Вона побачила Хропунця — той чекав біля річки.
Аудитори тремтіли від нервування. І, як було прийнято в їхнього виду, коли щось кардинально виходило із ладу й потребувало миттєвого виправлення, вони збиралися і намагалися розібратися, хто винен.
Дехто сказав: Це все...
А тоді замовк.
Аудитори існували завдяки злагоді, а це робило вибір офірного цапа дещо проблематичним. Аж раптом він просвітлів.
Зрештою, якщо винні всі, то, по суті, не винен ніхто. Саме в цьому полягала колективна відповідальність. Можна було охарактеризувати все як невдачу або щось подібне.
Дехто сказав: На жаль, люди можуть нас неправильно зрозуміти. Виникнуть запитання.
Дехто сказав: А що робити зі Смертю? Він же втрутився.
Дехто сказав: Е-е... не зовсім.
Дехто сказав: Облиш. Він втягнув у це дівчину.
Дехто сказав: Е-е... ні. Вона сама себе втягнула.
Дехто сказав: Гаразд, але він їй сказав...
Дехто сказав: Ні. Не говорив. Насправді він спеціально їй не сказав... — він замовк, а потім вилаявся: — Дідько!
Дехто сказав: З іншого боку...
Усі мантії повернулися в його бік: Так?
Дехто сказав: Немає ніяких доказів. Нічого не зафіксовано на папері. Комусь щось стрельнуло в голову, і він вирішив напасти на країну Зубної Феї. Плачевна ситуація, але нас ніяк не стосується. Звісно, ми шоковані.
Дехто сказав: Але залишається Батько Вепр. Це помітять. Виникнуть запитання.
Певний час вони висіли мовчки.
Дехто сказав: Зрештою, ми можемо... — він замовк, відчуваючи відразу від одного тільки слова, але змусив себе продовжити: — ...ризикнути.
«Ліжко, — подумала Сюзен, дивлячись, як повз неї прокочуються тумани. — А вранці — звичайні людські речі, такі як кава й каша. І ліжко. Справжні речі...»
Хропунець зупинився. Якийсь час вона дивилася поверх його вух, а потім смикнула його вперед. Він заіржав, але так і не зрушив з місця.
Його вуздечку схопила рука скелета. За мить матеріалізувався Смерть.
— ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ. ПОТРІБНО ЗРОБИТИ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ. ВОНИ ДОСІ ЙОГО КАТУЮТЬ.
Сюзен обм’якла.
— Хто? Кого?
— СЯДЬ СПЕРЕДУ, Я КЕРУВАТИМУ, — Смерть заліз у сідло й обхопив її, щоб узяти віжки.
— Слухай, я... — почала Сюзен.
— ТАК. Я ЗНАЮ. КОНТРОЛЬ ВІРИ, — сказав Смерть, коли кінь знову рушив уперед. — ЛИШЕ ВКРАЙ ПРИМІТИВНИЙ МОЗОК МІГ ДО ТАКОГО ДОДУМАТИСЯ. ЦІ ЧАРИ НАСТІЛЬКИ СТАРІ, ЩО МАЙЖЕ ПЕРЕСТАЛИ БУТИ ЧАРАМИ. АЛЕ НАСКІЛЬКИ ПРОСТИЙ ШЛЯХ ЗМУСИТИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ ВТРАТИТИ ВІРУ В БАТЬКА ВЕПРА.
— А ти що робив? — запитала Сюзен.
— РОБИВ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН БУВ. ОХОРОНЯВ ПРОСТІР. МІЛЬЙОНИ КИЛИМІВ ЗІ СЛІДАМИ САЖІ, МІЛЬЙОНИ НАПОВНЕНИХ ШКАРПЕТОК, УСІ ЦІ ДАХИ З ДОРІЖКАМИ ВІД САНЕЙ... СТИКНУВШИСЬ ІЗ ТАКИМ, НЕВІРА ВТРАЧАЄ ВСІ ШАНСИ. АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЩО ЩЕ НЕСКОРО ЗАХОЧЕ ЗНОВУ ПЕРЕХИЛИТИ КЕЛИШОК ХЕРЕСУ. ПРИНАЙМНІ БАТЬКОВІ ВЕПРУ БУДЕ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ.
— То що мені тепер робити?
— ТИ МУСИШ ПОВЕРНУТИ БАТЬКА ВЕПРА.
— Для чого? Для миру, доброї волі й дзеленчання чарівних дзвоників? Кому яка різниця! Він просто старий товстий клоун, який звеселяє людей у Вепроніч! Я пережила все лише задля якогось старого, який вештається дитячими спальнями?
— НІ. ЩОБ ЗІЙШЛО СОНЦЕ.
— Але як астрономія пов’язана з Батьком Вепром?
— СТАРІ БОГИ ЙДУТЬ У НОГУ З ЧАСОМ.
