— Гадаю, ніяких питань ставити не варто? — запитав він, тягнучи час.

«Ви просто не отримаєте на них жодних відповідей».

— Але чи відповідає запропонована плата складності завдання? Клієнт надійно охороняється?

«Не охороняється взагалі. Але його майже напевно неможливо викреслити за допомогою звичайних засобів».

Дауні кивнув. Це не обов’язково було великою проблемою, сказав він собі. З роками Гільдія накопичила чимало нетрадиційних озброєнь. Викреслити? Незвичне формулювання...

— Ми хотіли б знати, на кого працюємо, — сказав він.

«Ми були в цьому впевнені».

— Маю на увазі, нам потрібно знати ваше ім’я. Чи імена. Усе строго конфіденційно, звісно. Ми повинні якось зареєструвати наших замовників.

«Можете вважати нас за... Аудиторів».

— Дійсно? І що ж ви перевіряєте?

«Усе».

— Гадаю, нам треба дізнатися про вас трохи більше.

«Ми — люди з трьома мільйонами доларів».

Дауні підкорився їхній логіці, хоча вона йому й не сподобалася. Однак за три мільйони доларів можна дозволити собі безліч непоставлених запитань.

— Дійсно? — перепитав він. — За цих обставин, оскільки ви є нашими новими клієнтами, думаю, ми б прагнули отримати платіж авансом.

«Як забажаєте. Золото вже у ваших сейфах».

— Маєте на увазі, що незабаром буде в наших сейфах? — перепитав Дауні.

«Ні. Воно завжди було у ваших сейфах. Ми знаємо це, оскільки щойно його туди поклали».

Дауні якусь мить дивився на порожній каптур, а тоді, не відводячи погляду, простягнув руку й підняв слухавку.

— Пане Вінво? — запитав він, подмухавши в неї як слід. — Так. Добре. Скажи, скільки зараз у наших сейфах? Ну, приблизно. Скажімо, до найближчого мільйона, — хвилину потримавши слухавку на віддалі від вуха, він знову заговорив. — Ну, зроби мені ласку й таки перевір, гаразд?

Він повісив слухавку й поклав руки на стіл перед собою.

— Чи можу я запропонувати вам випити, поки ми чекаємо? — запитав він.

«Так. Гадаємо, можете».

Дауні з певним полегшенням піднявся і підійшов до великої шафки з різноманітними напоями. Його рука зависла над старим і надзвичайно цінним танталом[3] Гільдії, у графинах якого, судячи з етикеток, містилися «Мор», «Нижд», «Троп» та «Ісків».[4]

— А що б ви бажали випити? — поцікавився він, замислившись, де в Аудитора міг би бути рот. На якусь мить його рука зависла над найменшим графином, позначеним як Атурто.

«Ми не п’ємо».

— Але ви щойно сказали, що я можу запропонувати вам напій...

«Дійсно. Ми гадаємо, що ви цілком здатні виконати цю дію».

— Ах, — рука Дауні нерішуче зависла над графином з віскі, але він передумав. У цей момент слухавка засвистіла.

— Так, пане Вінво? Дійсно? Справді? Я і сам часто знаходив загублені монети під диванними подушками, неймовірно, як це стає... Ні, ні, я не... Так, у мене є підстава... Ні, я тебе не звинув... Ні, я не знаю... Так, піди й відпочинь, яка чудова ідея. Дякую.

Він знову повісив трубку. Каптур не рухався.

— Ми повинні знати, де, коли і, звісно, кого, — сказав він за хвилину.

Каптур кивнув.

«Це місце не знайдеш на жодній із карт. Ми б хотіли, щоб завдання було завершено до кінця тижня. Це вкрай важливо. Щодо тих, кого...»

На столі Дауні з’явився малюнок, а в його голові виникли слова:

«Назвемо його Товстуном».

— Це жарт? — запитав Дауні.

«Ми не жартуємо».

«Ні, дійсно не жарт», — подумав Дауні, постукуючи пальцями по столу.

— Багато хто скаже, що... ця особа не існує, — сказав він.

«Він повинен існувати. Інакше як би ти впізнав його з першого погляду? Багато хто навіть листується з ним».

— Ну, так, звісно, у певному сенсі він існує...

«У певному сенсі все існує. Але нас цікавить припинення цього існування».

— Знайти його буде ой як нелегко.

«На будь-якій вулиці знайдуться особи, які зможуть вказати вам його приблизну адресу».

— Так, звичайно, — сказав Дауні, задумуючись, чому хтось називає їх «особами». Дивний вибір слова.

