Вона побачила, як одне око сіпнулося.

— Він приходить по кожного, але я буду до цього готовий, — сказав Часначай.

— Він дуже цілеспрямований, — сказала Сюзен, підійшовши ще ближче.

— О, людина якраз на мій смак.

— Можливо, пане Часначаю.

Він махнув мечем. У неї не було часу, щоб принаймні пригнутися.

— Він тут не діє, — пояснила вона, коли він здивовано витріщився на неї. — Це лезо тут не існує. Адже тут немає Смерті!

Сюзен заліпила йому ляпаса.

— Привіт! — життєрадісно мовила вона. — Я — твоя внутрішня нянька!

Те, що сталося потім, не можна назвати ударом. Вона просто простягнула руку, схопила його за підборіддя і перекинула через перила.

Він зробив сальто. Сюзен так і не зрозуміла, як йому це вдалося. Часначай якось спромігся знайти точку опори просто в повітрі.

Схопивши її своєю вільною рукою, він підняв Сюзен, і вона полетіла через перила. Дівчина ледве ухопилася за них іншою рукою — хоча пізніше задумувалася над тим, чи перила не впіймали її першими.

Часначай похитувався на її руці, дивлячись догори із задумливим виразом.

Вона побачила, що він стиснув руків’я меча в зубах і потягнувся до пояса...

Питання, чи він достатньо божевільний, щоб спробувати вбити людину, яка його тримає, зникло так само швидко, як і виникло... Вона дриґнула ногою й вдарила його по вуху.

Її рукав почав рватися. Часначай спробував схопитися ще раз. Дівчина знову копнула ногою, і сукня розірвалася. Якусь мить він висів у повітрі, ні за що не тримаючись, а потім, усе ще із виразом людини, що намагається вирішити складну проблему, полетів униз, обертаючись, стаючи все меншим і меншим...

Часначай упав на купу зубів, а ті розліталися по мармуровій підлозі. Якусь мить він іще здригався...

А тоді зник.

Рука, схожа на гроно бананів, перетягнула Сюзен назад через перила.

— Якшо бити дівчат, можна потрапити в халепу, — сказав Банджо. — Не можна ображати дівчаток.

Позаду них щось клацнуло.

Двері широко розчинилися. Підлогою розстелився холодний білий туман.

— Наша мама... — мовив Банджо, намагаючись осмислити ситуацію. — Тут була наша мама...

— Так, — відказала Сюзен.

— Але це не була наша мама, бо нашу маму поховали...

— Так.

— Ми дивилися, як засипали могилу й таке інше.

— Так, — сказала Сюзен і подумала: «Ви мусили в цьому пересвідчитися».

— А куди пішов наш Дейві?

— Гм... в інше місце, Банджо.

— У краще? — нерішуче запитав величезний чоловік.

Сюзен з полегшенням вхопилася за можливість сказати правду або принаймні не цілковиту брехню.

— Можливо, — відповіла вона.

— Краще, ніж тут?

— Цього ніколи не передбачиш. Дехто каже, що плюсів значно більше.

Банджо звернув на неї рожеві поросячі очі. Якусь мить тридцятип’ятирічний чоловік дивився на неї крізь рожеві окуляри п’ятирічки.

— Це добре, — сказав він. — Він зможе знову побачитися з нашою мамою.

Схоже, надмір розмов його ослабив. Банджо обм’як.

— Я хочу додому, — заскиглив він.

Сюзен подивилася на його велике обличчя, вкрите плямами, безнадійно знизала плечима, витягнула з кишені носовичок і піднесла його до рота Банджо.

— Плюнь, — наказала вона. Він підкорився.

Вона протерла хустинкою найбрудніші місця, а тоді засунула її в руку Банджо.

— Як слід висякайся, — запропонувала вона й застережливо відійшла вбік, поки не стихло ехо від вибуху.

— Можеш залишити хустинку собі, — щиросердно додала вона. — І заправ сорочку.

— Так, панно.

— Тепер спускайся вниз і вимети всі зуби з кола. Ти можеш це зробити?

Банджо кивнув.

— Що ти можеш зробити? — перепитала Сюзен.

Банджо зосередився.

— Вимести з кола всі зуби, панно.

— Добре. Давай, біжи.

Сюзен спостерігала, як він повільно рушив униз, а тоді глянула на білі двері. Вона була впевнена, що чарівник так і не дістався до сьомого замка.

