Це були величезні пси. Жертва досі залишалася нечіткою, маневруючи між заметами, намагаючись сховатися в засніжених кущах...
Одна з кучугур вибухнула. Зі снігу з’явилося щось велике, довге й синьо-чорне, наче кит.
— Це ж свиня!
— ВЕПР. ВОНИ ЖЕНУТЬ ЙОГО ДО ОБРИВУ. УЖЕ ДОВЕДЕНІ ДО ВІДЧАЮ.
Вона чула важке дихання загнаного створіння. Собаки не видавали ні звуку.
Із безлічі ран, завданих раніше, на сніг струмувала кров.
— Цей... вепр, — пробурмотіла Сюзен. — ...Він...
— ТАК.
— Вони хочуть убити Батька...
— НЕ ВБИТИ. ВМИРАТИ ВІН ВМІЄ. О, ТАК... У ТАКОМУ ВИГЛЯДІ ВІН ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ. МАЄ БАГАТИЙ ДОСВІД. НІ, ВОНИ ХОЧУТЬ ВІДІБРАТИ ЙОГО РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ, ВІДІБРАТИ ДУШУ, ВІДІБРАТИ ВСЕ. НЕ МОЖНА ЇМ ДОЗВОЛИТИ ЙОГО ЗНИЩИТИ.
— То зупини їх!
— ЦЕ ПОВИННА ЗРОБИТИ ТИ. ЦЕ ПИТАННЯ СТОСУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ.
Собаки пересувалися дивно. Вони не бігли, а пливли, просуваючись через сніг швидше, ніж дозволяли їхні ноги.
— Вони не схожі на справжніх собак.
— НІ.
— Що ж можу зробити я?
Смерть кивнув головою на вепра. Хропунець майже порівнявся з ним, тримаючись на кілька футів позаду.
Раптово її осінило.
— Я не можу осідлати його! — запротестувала Сюзен.
— ЧОМУ НІ? ТИ Ж ОТРИМАЛА ОСВІТУ.
— І її досить, щоб зрозуміти, що свиня не дозволить себе осідлати!
— ПРОСТЕ НАКОПИЧЕННЯ ФАКТІВ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЩЕ НЕ Є ДОКАЗОМ.
Сюзен зиркнула вперед. Засніжене поле мало вигляд, наче його обрізали.
«ТИ ПОВИННА, — мовив голос дідуся в її голові. — ДОСЯГНУВШИ КРАЮ ОБРИВУ, ВІН ОПИНИТЬСЯ У БЕЗВИХОДІ. НЕ МОЖНА ЦЬОГО ДОПУСТИТИ. РОЗУМІЄШ? ЦЕ НЕСПРАВЖНІ СОБАКИ. ЯКЩО ВОНИ ЙОГО ПІЙМАЮТЬ, ВІН НЕ ПРОСТО ПОМРЕ... ВІН... ЙОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ...»
Сюзен стрибнула. На мить вона зависла в повітрі, широко розпростерши руки, її сукня розвівалася позаду...
Приземлення на спину тварини нагадувало удар об дуже твердий стілець. Вепр на мить захитався, але потім вирівнявся.
Сюзен міцно обхопила його за шию руками й зарила обличчя в гостру щетину. Вона відчувала під собою тепло — наче їхала верхи на печі. Яка смерділа потом, кров’ю і свинею. Так сильно смерділа свинею!
Земля попереду закінчилася.
Вепр проорав сніг на краю обриву, майже скинувши її зі спини, і повернувся мордою до гончаків.
Їх було багато. Сюзен часто стикалася з псами — в її домі тримали стільки собак, скільки в інших зазвичай було килимів. І ці явно не належали до великих добродушних домашніх тваринок.
Вона стиснула його каблуками й схопила за вуха, схожі на пару волохатих лопаток.
— Наліво! — закричала вона й смикнула.
Вона вклала в цей наказ усе, на що була здатна. Непослух означав покарання і сльози.
На її здивування, вепр хрюкнув, став дибки на краю прірви й понісся геть, а гончаки, ковзаючи, рушили слідом.
Попереду було плато. Звідси здавалося, що воно з усіх країв закінчується урвищем і з нього немає виходу — лише один дуже простий і смертельний.
Собаки знову переслідували кабана назирцем.
Сюзен окинула оком сіре, позбавлене світла повітря. Має ж бути вихід, хоч якийсь, хоч десь...
І вона його знайшла.
Це був скелястий перешийок, величезний і загострений, наче лезо ножа, що з’єднував цю рівнину з пагорбами вдалині. Він був гострим і вузьким, просто тонка лінія снігу з крижаними глибинами з обох боків.
Однак це було краще, ніж нічого. Це «нічого» все ж вкривав сніг.
Вепр добіг до краю і зупинився. Сюзен опустила голову й знову пришпорила його каблуками.
Опустивши рило й рухаючи ногами, наче поршнями, звір кинувся бігти хребтом. Шукаючи точку опори, його ноги здіймали хмари снігу. Нестачу грації компенсували надтваринні зусилля, його ноги рухалися, як у танцюриста, що танцював чечітку на ескалаторі, який прямував вниз.
