— Однозначно ні! Він... — Сюзен замовкла. «Ага, послав, — сказала вона собі, почуваючись дурепою. Без сумніву, послав. Він багато чого дізнався про людей, і був досить розумним як на ходячого скелета...
Але... наскільки розумним є Часначай? Можливо, надто захоплений своєю геніальністю, щоб усвідомити, якщо Смерть...» — вона швиденько потамувала цю думку на випадок, що Часначай зможе прочитати це в її очах.
— Сумніваюся, що він спробує, — сказала вона. — Він не такий розумний, як ти, пане Часначаю.
— Часу-не-чай, — автоматично виправив Часначай. — Дуже шкода.
— Гадаєш, тобі вдасться просто так вийти сухим із води?
— Ой лишенько! Вперше чую, щоб люди насправді ставили такі питання, — раптом Часначай максимально наблизився до Сюзен — Я вже вийшов. Батька Вепра більше не існує. І це лише початок. Звісно, ми продовжуватимемо збирати зуби. Наші можливості...
Десь удалині пролунав гуркіт, наче зійшла лавина. Банджо, що дотепер спокійно дрімав, прокинувся, і це спричинило тремтіння його нижніх схилів. Величезні руки, які лежали на колінах, почали стискатися в кулаки.
— Шо-шо? — перепитав він.
Часначай зупинився і на мить навіть здивувався.
— Ти про що?
— Ти сказав, шо Батька Вепра більше не існує, — сказав Банджо й устав, наче гірський хребет, що виріс на стику двох континентів. Його руки залишалися на рівні колін.
Часначай витріщився на нього, а тоді зиркнув на Середнього Дейва.
— Він узагалі знає, за що ми тут взялися? — запитав він. — Ти йому сказав?
Середній Дейв знизав плечима.
— Батько Вепр повинен бути, — сказав Банджо. — Батько Вепр завжди існував.
Сюзен опустила очі. Білим мармуром поповзли сірі плями. Вона стояла в одній із цих сірих плям. Банджо теж. Навколо Часначая підстрибували та вилися цятки, неначе оси над банкою варення.
«Вони щось шукають», — подумала вона.
— Ти ж не віриш у Батька Вепра? — запитав Часначай. — Такий великий хлопчик...
— Вірю, — відказав Банджо. — То шо значить «Батька Вепра більше не існує»?
Часначай тицьнув пальцем у бік Сюзен.
— Це зробила вона, — сказав він. — Вона його вбила.
Така безтурботна наглість її шокувала.
— Ні! — скрикнула вона. — Він...
— Вбила!
— Не вбивала!
— Вбила!
Величезна лиса голова Банджо повернулася до дівчини.
— То шо з Батьком Вепром? — запитав він.
— Сумніваюся, що він мертвий, — сказала Сюзен. — Але через Часначая дуже сильно захворів...
— Яка різниця? — скрикнув Часначай і, танцюючи, позадкував. — Коли все закінчиться, Банджо, ти матимеш стільки подарунків, скільки забажаєш. Повір мені!
— Батько Вепр повинен бути, — прогримів Банджо. — Інакше не буде Вепроночі.
— Це всього лише ще одне свято сонця, — сказав Часначай. — Воно...
Середній Дейв підвівся. Одну руку він поклав на руків’я меча.
— Ми йдемо, Часначаю, — сказав він. — Я і Банджо йдемо геть. Мені це все не подобається. Я нічого не маю проти грабунку чи крадіжки, але це — нечесно. Банджо! Пішли негайно!
— То шо значить «Батька Вепра більше не існує»? — повторив Банджо.
Часначай указав пальцем на Сюзен.
— Схопи її, Банджо. В усьому винна вона!
Банджо зробив кілька кроків у напрямку Сюзен, а тоді зупинився.
— Наша мама казала, шо дівчат бити не можна, — пробурчав він. — Не можна тягнути за волосся...
Часначай закотив своє нормальне око.
Сірість довкола нього, здавалося, уже кипіла, рухаючись слідом за його ногами. Навколо Банджо відбувалося те саме.
«Шукають, — подумала Сюзен.— Як сюди пробратися».
— Схоже, я зрозуміла, хто ти такий, Часначаю, — сказала вона тим самим солодким голоском, яким розмовляла з Банджо. — Схибнута дитина, якої всі бояться?
— Банджо? — гаркнув Часначай. — Я сказав, схопи її...
— Наша мама казала...
— Легко збуджувався і постійно хихотів — навіть хулігани тебе не чіпали, інакше ти божеволів, починав кусатися і копатися, — продовжувала Сюзен. — Дитина, яка не бачила різниці: кинути в кота камінь чи підпалити його.
Вона зраділа, побачивши його роздратований погляд.
— Замовкни! — крикнув він.
— Закладаюся, ніхто не хотів з тобою гратися, — сказала Сюзен. — Дитина без жодного друга. Діти відчувають, що з такими, як ти, щось негаразд, навіть якщо не можуть підібрати правильних слів...
— Я сказав, замовкни! Схопи її, Банджо!
Ось воно. Сюзен почула це в його голосі. Легке тремтіння, якого раніше не було.
— Маленький хлопчик, — продовжила вона, спостерігаючи за його реакцією, — який зазирав під плаття лялькам...
— Неправда!
Банджо помітно занепокоївся.
— Наша мама казала...
— До дідька вашу маму! — гаркнув Часначай.
Задзвеніла сталь — це Середній Дейв витягнув свій меч.
— Що ти сказав про нашу маму? — прошепотів він.
«Тепер йому доведеться концентруватися відразу на трьох», — подумала Сюзен.
— Б’юся об заклад, з тобою ніхто не хотів бавитися, — повторила вона. — Упевнена, деякі речі дорослим доводилося приховувати.
— Банджо! Роби, що тобі наказують! — прокричав Часначай.
Страхітливий чоловік опинився поруч із нею. Вона бачила, як його обличчя скривилося від нерішучості. Його величезні кулаки стискалися і розтискалися, а губи беззвучно ворушилися — у його голові вирувала палка суперечка.
— Наша... наша мама... наша мама казала...
Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.
«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»
Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.
Створіння заревіло.
Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.
«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»
— Ні, мамо... мамо, ні... — позадкував він.
«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»
Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.
— Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...
Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.
Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.
Середній Дейв заплакав.
— Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...
Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.
Часначай розсміявся.
Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.
Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття — неначе від удару по бруску заліза.
— О, ні, — сказав він. — Я так не думаю.
Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.
— Це місце проникає в голову, еге ж? — запитав Часначай. — Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.
Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.
— Так набагато веселіше, — прошепотів він.
Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.
— Не можна тягнути дівчат за волосся, — пробурмотів Банджо. — Це погано.
Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.
Тоді він витягнув меч.
В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.
— То всі чутки — правдиві, — сказав він. — Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! — він помахав мечем перед її обличчям. — Такий яскравий.
— Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, — сказала Сюзен, поволі наближаючись.