Кімната за дверима була абсолютно білою, і туман, що завихрився на рівні її колін, приглушав навіть звуки її кроків.

Там було лише ліжко. Велетенське, на чотирьох стовпцях, із балдахіном, старе й запилене.

Спершу Сюзен здалося, що воно порожнє, а тоді посеред гори подушок вона побачила чиюсь фігуру — начебто сухорлявої старенької в очіпку.

Стара жінка повернула голову й усміхнулася Сюзен.

— Привіт, люба.

Сюзен не пам’ятала бабусю. Мати її батька померла, коли дівчина була ще маленькою, а з боку матері... у неї не існувало бабусі. Але саме таку вона б хотіла мати.

Неприємна реалістична частина її мозку сказала, що такі бабусі навряд чи існували.

Сюзен здалося, що вона почула дитячий сміх. І ще раз. Десь далеко, майже поза межами чутності, бавилися діти. Цей приємний звук завжди її заспокоював.

Звісно, за умови, що ви не чули, про що вони розмовляють.

— Ні, — сказала Сюзен.

— Пробач, люба? — здивувалася старенька.

— Ти не Зубна Фея, — о ні, тут була навіть клаптикова ковдра.

— А хто ж іще, люба?

— Ого, бабусю, ну в тебе й зубища... Лишенько, навіть хустка є.

— Я не розумію, кохана...

— А от про крісло-гойдалку забули, — сказала Сюзен. — Крісло-гойдалка обов’язково повинно бути...

Позаду неї щось ляснуло, а тоді тихенько заскрипіло. Обертатися не було сенсу.

— Якщо я зараз побачу кошеня, що бавиться з клубочком, то це тобі так просто не минеться, — суворо сказала вона й узяла підсвічник, що стояв біля ліжка. Він здався Сюзен доволі важким.

— Не думаю, що ти справжня, — рівним голосом продовжила вона. — Це не місце для маленької старенької у хустині. Ти виникла з моєї голови. Так ти захищаєшся... Порпаєшся в людських головах, шукаючи найдієвіші засоби впливу...

Вона махнула підсвічником, і він пройшов крізь постать у ліжку.

— Бачиш? — запитала вона. — Ти несправжня.

— Я то справжня, люба, — заперечила старенька, міняючи контури. — А от підсвічник — ні.

Сюзен подивилася на змінену бабцю.

— Ні, — сказала дівчина. — Ти, звісно, страшна, але мене не лякаєш. І так теж ні, — бабця раз у раз змінювалася. — Ні, і мій батечко мене теж не лякає. О боги, фантазія вже вичерпалася? Павуки мені подобаються. Змій я не боюся. Собаки? Ні. Щури — чудові, я люблю щурів. Вибач, невже цього взагалі хтось боїться?

Вона схопила нове створіння, і цього разу воно не змінилося. Істота мала вигляд маленької зморшкуватої мавпочки, але з величезними глибокими очима під бровами, що нависали, неначе балкони. Вона мала рідку сіру шерсть. Створіння слабко завовтузилося в руках дівчини й захрипіло.

— Мене непросто злякати, — сказала Сюзен, — але напрочуд легко роздратувати.

Створіння безсило повисло.

— Я... я... — бурмотіло воно.

Сюзен його відпустила.

— Ти — бабай, правда? — запитала вона.

Створіння обвалилося безформною купою, коли дівчина відняла руку.

— Не бабай... а... Бабай, — бурмотіло воно.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Сюзен.

— Верховний Бабай, — відказав той. І лише зараз вона зауважила, наскільки він худорлявий, наскільки вибілена сивиною його сіра шерсть, як шкіра обтягує кості...

— Перший Бабай?

— Я... Там були... Я пам’ятаю землю іншою. Лід. Багато періодів... льоду. А тоді... як там ви їх називаєте? — створіння захрипіло. — ...землі, великі землі... всі різні...

Сюзен присіла на ліжко.

— Ти маєш на увазі континенти?

— ...усі різні.

Чорні запалі очі зиркнули на неї, і раптом створіння піднялося, розмахуючи кістлявими руками.

— Я був темрявою в печері! Я був тінню в деревах! Ти чула про... прадавній крик? Людина кричала, побачивши... мене! Я був... — він скорчився і почав кашляти. — А тоді... з’явилося, знаєш, таке... світле та яскраве... блискавка, яку можна було носити з собою, гаряче крихітне сонечко, і темряви не стало, залишилися лише тіні, з’явилися сокири, сокири в лісі, а потім... а потім...