Верховний верховик не пішов на Вепронічний бенкет. Він змусив одну зі служниць принести тацю до його кімнати, де він розважався і робив усе те, що зазвичай робить чоловік, коли несподівано опиняється наодинці з особою протилежної статі. Наприклад, намагався до блиску натерти черевики штаниною і почистити брудні нігті іншими нігтями.
— Ще вина, Гвендоліно? Воно майже безалкогольне, — запропонував він, нахилившись над нею.
— Не відмовлюся, пане Верховику.
— Облиш, називай мене Горацієм. Може, принести чогось твоїй курочці?
— Боюся, вона кудись побігла, — сказала Фея Веселощів. — Ой лишенько, я... я... я, напевно, такий нецікавий співрозмовник... — вона шумно висякалася.
— Тут я з тобою абсолютно не погоджуюся! — скрикнув Верховний верховик. От би він хоч трошки прибрав у своїй кімнаті або принаймні зняв найбільш непристойні елементи білизни з опудала носорога.
— Усі були такі добрі, — сказала Фея Веселощів, витираючи хусточкою сльози з очей. — А хто той худий чоловік, який постійно корчив для мене смішні пики?
— Це був Скарбій. Чому б тобі не...
— Мені він здався дуже веселим.
— Це через пігулки з сушеної жаби, він їсть їх жменя за жменею, — зневажливо сповістив Верховний верховик. — Я кажу, чому б тобі не...
— Ой лишенько. Сподіваюся, вони не викликають звикання.
— Упевнений, що він не продовжував би їх поїдати, якби вони викликали звикання, — сказав Верховний верховик. — Але чому б тобі не випити ще один келишок, а тоді... тоді я можу показати тобі пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Там така цікава стеля. Чесне слово!
— Дуже мило з твого боку, — мовила Фея Веселощів. — Думаєш, мене це підбадьорить?
— О так, однозначної — вигукнув Верховний верховик. — Безсумнівно! То я, цей, піду і... просто піду і... я... — він тицьнув кудись у напрямку гардеробної, переминаючись із ноги на ногу.— Я просто піду і, гм... піду... просто...
Він влетів у гардеробну й затраснув за собою двері. Очі нервово оглянули полиці і вішаки.
— Чиста мантія, — бурмотів він, — зачесати обличчя, помити шкарпетки, освіжити волосся, де, чорт забирай, цей лосьйон замість гоління...
По той бік дверей пролунав дивовижний звук — Фея Веселощів знову висякала носа. По цей бік — приглушений крик Верховного верховика, який через поспіх і поганий нюх помилково хлюпнув на обличчя скипидаром, яким переважно лікував ноги.
А десь нагорі маленький пухкий хлопчик із луком, стрілами й навдивовижу неаеродинамічними крилами безрезультатно стукався в зачинене вікно, на якому мороз вимальовував контури доволі привабливої аурієнтальної пані. Сусіднє вікно вже прикрашала крижана ваза із соняшниками.
Один зі столів у Великій залі вже встиг розвалитися. Один зі звичаїв свята полягав у тому, що, попри незліченну кількість змін страв, кожен чарівник міг насолоджуватися їжею з власною швидкістю, завдяки чому особливо повільні не затримували решту. Охочі могли отримати добавку, тож якщо ви особливо вподобали певний суп, то мали можливість годинами брати ще й ще, перш ніж приступити до рибних закусок.
— Як почуваєшся, старий? — поцікавився Декан, який сидів поруч зі Скарбієм. — Знову підсів на сушені пігулки з жаби?
— Я, ем, я, ем, ні, мені не настільки погано, — відповів Скарбій. — Звісно, це була... була справжня несподіванка, коли...
— Шкода, тому що ось твій подарунок на Вепроніч, — сказав Декан, вручаючи йому маленьку коробочку. У ній щось гриміло. — Можеш відкрити зараз, якщо бажаєш.
— О, ну, як приємно...
— Вона від мене, — сказав Декан.
— Яка гарна...
— Знаєш, я придбав це за власні гроші, — сказав Декан, помахавши ніжкою індички.
— Яка прекрасна обгортка...
— Між іншим, коштувала більше долара.
— Оце так...
Скарбій стягнув рештки обгорткового паперу.
— Це коробка для зберігання пігулок із сушеної жаби. На ній навіть є напис «Пігулки з сушеної жаби», бачиш?
Скарбій струснув коробочкою.
— Як мило, — слабко сказав він. — У ній вже є пігулки. Добре придумано. Вони мені знадобляться.
— Ага, — сказав Декан. — Я узяв їх із твого туалетного столика. Зрештою, і так довелося витратити цілий долар!
Скарбій із вдячністю кивнув і поклав маленьку коробку поруч із тарілкою. Цього вечора йому навіть дозволили користуватися ножем. Сьогодні йому дійсно дозволили з’їсти все, а не лише те, що доводиться шкребти дерев’яною ложкою.
