— ТИ ДІЙСНО ТАК ГАДАЄШ? ЩО ЦЕ — НАЧЕ ЯКАСЬ РОЖЕВА ПІҐУЛКА? НІ. ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ФАНТАЗІЇ, ЩОБ БУТИ ЛЮДЬМИ. ЩОБ БУЛО МІСЦЕ, ДЕ ЗАНЕПАЛИЙ ДУХ ЗУСТРІНЕ ЩОРАЗ МОГУТНІШОГО ПРИМАТА.
— Зубні феї? Батьки Вепри? Маленькі...
— ТАК. У ЯКОСТІ ПРАКТИКИ. СПЕРШУ ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ВІРИТИ В МАЛЕНЬКУ БРЕХНЮ.
— Щоб потім повірити в більшу?
— ТАК. У ПРАВОСУДДЯ. ЖАЛІСТЬ. ОБОВ’ЯЗОК. І ПОДІБНІ РЕЧІ.
— Але це абсолютно різне!
— ТИ ТАК ДУМАЄШ? ТОДІ ВІЗЬМИ ВСЕСВІТ, РОЗІТРИ ЙОГО В НАЙДРІБНІШИЙ ПОРОШОК І ПРОСІЙ КРІЗЬ НАЙМЕНШЕ СИТО. ПІСЛЯ ЧОГО ПОКАЖИ МЕНІ ХОЧ ОДИН АТОМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЧИ МОЛЕКУЛУ ЖАЛОСТІ. ОДНАК... — Смерть махнув рукою. — ОДНАК ТИ ПОВОДИШСЯ, НАЧЕ У СВІТІ ІСНУЄ ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК, НАЧЕ ІСНУЄ ПЕВНА... ПЕВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ У ВСЕСВІТІ, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СУДИТИ.
— Так, але люди повинні в це вірити, інакше який сенс...
— САМЕ ДО ЦЬОГО Я ВЕДУ.
Вона спробувала зібратися з думками.
— ІСНУЄ МІСЦЕ, ДЕ ДВІ ГАЛАКТИКИ СТИКАЮТЬСЯ ВЖЕ МІЛЬЙОН РОКІВ, — ні сіло ні впало повідомив Смерть. — НЕ НАМАГАЙСЯ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО.
— Так, але люди не думають про це, — сказала Сюзен. «Десь там є ліжко...»
— ПРАВИЛЬНО. ЗІРКИ ВИБУХАЮТЬ, СВІТИ СТИКАЮТЬСЯ, У ВСЬОМУ СВІТІ ЗНАЙДЕТЬСЯ ОБМАЛЬ МІСЦЬ, В ЯКИХ ЛЮДИ МОГЛИ Б ЖИТИ, НЕ БОЯЧИСЬ ЗАМЕРЗНУТИ ЧИ ЗГОРІТИ ЖИВЦЕМ. ОДНАК ТИ ВІРИШ, ЩО... ЩО ЛІЖКО — ЦЕ НОРМАЛЬНА РІЧ. ДИВОВИЖНИЙ ТАЛАНТ.
— Талант?
— О, ТАК. ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТУПОСТІ. ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВЕСЬ ВСЕСВІТ — У ВАС У ГОЛОВАХ.
— З твоїх слів випливає, що ми якісь божевільні, — сказала Сюзен. «Приємне тепле ліжко...»
— НІ. АЛЕ ВАМ НЕОБХІДНО ПОВІРИТИ В РЕЧІ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕМАЄ. ЯК ІНАКШЕ ВОНИ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ? — запитав Смерть, допомагаючи їй залізти на Хропунця.
— Ці гори, — мовила Сюзен, коли кінь здійнявся. — Це справжні гори, чи лише тіні?
— ТАК.
Сюзен знала, що більше він нічого не скаже.
— Слухай... я загубила меч. Десь у країні Зубної Феї.
Смерть стенув плечима.
— Я МОЖУ ЗРОБИТИ ЩЕ ОДИН.
— Дійсно?
— ЗВИЧАЙНО. ПРИНАЙМНІ БУДЕ ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ. НЕ ТУРБУЙСЯ ПРО ЦЕ.
Верховний верховик бадьоро наспівував під ніс, вдруге зачісуючи свою бороду й щедро сприскуючи її засобом, який мав запах радше препарату витяжки з ласки, а не приємний чоловічий аромат[26] (як він очікував). Після чого він увійшов у кабінет.
— Пробач, що запізнився, але... — почав він.
Там не було нікого. Тільки з дуже-дуже далекої далечіні пролунав звук, наче хтось висякав носа, змішаний із дзинь-дзилинь-дзень-дзелень в’янучої магії.
Сяйво вже озолотило вершечок Вежі мистецтв, коли Хропунець зупинився в повітрі біля балкона дитячої кімнати. Сюзен злізла на прохолодний сніжок і якусь мить стояла, вагаючись. Коли хтось змінює свої плани, щоб підкинути вас додому, вважається ввічливим запросити його досередини. З іншого боку...
— НЕ ЗАЗИРНЕШ ДО МЕНЕ НА ВЕПРОНІЧНУ ВЕЧЕРЮ? — із надією запитав Смерть. — АЛЬБЕРТ УЖЕ СМАЖИТЬ ПУДИНГ.
— Смажить пудинг?
— АЛЬБЕРТ ЗНАЄТЬСЯ НА СМАЖЕНОМУ. А ЩЕ ВІН НІБИТО МАВ ЗВАРИТИ ВАРЕННЯ. ПРИНАЙМНІ ВЕСЬ ЧАС ПРО ЦЕ РОЗВОДИВСЯ.
