У нервовому передчутті він зиркнув на найближче смажене порося і ретельно прилаштував серветку під підборіддя.
— Гм, пробачте, пане Впертонзе, — тремтячим голосом пробурмотів він. — Ви б не могли передати мені яблучний соус?
Просто перед Скарбієм прогримів звук, наче розірвалася цупка тканина, і щось з гуркотом приземлилося на смажене порося. Запечена картопля разом із підливою злетіли у повітря. Яблуко, що покоїлося в свинячому роті, примусово покинуло той рот й вдарило Скарбія прямо в лоб.
Моргнувши кілька разів і опустивши голову, він виявив, що збирається встромити свою виделку в чиюсь голову.
— Ха-ха-ха, — пробурмотів він, а його очі почали поволі скляніти.
Чарівники посунули вбік перекинуті страви й розбитий посуд.
— Він випав просто з повітря!
— Він що, найманець? Це ж не чергова студентська витівка?
— Чому в нього в руках руків’я меча?
— Він що, мертвий?
— Напевно!
— А я так і не скуштував цього лососевого мусу! Ви гляньте! Його нога в ньому! Розбризкав його повсюди! Ви свій будете доїдати?
Зрозум Впертонз пробився крізь натовп. Він знав, що може статися, коли його старші чарівники намагаються комусь допомогти. Вони були наче склянка води для потопельника.
— Йому потрібне повітря! — скрикнув він.
— Звідки нам знати, що воно йому потрібне? — здивувався Декан.
Зрозум приклав вухо до грудей юнака.
— Він не дихає!
— Дихальне заклинання, дихальне заклинання, — пробурмотів Завкаф неточних наук. — Гм... можливо, Прямий Респіратор Спольта? Я його десь тут записав...
Ридикуль простягнув руку через чарівників і витягнув чоловіка в чорній одежі за ногу. Тримаючи невідомого догори дриґом своєю величезною рукою, він сильно ударив його по спині.
Ридикуль зловив здивовані погляди чарівників.
— Робив таке на фермі, — пояснив він. — Рятував козенят.
— Слухай, але... — почав Декан, — я не...
Тіло видало якийсь звук — чи то вдавилося, чи то закашлялося.
— Друзі, звільніть трохи місця! — наказав Архіректор, одним помахом запасної руки очищаючи один зі столів.
— Гей, я так і не спробував це ескафе з креветок! — заволав Викладач новітніх рун.
— Я навіть не підозрював, що воно в нас є, — сказав Завкаф неточних наук. — Хтось, обійдуся без уточнення, Декане, засунув його за м’якопанцирних крабів, щоб усе дісталося тільки йому. Підло, просто мерзенно.
Часначай розплющив очі.
Про його невимовну витримку свідчило те, що він зумів пережити безпосередню близькість носа Ридикуля, який у цю мить заповнював Всесвіт, наче велика рожева планета.
— Пробачте, пробачте, — забурмотів Зрозум, схилившись над постраждалим зі своїм записником, — але це життєво необхідно для розвитку натурфілософії. Ви бачили яскраве світло? Там був світлий тунель? З вами намагалися заговорити якісь померлі родичі? Яке слово найкраще описує...
Ридикуль відтягнув його вбік.
— Що ти робиш, пане Впертонзе?
— Я обов’язково маю поговорити з ним, пане. Він пережив стан, близький до смерті!
— Ми всі його переживаємо. І він називається «життям», — лаконічно відказав Архіректор. — Налийте бідоласі випити й заберіть звідси цей клятий олівець.
— Гм... Це, мабуть, Невидна академія? — запитав Часначай. — А ви всі чарівники?
— А ти лежи, не ворушися, — сказав Ридикуль, але Часначай уже припіднявся на ліктях.
— У мене був меч, — пробурмотів він.
— О, він впав на підлогу, — сказав Декан, тягнучись до нього. — Але він має такий вигляд, ніби... Ой, це зробив я?
Чарівники дивилися, як від столу відвалюється великий кривий кусень. Щось зуміло прорізати все — дерево, тканину, тарілки, столові прилади, навіть їжу. Декан присягався, що від полум’я свічки, що опинилося на шляху невидимого леза, на мить теж лишилася лише половина, поки ґніт не усвідомив, що така поведінка вогню не личить.
Декан підняв руку. Решта чарівників кинулася врозтіч.
— Схоже на тонку синю лінію в повітрі, — здивовано сказав він.
— Вибачте, пане, — сказав Часначай, відбираючи меча. — Але мушу бігти.
І вибіг із зали.
— Далеко йому не забігти, — сказав Викладач новітніх рун. — Головні двері заблоковані Правилами Архіректора Спода.
— Не забігти з мечем, який, схоже, здатний прорізати що завгодно? — здивувався Ридикуль під звуки падіння дверей.
— Цікаво, звідки він тут узявся? — поцікавився Завкаф неточних наук й оглянув рештки святкового бенкету. — Погляньте, як акуратно розрізаний стіл...
— Бу-бу-бу...
Усі обернулися. Скарбій витягнув руку перед собою, виблискуючи гострими кінчиками виделки в напрямку чарівників.
— Приємно усвідомлювати, що новий подарунок так швидко знадобився, — зрадів Декан. — Люди завжди цінують, коли про них пам’ятають.
Синя курка щастя, що зачаїлася під столом, нагидила на черевик Скарбія.
