— Але ж залишилося достатньо бабаїв, — зауважила вона.
— Ховаються під ліжками! Чигають по шафах! Але... — він хапнув повітря, — якби ви бачили мене... у старі добрі часи... коли люди заглиблювалися в печери, щоб намалювати картини полювання... я ревів в їхніх головах... так, що в них аж шлунок випадав із дупи...
— Ну, старі вміння поступово перестають бути потрібними, — серйозно сказала Сюзен.
— ...інші прийшли набагато пізніше... Вони так і не дізналися, що таке первородний страх. Вони знали, — навіть шепочучи, бабаю вдавалося глузувати, — лише темні кути. А я був темрявою! Я був... першим! А потім я став не кращий за них... лякав покоївок, псував сметану, ховався в тіні наприкінці року... але якось, однієї ночі, я задумався: чому?..
Сюзен кивнула. У бабаїв не було особливого інтелекту. Усвідомлення екзистенційної невизначеності займало набагато більше часу в голові, де мозкові клітини настільки повільно рухалися від одного боку черепа до іншого. Але... У дідуся було схоже мислення. Ти постійно перебуваєш серед людей і перестаєш бути таким, яким вони тебе уявляють, прагнучи стати таким, як тобі хочеться. Парасольки та срібні гребінці...
— І ти подумав: у чому суть усього цього? — сказала вона.
— ...лякав дітей... підкрадався... а потім почав за ними спостерігати. У крижані часи дітей було не так і багато... лише великі люди, маленькі люди, але не діти... і... в їхніх головах був інший світ. Ось де опинилися старі добрі часи — в їхніх маленьких голівках. Старі добрі часи. Коли все було молодим.
— І тоді ти вирішив вилізти з-під ліжка...
— Я наглядав за ними... оберігав...
Сюзен зі всіх сил намагалася не здригнутися.
— А зуби?
— О, зубами не варто розкидатися, будь-хто, хто їх знайде, може спричинити багато біди. А мені завжди подобалися діти, я не хотів, щоби хтось їм зашкодив... — бурмотів він. — Я ніколи не хотів зробити їм боляче, просто дивився, охороняв зуби... і... і... іноді сидів тут і слухав їх.
Він продовжував бурмотіти. Сюзен слухала, збентежена й здивована водночас, не знаючи, пожаліти цю істоту, чи — і цей варіант здавався їй привабливішим — розчавити її ногою.
— ...і зуби... вони пам’ятають...
Створіння затремтіло.
— А гроші? — наполягала Сюзен. — Нечасто зустрінеш багатих бабаїв.
— ...гроші повсюди... зариті в норах... старі скарби... у спинках диванів... усе більше й більше... інвестиції... гроші за зуби, дуже важливо, частина магії, робить її безпечною, надійною, інакше це крадіжка... я позначав усі й зберігав у безпеці... а тоді я постарів, але знайшов людей, — бабай вишкірився, і на мить Сюзен стало шкода людей у тих стародавніх печерах. — Вони не ставили запитань, — бубоніло створіння. — Отримували гроші, виконували свою роботу й не ставили ніяких питань...
— Гроші були важливішими, — із розумінням кивнула Сюзен.
— ...а тоді прийшли вони... крадії...
Сюзен більше не могла терпіти. Старі боги змушені йти в ногу з часом...
— Ти маєш жахливий вигляд.
— Щиро дякую.
— Доволі хворий, маю на увазі.
— ...я вже старий... стільки людей, так багато зусиль...
Бабай застогнав.
— ...тут неможливо вмерти, — сказав він, задихаючись. — Залишається лише старіти, слухаючи сміх...
Сюзен кивнула. Це відчувалося в повітрі. Слова до неї не долинали, лише віддалене бурмотіння — ніби з протилежного кінця дуже довгого коридору.
— ...і це місце... воно виросло навколо мене...
— Дерева, — мовила Сюзен. — І небо. Усе з їхніх голів.
— ...помираю... діти... ти повинна...
Постать зникла.
Сюзен якийсь час сиділа, слухаючи гомін дітей удалині.
«Світи віри, — думала вона. — Майже як з устрицями. Усередину потрапляє якась гидота, а згодом навколо неї виростає перлина».
Вона встала й спустилася донизу.
Банджо десь знайшов мітлу та швабру. Коло спорожніло, і чоловік, проявивши дивовижну ініціативність, ретельно відмивав крейду.
— Банджо?
— Так, панно.
