небезпеку. Тому вони створили законодавство.

Однак час від часу Смерть перевіряв, чи усе функціонує належним чином або, точніше кажучи, належним чином перестає функціонувати в менш значущих галузях його юрисдикції.

Тепер він ішов крізь темні моря.

Його ноги здійняли хмаринку мулу, потрапивши в западину на дні. Навколо нього пливла його мантія.

Навкруги панувала тиша, тиск і повна, цілковита темрява. Але внизу було і життя, навіть на такій глибині під хвилями. Тут жили гігантські кальмари й омари зі зубами на повіках. Водилися павукоподібні істоти зі шлунками на ногах і риби, які виробляли власне світло. Це був тихий чорний світ жахіть, але життя живе скрізь, де може. А там, де не може... трішки терпіння, і все зміниться.

Смерть прямував до невеличкого підвищення в дні, прорізаному заглибинами. Вода навколо нього вже потеплішала й сповнилася істотами, на вигляд зібраними докупи з непотрібних частинок інших створінь.

Невидима, але відчутна, із тріщини струмувала величезна колона гарячої води. Десь нижче було каміння, майже розжарене до білого внаслідок дії магічного поля Дискосвіту.