Один зі псів послизнувся на снігу й почав відчайдушно чіплятися, щоб врятуватися від довгого холодного падіння.
— І, РОЗУМІЄТЕ, ЧИМ БІЛЬШЕ ЧІПЛЯЄТЕСЯ ЗА КОЖНИЙ МОМЕНТ, ТИМ ЖИВІШИМИ СТАЄТЕ... І ТУТ ПРИХОДЖУ Я.
Ватажок зграї на мить спромігся стати сірою фігурою в каптурі, але його негайно затягнуло в стару форму.
— СТРАХ — ЦЕ ТЕЖ СИМВОЛ НАДІЇ, — сказав Смерть. — УСІ ТІ ЧУТТЯ, ШИРОКО РОЗКРИТІ ПЕРЕД КОЖНОЮ ЧАСТОЧКОЮ СВІТУ. СЕРЦЕБИТТЯ. РУХ КРОВІ. ХІБА ВИ НЕ ЧУЄТЕ, ЯК ВОНИ ТЯГНУТЬ ВАС НАЗАД?
Аудитору знову вдалося повернути форму на кілька секунд і сказати: Ти не можеш цього зробити, існують правила!
— ТАК. ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА. АЛЕ ВИ ЇХ ПОРУШИЛИ. ЯК ВИ ПОСМІЛИ? ЯК ВИ ПОСМІЛИ?
Лезо коси виділилося у сірому світлі тонким синім контуром.
Смерть підніс тонкий палець до місця, яке задумувалося як його губи, і раптово замислився.
— ТЕПЕР ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ ОДНЕ, ОСТАТОЧНЕ ПИТАННЯ, — сказав він.
Він підняв руки і, схоже, виріс. Його очниці спалахнули сяйвом. Коли він заговорив, у горах зійшли лавини.
— ВИ БУЛИ ЧЕМНИМИ... ЧИ НІ?
ХО. ХО. ХО.
Сюзен почула, як вдалині затихає виття.
Вепр лежав у білому снігу, який увесь тепер багрянів кров’ю.
Вона присіла й спробувала підняти його голову.
Він був мертвий. Одне око витріщилося в нікуди. Язик завалився.
Усередині неї наростали ридання. Крихітна частинка Сюзен, внутрішня нянька, переконувала, що це всього лише виснаження, хвилювання і наслідки адреналіну. Не плакати ж їй над мертвою свинею!
Але її інша частина барабанила у бік вепра обома кулаками.
— НІ, ти не можеш! Ми врятували тебе! Смерть не входила в наш план!
Здійнявся вітер.
У ландшафті щось змінилося — під снігом відбувся якийсь рух. Гілки стародавніх дерев легенько колихнулися, струснувши маленькі голочки льоду.
Зійшло сонце.
Світло пронеслося над Сюзен, ніби безгучний вітер. Воно було сліпучим. Дівчина присіла, прикриваючи очі долонею. Велетенська червона куля перетворила кригу на померзлих гілках у вогонь.
Золоте сяйво вдаряло в гірські вершини, перетворюючи кожну на сліпучий, беззвучний вулкан. Воно котилося вперед, проникаючи в долини й несучись схилами, невпинне... Пролунав стогін.
У снігу замість вепра тепер лежав чоловік.
Він був оголений — якщо не враховувати пов’язку зі шкури якоїсь тварини. У нього було довге волосся, заплетене ззаду в товсту косу, настільки просякнуту кров’ю і брудом, що вона стала схожа на повсть. З собачих укусів струмувала кров.
Якусь мить Сюзен просто дивилася, а тоді, міркуючи чимось іншим, аніж головою, методично відірвала від своєї нижньої спідниці кілька смужок, щоб перев’язати найстрашніші рани.
«Справжній талант, — сказала маленька частина її мозку. — Зберігати холодну голову в надзвичайних ситуаціях».
Принаймні холодне щось.
І взагалі, це радше недолік характеру.
Чоловік був вкритий татуюваннями. Сині завитки та спіралі по всьому тілу було ледь видно через кров.
Він розплющив очі й витріщився на небо.
— Ти можеш встати?
Його погляд звернувся на неї. Він спробував ворухнутися, але впав на спину.
Зрештою, їй вдалося допомогти йому сісти. Сюзен закинула його руку собі на плечі й підняла його на ноги. Чоловік захитався. Вона зі всіх сил намагалася ігнорувати запах, який практично валив її з ніг.
Найкраще було спускатися донизу. Навіть якщо його мозок ще не запрацював, то ноги, схоже, зрозуміли план.
Вони пробрели вниз через замерзлі ліси, де сніг світився помаранчевим під променями сонця. Холодна синя темінь усе ще ховалася в заглибинах, схожих на крихітні келишки зими.
Татуйований чоловік поруч із нею раптово булькнув. Він вислизнув з її рук і провалився по коліна в сніг, хапаючись за горло й задихаючись. Його дихання нагадувало шум пили.
