«Це нагадувало дуже хорошу школу, — подумав Ерні (і негайно постарався забути). — Або тренажерний зал в якихось закапелках, куди щойно завітав чинний чемпіон.»

— Що з твоїм ротом, Банджо?

— Він втратив зуб, пане Браун, — сказав інший голос, хихикнувши.

— Жагубив жуб, пане Браун, — прогримів Банджо.

— Слідкуй за дорогою, Ерні, — нагадав Часначай ззаду. — Ми ж не хочемо нещасного випадку, правда?..

Дорога була безлюдною, хоча позаду них усе ще шуміло місто, та й неподалік виднілася велетенська Академія. Тут було ще кілька вулиць, але в будівлях ніхто не мешкав. І щось сталося зі звуком. Решта Анк-Морпорка, здавалося, кудись віддалилася, звуки долинали, немов через товсту стіну. Вони в’їжджали в той нехтуваний закут Анк-Морпорка, який довгий час вважався сміттєзвалищем Академії, відомий як Рухомість.

— Кляті чарівники, — на автоматі пробурмотів Ерні.

— Прошу? — перепитав Часначай.

— Мій прапрадід розповідав, що колись мешкав тут. Низький рівень чарів, чорт забирай! Ха, може, чарівникам це й не заважало, вони ж мали цілу купу заклинань для захисту! Дрібка чарів тут, трішки чарів там... Само собою зрозуміло, що залишки кудись треба подіти...

— Раніше тут були попереджувальні знаки, — зауважив охайний голос ззаду.

— Ну так, але на попереджувальних знаках в Анк-Морпорку також часто написано «Чудові дрова», — відказав хтось інший.

— Я маю на увазі, вони ж постійно викопують старі заклинання: одні вибухають, інші змушують тебе крутитися, ще одні — вирощують моркву; тоді вони взаємодіють одне з одним, і хто знає, до чого це призведе? — сказав Ерні. — Прапрадід розповідав, що часом вони прокидаються вранці, а підвал — на місці горища. І це було не найгірше, — похмуро додав він.

— О так, я чув, що в найгірших випадках можна йти вулицею й зустрітися з самим собою, — додав хтось. — Чув також, що часом ранок не можна було відрізнити від вечора.

— Пес постійно тягнув додому різний непотріб, — сказав Ерні. — Прапрадідусь розповідав, що їм безперестанку доводилося пірнати за диван, якщо він повертався із чимось у пащеці. Чого тільки там не було: іржаві феєрверки, які починали іскритися, зламані чарівні палички, із яких виходив зелений дим, та ще чортзна-що... і якщо кішка починала чимось бавитися, краще було не цікавитися, чим саме, чесно кажучи.

Він смикнув віжки; його нинішнє скрутне становище майже забулося, накрите хвилею успадкованого гніву.

— Розумієте, вони кажуть, що всі старі книги заклинань і магічні приладдя були глибоко закопані, і тепер вони використовують перероблені заклинання. Але це не звучить аж так обнадійливо, особливо коли твоя картопля починає розгулювати городом, — пробурмотів він. — Через це мій прапрадідусь якось звернувся до верховного чарівника, і той сказав... — він заговорив гугнявим голосом, яким, на його думку, послуговувалися всі освічені люди: — «Ну так, виникли тимчасові незручності, шановний, але ви поверніться десь так через п’ятдесят тисяч років...». Кляті чарівники!

Кінь звернув за ріг.

Ця вулиця завершувалася глухим кутом. Напівзруйновані будинки з розбитими вікнами та вкраденими дверима нахилилися один до одного.

— Я чув, що незабаром усе знесуть, — зауважив хтось.

— А, так, — сказав Ерні й сплюнув. Торкнувшись землі, слина швиденько втекла. — І знаєте що? Тепер сюди постійно прилазять якісь божевільні, щось рознюхують, скрізь порпаються...

— Он там, біля тої стіни, — попросив Часначай. — Я чув, що прохід десь там — біля купки щебеню під старим засохлим деревом, але його неможливо побачити, не придивившись. Але я ніколи не бачив, як це зробити...

— Е-е-е... я не можу вас усіх перевезти, — сказав Ерні. — Підвезти — це одне, але перевезти...

— А ми так добре ладнали, — зітхнув Часначай. — Слухай, Ерні... Ерн... ти нас перевезеш, або, як би сумно мені не було це говорити, мені доведеться тебе вбити. А ти, здається, така хороша людина. Добросовісна. Твоє серйозне пальто та поважні черевики чудово про це свідчать.