— Але ж ви самі сказали, що координати вони навряд чи знатимуть. І навіть тоді, як саме треба... звести Товстуна зі світу? Можливо, келих отруєного хересу?

Каптур не засміявся — йому бракувало обличчя.

«Ви неправильно зрозуміли характер роботи», — пролунало в голові Дауні.

Це його обурило. Найманці ніколи не працювали. Їх наймали, просили зробити якусь послугу або зверталися до них із замовленнями. Працювали лише слуги.

— Що саме я неправильно зрозумів? — уточнив він.

«Ми платимо. Ви знаходите шляхи та засоби».

Каптур почав зникати.

— Як я можу з вами сконтактуватися? — запитав Дауні.

«Ми сконтактуємося з вами. Ми знаємо, де ви перебуваєте. Ми знаємо, де перебувають усі».

Постать зникла. У ту саму мить двері широко розчинилися, і за ними з’явився збентежений пан Вінво, скарбій Гільдії.

— Вибачте, мій лорде, але я дійсно мусив прийти! — він кинув на стіл кілька кружалець. — Подивіться на них!

Дауні обережно підняв золоте колечко. Воно мало вигляд маленької монети, але...

— Ні вартості! — сказав Вінво. — Ні орла, ні решки, ні насічок! Усі вони — пусті кружальця!

Дауні розтулив рота, щоб сказати: «То вони нічого не варті?» Він зрозумів, що в глибині душі сподівається, що це так. Якби вони, ким би вони не були, сплачували непридатним металом, то контрактом тут би й не пахло. Але він розумів, що це не так. Найманці дуже рано навчилися розпізнавати справжні гроші.

— Пусті кружальця, — сказав він, — із чистого золота.

Вінво мовчки кивнув.

— Ну що ж, — сказав Дауні, — і таке зійде.

— Вони однозначно чарівні! — скрикнув Вінво. — А ми ніколи не приймаємо магічних грошей!

Дауні кілька разів підкинув монету над столом. При падінні вона видала приємний дзвін коштовного металу. Вона не була чарівною. Магічні гроші мали б реальний вигляд, оскільки вся їхня мета й зводилася до обману. Але цим кружальцям не було потреби імітувати щось таке чисто людське, як звичайна валюта. Це золото, сказали його пальці. Прийми його або облиш.

Дауні сидів і думав, поки Вінво стояв і журився.

— Ми приймемо його, — сказав він.

— Але...

— Дякую, пане Вінво. Це моє рішення, — сказав Дауні. Певний час він дивився кудись у простір, а тоді посміхнувся. — Пан Часначай ще на місці?

Пан Вінво відсахнувся.

— Я думав, що Рада погодилася звільнити його, — сухо відказав він. — Після цієї справи з...

— Пан Часначай дивиться на світ не так, як інші люди, — сказав Дауні, піднімаючи картинку зі свого столу й задумливо її розглядаючи.

— Ну так, справді, це, безумовно, так і є.

— Будь ласка, покличте його сюди.

Гільдія залучала найрізноманітніших людей, подумав Дауні. От тільки він збагнути не міг, як так вийшло, що до них прийшов Вінво. Важко було уявити, що він готовий всадити комусь ніж у серце — це ж заплямує кров’ю гаманець жертви! Тоді як пан Часначай...

Проблема полягала в тому, що Гільдія приймала хлопчиків, давала їм чудову освіту, між тим навчаючи їх, як вбивати, чисто й безпристрасно, за гроші й на благо суспільства або принаймні на благо тієї частини суспільства, що мала гроші, — а було ще якесь інше суспільство?

Але час від часу з’являвся хтось на кшталт пана Часначая, якого гроші лише відволікали. Пан Часначай мав воістину блискучий розум, однак він виблискував, як тріснуте дзеркало, усіма дивовижними гранями й кольорами веселки. І, зрештою, являв собою щось цілковито роздроблене.

Пан Часначай надміру насолоджувався своїм життям. Нерідко за рахунок життя інших людей.

Про себе Дауні встиг вирішити, що незабаром із паном Часначаєм трапиться якийсь нещасний випадок. Як і багато людей із доволі розмитим поняттям моралі, лорд Дауні мав стандарти, які пан Часначай повсякчас відкидав. Убивство на замовлення було дуже тонкою грою, зазвичай проти людей, які самі знали правила або принаймні могли дозволити собі послуги тих, хто їх знав. Чисте вбивство приносило неймовірне задоволення. Не передбачалося, щоб подібне задоволення наступало від кривавої різанини. Такі речі однозначно призводили до пліток.