— Що на цей раз? Що трапилося? У чому справа?
Він повернувся до неї, закотив очі й знову схопився за горло.
— Щось застрягло? — вона з усієї сили вгатила його по спині, але він опустився на лікті й коліна, намагаючись вдихнути.
Тоді Сюзен схопила його під пахвами, потягнула догори й обхопила за пояс. «О боги, що робити далі, я ж ходила на курси, тепер ніби треба стиснути одну руку в кулак, тоді покласти іншу руку на неї, потягнути догори й натиснути, ось так...»
Чоловік кашлянув, щось вилетіло з його рота, відбилося від дерева й приземлилося в снігу.
Дівчина опустилася на коліна, щоб роздивитися, що це.
Це була маленька чорна квасолина.
Високо на гілці заспівала якась пташка. Вона подивилася догори. В’юрок зістрибнув з неї і перелетів до іншої гілки.
Коли вона озирнулася, чоловік встиг змінитися. Тепер він був одягнений у важкі хутра, мав хутряний каптур та хутряні чоботи. Він спирався на спис із кам’яним вістрям і мав набагато сильніший вигляд.
Через ліс щось бігло, майже непомітне — лише тінь. На мить перед нею вистрибнув білий заєць і рушив іншою доріжкою.
Вона озирнулася. Хутра зникли, і чоловік набув старшого вигляду, хоча очі залишалися колишніми. На ньому були щільні білі ряси, що робили його дуже схожим на священника.
Коли птах знову проспівав, вона не відвернулася. І зрозуміла, що помилялася, думаючи, що чоловік змінюється, наче при перегортанні сторінок. Усі образи з’являлися нараз — і багато інших теж. Побачене залежало від того, як дивитися.
«Ага. Чудово, що я спокійна й звикла до такого, — подумала вона. — Інакше б просто не витримала...»
Тепер вони опинилися на краю лісу.
На певній віддалі від них стояли чотири величезні кабани, випускаючи хмаринки пару, перед саньми, начебто виготовленими з грубо обтесаних дерев. З почорнілої деревини споглядали обличчя, може, висічені каменем, а може, дощем і вітром.
Батько Вепр заліз на сани й всівся. За кілька останніх кроків він значно набрав вагу, і тепер було важко побачити в ньому щось інше, окрім величезного чоловіка в червоній одежі, вкритій крижинками. Лише у випадкових відблисках сніжинок можна було розгледіти шерсть або ікла.
Посовавшись на сидінні, він нагнувся і дістав фальшиву бороду, здивовано її оглядаючи.
— ВИБАЧ, — сказав голос позаду Сюзен. — ЦЕ МОЯ.
Батько Вепр кивнув Смерті, як один ремісник іншому, а тоді кивнув Сюзен. Вона не була впевнена в тому, що їй щойно подякували — це був радше жест визнання, підтвердження того, що було зроблено те, що потрібно було зробити. Але це не була подяка.
Тоді він натягнув віжки, стиснув зуби, і сани рушили.
Вони спостерігали, як ті зникають удалині.
— Я ніби чула, — сказала Сюзен, — що червоно-біле вбрання Батька Вепра придумали зовсім недавно.
— НІ. ПРО НЬОГО ПРОСТО ЗГАДАЛИ.
Тепер Батько Вепр перетворився на червону цятку на іншому боці долини.
— Ну, щодо одягу більше питань немає, — сказала Сюзен. — Але я ще хотіла би знати, суто з наукового інтересу... ти був впевнений, що я виживу, правда?
— Я БУВ ДОВОЛІ ВПЕВНЕНИЙ.
— Чудово.
— Я ПІДКИНУ ТЕБЕ ДОДОМУ, — мовив Смерть за якийсь час.
— Дякую. А тепер... скажи мені...
— ЩО СТАЛОСЯ Б, ЯКБИ ТИ ЙОГО НЕ ВРЯТУВАЛА?
— Так! Сонце однаково зійшло б?
— НІ.
— Облиш. Невже ти думаєш, що я в це повірю? Це ж астрономічний факт.
— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.
Вона повернулася до нього.
— Це була довга нічка, дідусю! Я втомилася і хочу нарешті прийняти ванну! А не вислуховувати якісь дурниці!
— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.
— Дійсно? І що тоді?
— СВІТ ОСВІТЛЮВАЛА БИ ЗВИЧАЙНА КУЛЯ ПАЛАЮЧОГО ГАЗУ.
Певний час вони йшли мовчки.
— Ага, — беземоційно мовила Сюзен. — Гра слів. А я ж думала, що ти завжди дивишся на все прямолінійно.
— ІНАКШЕ, НІЖ ПРЯМОЛІНІЙНИМ, МЕНЕ НЕ НАЗВЕШ. А ГРА СЛІВ — ТИПОВА ЛЮДСЬКА РОЗВАГА.
— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я не дурна. Ти натякаєш, що людям потрібні... фантазії, щоб зробити життя стерпнішим?