— Але якщо я вас перевезу...

— Що найгірше може статися? — запитав Часначай. — Втратиш роботу? А якщо не зробиш цього, втратиш життя. Отож якщо поглянути на це під таким ракурсом, то ми навіть робимо тобі послугу. Ой, ну погоджуйся вже.

— Е-е... — Ерні був геть спантеличений. Хлопчина, безумовно, був одним із тих, кого Ерні вважав джентльменами, здавався приємним і привітним, але все якось не складалося докупи. Тон і зміст повідомлення не збігалися.

— До того ж, — продовжував Часначай, — якщо тебе змусили, то ти ні в чому не винний! Ніхто не зможе тебе звинуватити. Ніхто не має права звинувачувати людину, яку змусили вчинити щось, погрожуючи ножем.

— Ну, якщо ми вже заговорили про примус... — пробурмотів Ерні. Схоже, іншого вибору в нього не було.

Кінь зупинився і стояв, очікуючи з терплячим виглядом тварини, яка, ймовірно, знає маршрут краще за візника.

Ерні порився в кишені пальта й вийняв маленьку бляшанку, дуже схожу на табакерку. Він відкрив її. Всередині світився пил.

— І що з цим потрібно робити? — поцікавився Часначай.

— О, просто взяти дрібку, підкинути її в повітря, дзинь — і прохід відкритий, — пояснив Ерні.

— Тож... Ніякої спеціальної підготовки не потрібно?

— Ем... просто кидаєш його на стіну, і воно дзвенить, — сказав Ерні.

— Дійсно? Можна мені спробувати?

Часначай узяв бляшанку з його податливої руки й кинув дрібку пилу в повітря перед конем. Якусь мить він так і висів, а потім сформував у повітрі вузьку блискучу арку. Вона заіскрилася, а тоді почувся...

...дзинь.

— Ого, — почувся голос ззаду. — Як красиво, правда, Дейві?

— Так.

— Такі гарні іскри...

— І тоді треба просто їхати вперед? — уточнив Часначай.

— Точно, — підтвердив Ерні. — Тільки швидко. Вона недовго залишається відкритою.

Часначай поклав бляшанку до кишені.

— Щиро дякую, Ерні. Я дійсно дуже вдячний.

Його інша рука завдала раптового удару. Блиснув метал. Возій моргнув, а тоді звалився з сидіння.

Тиша позаду нього сповнилася жахом і крихтою боязкого захоплення.

— Хіба можна бути таким занудним? — поцікавився Часначай, піднімаючи віжки.

Пішов сніг. Він падав на тіло Ерні, а також проходив крізь кілька сірих плащів, що зависли в повітрі.

Схоже, вони були порожніми. Можна було подумати, що вони перебували там просто, щоб якимось чином позначити місце в просторі.

Дехто сказав: Ну, ми щиро вражені.

Дехто сказав: Дійсно. Ніколи не здогадалися б, що це можна зробити ось так.

Дехто сказав: А він справді винахідливий.

Дехто — перший, чи, можливо, другий, оскільки між плащами не було ніякої різниці — сказав: А найпрекрасніше те, що незабаром ми зможемо контролювати й інші речі.

Дехто сказав: Ага. У них дійсно дивовижний спосіб мислення. Типу... нелогічна логіка.

Дехто сказав: Діти. Хто би міг подумати? Але сьогодні діти, а завтра весь світ.

Дехто сказав: Дайте мені дитину, якій ще немає семи, і вона моя назавжди.

Настала жахлива мовчанка.

Колективні істоти, які називали себе Аудиторами, не вірили ні в що, окрім, можливо, безсмертя. Вони знали, що запорукою безсмертя було уникання життя. Найменше Аудитори вірили в особистість. Адже бути особистістю — означає мати певний початок і певний кінець. І оскільки вони гадали, що порівняно з нескінченністю Всесвіту будь-яке життя було немислимо коротким, то миттєво помирали, усвідомивши себе як особистість. Звісно, в їхній логіці був недолік, але тоді, коли вони про це дізнавалися, завжди було занадто пізно. Тому вони скрупульозно уникали будь-яких коментарів, дій чи відчуттів, які б могли їх розділити...

Дехто сказав: Ти сказав «мені»?

Дехто поспішно сказав: А. Так. Але, розумієте, ми ж цитували. Це сказав якийсь релігійний чоловік. Про виховання дітей. І тому логічно сказати «мені». Сам би я не скористався цим терміном... чорт забирай!