— Я... е-е... на мене насправді чекають тут, — сказала Сюзен. — Гетри завжди влаштовують багато розваг. Запрошують бізнес-друзів. Напевно, весь день... мені доведеться наглядати за дітьми...
— ХТОСЬ ПОВИНЕН ЦЕ РОБИТИ.
— Не вип’єш чогось, перш ніж піти? — здалася Сюзен.
— ЗА ЦИХ ОБСТАВИН ЧАШЕЧКА КАКАО БУЛА Б ДОРЕЧНОЮ.
— Чудово. На каміні стоїть коробочка з печивом.
Сюзен з полегшенням рушила у маленьку кухню.
Смерть сів у скрипуче плетене крісло, зарив ноги в килим і з цікавістю озирнувся навколо. Він почув подзвякування чашок, тоді звук, схожий на глибокий вдих, після чого запала тиша.
Смерть дістав одне печиво з коробки. З каміна звисали дві заповнені панчохи. Він обмацав їх із професійним задоволенням, а потім знову відкинувся в кріслі й узявся розглядати шпалери в дитячій кімнаті. Схоже, на них, окрім інших представників фауни, зображалися кролики в жилетах. Це його зовсім не здивувало. Смерть час від часу з’являвся власною персоною навіть кроликам, щоб пересвідчитися, що все відбувається, як треба. Однак він ніколи не зустрічав кролика в жилеті. Смерть і не міг очікувати чогось такого — якби не стикався з тим, як люди зображують Всесвіт. Справжнє благословення, що в них не було золотих годинників і циліндрів на додачу!
Люди також полюбляли танцюючих свиней. І ягнят у капелюхах. Однак Смерть знав, що більшість людей сприймала цих тварин виключно як прелюдію до відбивних і ковбаси. Залишалося загадкою, навіщо потрібно одягати їх на дитячих шпалерах. Привіт, любі дітки, це те, що ви незабаром з’їсте... Він відчував, що якби знайшов ключ до цієї таємниці, то значно поглибив би свої знання про людей.
Смерть перевів погляд на двері. На них висіли капелюшок і гувернантське пальто Сюзен. Пальто було сірим, як і капелюх — сірий, круглий і нудний. Смерть не знав аж так багато про людську психіку, але відразу розпізнавав захисне забарвлення, коли його бачив.
Занудність. Тільки люди могли її винайти. Ну і фантазія!
Двері розчахнулися.
На превеликий жах, Смерть побачив, що зі спальні вийшло мале дитя невизначеної статі, тихенько пробрело по підлозі й стягнуло панчохи з каміна.
Воно було вже на півдорозі назад, коли помітило його, після чого зупинилося і почало задумливо оглядати незнайомця.
Він знав, що маленькі діти можуть його бачити, тому що ще не виробили ту зручну вибіркову сліпоту, що виникає при усвідомленні власної смертності. Смерть відчув певне збентеження.
— Ти ж знаєш, у Сюзен є кочерга, — сказала дитина, ніби зі всіх сил прагнучи допомогти.
— НУ-НУ. ДІЙСНО? ОЦЕ ТАК.
— Я дюма... думала, що ви всі про це знаєте. Минь... минулого тижня вона викинула бабая просто за ніздрі.
Смерть спробував це уявити. Він подумав, що, можливо, недочув це речення, але його зміст не ставав ні на крапельку кращим, як би він не переставляв слова.
— Я віддам Гавейну його панчоху, а тоді повернуся — щоб усе побачити, — сказала дитина й вийшла з кімнати.
— ЕМ... СЮЗЕН? — покликав Смерть, шукаючи підтримки.
Сюзен, задкуючи, вийшла з кухні із обгорілим чайником у руці.
За нею стояла якась постать. У напівтемряві лезо меча виблискувало блакитним. Цей блиск відбивався від єдиного скляного ока.
— Ну-ну, — тихо сказав Часначай, зиркаючи на Смерть. — Оце так несподіванка. Сімейна вечеря?
Меч із гудінням ходив вперед-назад.
— Цікаво,— задумався Часначай. — А Смерть можна вбити? Це вкрай особливий меч, і він, безумовно, тут діє... — він на мить затулив рота рукою і тихенько хихикнув. — І, звісно, це не вважатиметься вбивством. Найімовірніше, громадянським актом. Люди ще довго його пам’ятатимуть. Встаньте, пане. Вам, можливо, і притаманна певна невразливість, але я впевнений, що Сюзен безсумнівно може померти, тому на вашому місці я б не придумував щось в останню хвилину.
— Я І Є ЦИМ «ЩОСЬ» В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ, — мовив Смерть, зводячись на ноги.
Часначай обережно його обійшов, виписуючи кінчиком меча маленькі криві в повітрі.
З сусідньої кімнати долинув звук, наче хтось намагався тихенько свиснути.
Сюзен зиркнула на дідуся.
— Не пригадую, щоб вони просили подарунок, який міг так шуміти, — зауважила вона.
— О НІ, У ПАНЧОСІ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ХОЧ ЩОСЬ, ЗДАТНЕ ЯК СЛІД ПОШУМІТИ, — мовив Смерть. — ІНАКШЕ ЩО ТИ РОБИТИМЕШ О 4:30?
— Тут є діти? — поцікавився Часначай. — Ну звісно ж. Покличте їх!
— Нізащо!
— Це буде повчально, — сказав Часначай. — Наче навчально-виховний захід. І коли ваш противник — сам Смерть, інакше, як добрим хлопцем, вас не назвуть.
Він тицьнув мечем у бік Сюзен.
— Я сказав закликати їх!