— Тобі тут подобається?
— Тут є дерева, панно.
Сюзен вирішила, що це можна зарахувати як «так».
— Тебе не бентежить небо?
Він здивовано подивився на неї.
— А має, панно?
— Банджо, ти вмієш рахувати?
Він вдоволено усміхнувся.
— Так, панно. На пальцях.
— То ти можеш порахувати до... — підказала Сюзен.
— Тринадцяти, панно, — гордо відказав Банджо.
Вона оглянула його величезні ручища.
— Чудово.
«Гаразд, — подумала вона, — а чому б і ні? Він великий і надійний. Та й хіба в нього є інше життя?»
— Думаю, було б непогано, якби ти трішки попрацював замість Зубної Феї, Банджо.
— А з цим не виникне проблем, панно? Зубна Фея не заперечуватиме?
— Ти... працюватимеш, поки вона не повернеться.
— Гаразд, панно.
— Я... приведу людей, які наглядатимуть за тобою, поки ти не призвичаїшся. Здається, їжу привозять на візку. І не дозволяй нікому себе надурити, — вона подивилася на його руки, пробігла очима нижні схили, поки не побачила вершину гори Банджо, і додала: — Хоча сумніваюся, що хто-небудь наважиться.
— Гаразд. Я підтримуватиму порядок, панно. Е-е-е...
Велике рожеве обличчя запитально поглянуло на неї.
— Так, Банджо?
— А мені можна завести цуцика, панно? Одного разу в мене було кошеня, панно, але наша мама втопила його, бо воно було брудним.
У пам’яті Сюзен відразу спливло ім’я.
— Цуцик із кличкою Плямка?
— Так, панно, гарна кличка, панно.
— Гадаю, він з’явиться швидше, ніж ти можеш собі уявити, Банджо.
Схоже, він усьому йняв віру.
— Дякую, панно.
— А тепер мені пора йти.
— Гаразд, панно.
Вона озирнулася й оглянула вежу. Можливо, угіддя Смерті й були похмурими, але, перебуваючи там, ви б нізащо не подумали, що з вами може трапитися щось погане. Ви були поза межами світу, де таке було можливим. Але тут...
Подорослішавши, ви починали боятися лише... логічних речей. Бідності. Хвороб. Того, що вас викриють. Принаймні ви не сходили з розуму, боячись чудовиська під сходами.
Світ сповнений не лише світла й темряви. Чудовий світ дитинства? Він однозначно не був обмеженою версією дорослого.
Цей світ радше був копією дорослого, але написаного великими жирними літерами. Усе було... більшим. І всього було більше.
Вона залишила Банджо мити підлогу й вийшла в цілорічно освітлений світ.
До неї поспішали Сушняк і Фіалка. О Боже розмахував гілкою, наче кийком.
— Тобі це не знадобиться, — сказала Сюзен. Вона усвідомила, наскільки хоче виспатися.
— Ми обговорили ситуацію й вирішили, що повинні повернутися і допомогти, — пояснив Сушняк.
— Ого. Демократична мужність, — сказала Сюзен. — Ну, всі й так зникли. Туди, куди зазвичай вирушають.
О Боже з вдячністю опустив гілку.
— Не те щоб... — почав він.
— Послухайте, ви можете бути корисними, — сказала Сюзен. — Тут справжній безлад. Ідіть і допоможіть Банджо.
— Банджо?
— Він... тепер він керує цим місцем.
Фіалка засміялася.
— Але ж він...
— Він головний, — втомлено сказала Сюзен.
— Чудово, — зрадів Сушняк. — У будь-якому разі, ми завжди можемо сказати йому, що треба робити...
— Ні! Забагато людей казало йому, що робити. Він знає, що потрібно робити. Просто допоможіть йому на старті, гаразд? Але...
«Якщо Батько Вепр повернеться, то ти зникнеш?» — подумала вона, не знаючи, як краще сформулювати це незручне питання.
— Я, цей, вирішив кинути свою стару роботу, — сказав Сушняк. — Гм... я збираюся і далі працювати замість інших богів, що пішли у відпустку, — додав він і благально подивився на Сюзен.
— Дійсно? — та зиркнула на Фіалку. «Ну, можливо, якщо вона в нього вірить... Це може спрацювати. Ніколи не дізнаєшся напевне».
— Чудово, — сказала вона. — Розважайтеся. А я пішла додому. Ну і весела, скажу вам, видалася Вепроніч!