— Правильно, чудово, моло...
Вепр послизнувся. Якусь мить він стояв на двох ногах, чіпляючись іншими за крижану скелю. Сюзен кинулася в інший бік, міцно стискаючи його шию, і відчула, як їх затягує безодня.
Там не було нічого.
«Він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду...» — переконувала вона себе.
Від снігових крихт її очі засльозилися. Ратиця, що зісковзнула, майже хвицьнула її по голові.
«Ні, він цього не зробить, — сказав інший голос. — Впавши зараз, я не заслуговую на те, щоб мене врятували».
Очі істоти опинилися на відстані кількох дюймів. І тут вона зрозуміла...
...У глибинах очей всіх, окрім найбільш незвичних тварин, ви бачите лише власне відлуння. Однак із темних очей навпроти на неї таки хтось подивився...
Ноги черкнули скелю, і вона зосередила всю свою увагу, із останніх сил смикаючись догори. Дівчина з вепром погойдувалися якусь мить, а тоді він повернув рівновагу й погнав уперед по хребту.
Сюзен ризикнула озирнутися.
Собаки продовжували рухатися так само дивно. Вони пересувалися якимись ривками, ніби не послуговувалися м’язами, а перелітали з місця на місце.
«Це не собаки, — подумала вона. — Лише собачі контури».
Під ногами знову щось здригнулося. Догори здійнялася хмара снігу. Світ струснувся. Вона відчула, як вепр напружився, як згрупувалися його м’язи й понесли його вперед, коли гора льоду впереміш із камінням відкололася і почала свій довгий шлях у темну безодню.
Приземляючись, Сюзен злетіла з вепрової спини й звалилася в глибокий сніг. Вона нестямно замахала руками, боячись щомиті зісковзнути у безодню.
Однак її рука намацала гілку, вкриту льодом. За кілька футів від неї, важко дихаючи й видихаючи пару, лежав на боці вепр.
Вона випросталася. Тут перешийок розширювався і перетворювався на пагорб із кількома деревами, вкритими кригою.
Собаки добігли до розриву й закружляли, намагаючись не ковзнути вниз.
Вона розуміла, що вони могли легко перестрибнути цю відстань. Навіть вепру це вдалося, та ще й із нею на спині. Обхопивши гілку обома руками, вона потягнула її на себе; та з тріском відламалася, наче бурулька, і дівчина помахала нею, як кийком.
— Ну ж бо! — скрикнула вона. — Стрибайте! Тільки спробуйте! Ну ж бо!
І один спробував.
Ще при приземленні його вдарила гілка, а потім Сюзен крутнулася і завдала удару згори, збивши вражену тварину з ніг і скинувши її за край.
Якусь мить постать дрижала, а тоді, виючи, щезла з поля зору.
Від люті, змішаної з тріумфом, вона навіть затанцювала.
— Так! Ура! Кому ще? Є охочі?
Решта псів зазирнула їй в очі і вирішила, що ніхто не бажає і охочих більше немає. Нарешті, після однієї-двох нервових спроб, їм вдалося розвернутися, і вони, ковзаючи, рушили до плато.
Їхній шлях перегородила якась постать.
Хвилину тому її там не було, але вона мала такий вигляд, наче стояла тут завжди. Фігура була зроблена зі снігу — із трьох снігових куль, які поклали одна на одну. Замість очей вона мала чорні ґудзики. Ще більше ґудзиків, викладених напівколом, утворили подобу рота. Носом була морквина.
Дві гілочки відповідали за руки.
Принаймні з цієї відстані вони нагадували гілки.
В одній із них стирчала вигнута палиця.
Крук із прикріпленим до тільця вологим клаптиком червоного паперу сів на одну з рук.
— Фіть-фіть? — запропонував він. — Щасливого сонцестояння? Цвінь-цвірінь? Чого ви чекаєте? Приходу Вепроночі?
Собаки позадкували.
Зі сніговика клаптями обсипався сніг, відкриваючи кістляву фігуру в чорній мантії, що розвівалася позаду.
Смерть виплюнув моркву.
— ХО. ХО. ХО.
Сірі тіла стали нечіткими й затремтіли, коли собаки відчайдушно намагалися змінити свою форму.
— НЕ ЗМОГЛИ ВТРИМАТИСЯ? У САМОМУ КІНЦІ? ЦЕ БУЛО ВЕЛИКОЮ ПОМИЛКОЮ.
Він торкнувся коси. На світ з’явилося лезо, голосно клацнувши.
— ЖИТТЯ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ВАС ДІСТАНЕ, — сказав Смерть, роблячи крок вперед. — ВИСЛОВЛЮЮЧИСЬ МЕТАФОРИЧНО, ЗВІСНО. ЦЕ ЗВИЧКА, ВІД ЯКОЇ ВАЖКО ВІДМОВИТИСЯ. ОДНОГО ВДИХУ ЗАВЖДИ БРАКУЄ. ВАМ ЗАВЖДИ ХОЧЕТЬСЯ ВДИХНУТИ ЩЕ РАЗ.