— ЗАВЖДИ Є... ВОРОГИ, — сказав Смерть, їдучи верхи на Хропунцеві, що скакав галопом над крижаними горами.
— Усі вони мертві...
— ІНШІ ВОРОГИ. МОЖЛИВО, ТИ ПРО НИХ ЧУЛА. У НАЙГЛИБШИХ ЦАРИНАХ МОРЯ, ДЕ НЕМАЄ СВІТЛА, ЖИВЕ СТВОРІННЯ, ЩО НЕ МАЄ НІ МОЗКУ, НІ ОЧЕЙ, НІ РОТА. ВОНО НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, ПРОСТО ЖИВЕ Й РОЗПУСКАЄ ПЕЛЮСТКИ ІДЕАЛЬНО БАГРЯНОЇ БАРВИ ТАМ, ДЕ НІХТО НЕ МОЖЕ ЇХ ПОБАЧИТИ. ВОНО — НІЩО, ОКРІМ КРИХІТНОГО «ТАК» СЕРЕД НОЧІ. ОДНАК... ОДНАК... У НЬОГО ТАКОЖ Є ВОРОГИ, ЯКІ ВІДЧУВАЮТЬ ДО НЬОГО СТРАШЕННУ, НЕПЕРЕБОРНУ НЕНАВИСТЬ, ЯКІ БАЖАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЩОБ ЙОГО КРИХІТНЕ ЖИТТЯ ЗАВЕРШИЛОСЯ, А ЩОБ ВОНО НІКОЛИ Й НЕ ПОЧИНАЛОСЯ. ПОКИ ВСЕ ЯСНО?
— Ну, так, але...
— ДОБРЕ. А ТЕПЕР УЯВИ, ЩО ВОНИ ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДСТВО.
Сюзен була шокована. Вона ніколи не чула, щоб її дідусь говорив інакше, аніж спокійним тоном. Тепер у його голосі з’явилася гострота.
— Хто такі «вони»? — запитала вона.
— МИ ПОВИННІ ПОСПІШИТИ. У НАС МАЛО ЧАСУ.
— Я гадала, у тебе часу завжди достатньо. Тобто... якщо тобі потрібно щось зупинити, то ти можеш повернутися в часі і...
— І ВТРУТИТИСЯ?
— Ти вже робив це раніше...
— АЛЕ НА ЦЕЙ ЧАС ЗА ЦЕ ВЗЯЛИСЯ ІНШІ. І ВОНИ НЕ МАЮТЬ НА ЦЕ ПРАВА.
— Які інші?
— У НИХ НЕМАЄ ІМЕН. НАЗВЕМО ЇХ АУДИТОРАМИ. ВОНИ КЕРУЮТЬ ВСЕСВІТОМ. СЛІДКУЮТЬ ЗА ТИМ, ЩОБ ПРАЦЮВАЛА ГРАВІТАЦІЯ І КРУТИЛИСЯ АТОМИ — ЧИ ЩО ВОНИ ТАМ РОБЛЯТЬ? І ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ ЖИТТЯ.
— Чому?
— БО ВОНО НЕПРАВИЛЬНЕ. ВОНО ВЗАГАЛІ НІКОЛИ НЕ МАЛО З’ЯВИТИСЯ. ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. І ПОНАД УСЕ НЕНАВИДЯТЬ ЛЮДЕЙ, — Смерть зітхнув. — У НИХ ПРАКТИЧНО ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.
— Але чому Бать...
— РЕЧІ, В ЯКІ ВИ ВІРИТЕ, — ОСЬ ЩО РОБИТЬ ВАС ЛЮДЬМИ. ХОРОШІ ЧИ ПОГАНІ — РІЗНИЦІ НЕМАЄ.
Туман розвіявся. Їх оточували гострі вершини, освітлені відблисками сонця від снігу.
— Вони схожі на гори, де стояв Замок Кісток, — зауважила вона.
— ЦЕ ВОНИ І Є, — сказав Смерть. — У ПЕВНОМУ СЕНСІ. ВІН ПОВЕРНУВСЯ В МІСЦЕ, ЯКЕ ЗНАВ РАНІШЕ. ДУЖЕ ДАВНО...
Хропунець перейшов на легкий галоп просто над снігом.
— А що ми шукаємо? — запитала Сюзен.
— ДІЗНАЄШСЯ, КОЛИ ПОБАЧИШ.
— Сніг? Дерева? Можна якусь підказку? Навіщо ми тут?
— Я ВЖЕ КАЗАВ. ЩОБ УПЕВНИТИСЯ, ЩО СОНЦЕ ЗІЙДЕ.
— Звичайно, сонце зійде!
— НІ.
— Не існує магії, яка б зупинила сонце!
— ОТ БИ Я БУВ ТАКИЙ РОЗУМНИЙ, ЯК ТИ.
Сюзен роздратовано зиркнула донизу й щось зауважила.
Білий простір перетинали крихітні постаті, вони бігли так, начебто когось переслідували.
— Там... ніби якась погоня... — сповістила вона. — Я бачу якихось тварин, але не розумію, за ким вони...
А тоді вона побачила рух у снігу — розмита темна постать ковзала й ухилялася від переслідувачів. Хропунець опустився, і його копита вже практично зачіпали верхівки сосен, які згиналися від його руху. Він із гуркотом перелетів через ліс, тягнучи за собою хмарину зламаних гілок, змішаних зі снігом.
Тепер, коли вони опустилися, вона могла як слід роздивитися мисливців.
