«Ось я, — подумала Сюзен, — гувернантка з надзвичайно практичним розумом, яка здатна додавати числа знизу догори швидше, ніж більшість людей — згори донизу, видираюся на вершечок зубоподібної вежі, яка належить Зубній Феї, і озброєна мечем Смерті...

Знову все те саме! От хоч би місяць, лише один клятий місяць минув без якихось пригод!»

Згори долинули чиїсь голоси. Один із невідомих згадав про замок.

Вона вийшла на сходовий марш і перехилилася.

Схоже, що тут отаборилися якісь люди. Повсюди були розкидані коробки та спальні мішки. Двоє чоловіків сиділи на ящиках, спостерігаючи за третім, який вовтузився з дверима в одній із вигнутій стін. Один із них був справжнім велетнем, — таких Сюзен іще не бачила, — з тих товстунів, чий вигляд сповіщає: могутня маса під їхнім безформним одягом складається з м’язів, а зовсім не з жиру. А от інший...

— Привіт, — до її вуха долетів його веселий дзвінкий голос. — Як тебе звати?

Дівчина змусила себе повільно повернути голову.

Спершу вона побачила сіре блискуче око. А тоді жовто-біле, із крихітною точкою зіниці.

Власник очей мав приязне рожево-біле обличчя, обрамлене кучерявим волоссям. Насправді воно було досить привабливим, трохи хлоп’ячим, однак як глянути в його різні очі, що втупилися в неї, складалося враження, що їх вкрали в якоїсь іншої людини.

Дівчина повела рукою, але хлопець виявився швидшим і вихопив з її пояса меч разом із піхвами.

— Ох! Ах! — заголосив він, обертаючись і відхиляючись від Сюзен, що спробувала його схопити. — Ну-ну. Оце так. Біла кістяна ручка, абсолютно позбавлене смаку різьблення з черепів та кістки... Друга за вподобанням зброя Смерті, еге ж? Ой леле! Неначе сьогодні Вепроніч! То ти, я так розумію, Сюзен Стогелітська. Аристократичної крові. Мені слід було б вклонитися, — додав він і, пританцьовуючи, позадкував, — але боюся, тоді ти зробиш що-небудь жахливе...

Щось клацнуло, і з боку чарівника біля дверей долинув захоплений крик.

— Так! Ура! Лівою рукою з дерев’яною відмичкою! Як просто!

Він побачив, що навіть Сюзен витріщилася на нього, і нервово кашлянув.

— Цей, я щойно відімкнув п’ятий замок, пане Часначаю! Тепер то не проблема! Вони всього лише засновані на Окультній послідовності Вудлі! Будь-який дурень міг впоратися, якби її знав!

— Я її знаю, — сказав Часначай, не зводячи очей зі Сюзен.

— А...

Фактично не пролунало ні звуку, однак Сюзен майже почула, як чарівник подумки відрікся від щойно сказаного. Перед ним замаячив висновок: Часначай не витрачав ані хвилини на людей, яких він не потребував.

— ...але... з дуже... цікавими... тонкощами, — повільно промовив він. — Так. Дуже хитромудрими. Ну я, цей, поратимуся із шостим замком...

— Як ти дізнався, хто я така? — запитала Сюзен.

— О, дуже легко, — відповів Часначай. — Довідник Твурпа «Пери». Сімейний девіз — «Non temetis messor», або «Не бійся женця». Ми вивчали його на заняттях. Ха, старий Мерісет називав його «Путівник могилами». Звісно, окрім нього ніхто не сміявся. О, так, я про тебе знаю. Досить багато. Твій батько був дуже відомий. Занадто швидко пройшов довгий шлях. Що стосується твого дідуся... наприклад, цей девіз. І це називається хорошим смаком? Тобі, звісно, його боятися не варто. Чи таки варто?

Сюзен спробувала зникнути. Не вдалося. Вона відчувала себе до незручності тілесною.

— Не знаю, про що ти говориш, — відказала вона. — До речі, ти хто?

— Перепрошую. Мене звати Часначай. Джонатан Часначай. До ваших послуг.

Сюзен додала склади у своїй голові.

— Тобто... приблизно п’ята година дня? — запитала вона.

— Ні. Я ж сказав «Часу-не-чай», — заперечив Часначай. — І говорив дуже чітко. Будь ласка, не намагайся мене роздратувати і відвернути мою увагу. Мене можуть роздратувати лише важливі речі. Як успіхи, пане Сіднею? Якщо замки підпорядковуються лише Послідовності Вудлі, то номер шість повинен відкмикатися міддю і синьо-зеленим світлом. Якщо, звісно, у ньому немає якихось тонкощів...

— Гм... зараз спробую, пане Часначаю...

— Думаєш, дідусь намагатиметься тебе врятувати? Гадаєш, додумається? Бачиш, тепер у мене є його меч. Дивовижно...

Пролунало ще одне клацання.

— Шостий замок, пане Часначаю!

— Та невже?

— Ем... спробувати відімкнути сьомий?

— Ну, якщо тобі не важко. Ключем буде чисте біле світло, — сказав Часначай, досі не спускаючи очей зі Сюзен. — Але зараз, ймовірно, це не найважливіше. У будь-якому разі, дякую. Ти дуже мені допоміг.

— Е-е-е...

— Так, можеш іти.

Сюзен зауважила, що Сідней навіть не подумав забрати зі собою книжки та інструменти, але збіг сходами із надзвуковою швидкістю — наче боявся, що йому накажуть повернутися.

— То ти тут лише для цього? — запитала вона. — Для грабунку? Як звичайний злодюжка? — на ньому було вбрання найманця, а розлютити найманця — надзвичайно просто.

Від збудження Часначай аж почав пританцьовувати.

— Злодюжка? Я? Я не злодій, панно. А якби й так, я був би тим, хто краде вогонь у богів.

— У нас уже є вогонь.

— До цього часу вогонь богів точно зазнав удосконалень. А щодо злодіїв... то це про цих чоловіків. Звичайні злодюжки. Досить пристойні, але вам навряд чи захочеться влаштовувати з ними дружні обіди. Це Середній Дейв і експонат «Б» — Банджо. Він уміє розмовляти.

Середній Дейв кивнув Сюзен. Такі погляди вона вже бачила. Можливо, їй вдасться цим скористатися...

Треба щось робити. Навіть її волосся мало хаотичний вигляд. Вона не могла повернутися в часі, стати невидимою, а тепер її підводило власне волосся.

Сюзен була нормальною. Тут вона була такою, якою завжди хотіла бути.

До дідька вчасно!

Перестрибуючи чергову сходинку, Сідней молився. Він не вірив у богів, — здебільшого чарівники неохоче їм потурають, — але однаково молився палкою молитвою атеїста, який сподівається, що помилявся.

Та його ніхто не покликав. І ніхто за ним не побіг.

Повернувшись до звичного стану субкритичного страху, він уповільнився, щоб випадково об щось не перечепитися.

Саме тоді він помітив, що сходинки під ногами перестали бути білими й гладенькими, як зазвичай, а перетворилися на великі плити, вкриті ямами. Світло змінилося, аж раптом сходи закінчилися, і Сідней заточився, опинившись на рівній землі, замість якої мали би бути сходинки.

Його простягнута рука наштовхнулася на крихкі цеглини.

З’явилися привиди минулого, і він зрозумів, де опинився. Сідней був на подвір’ї пансіонату пані Вімблстон. Його мати хотіла, щоб він навчився читати, писати й став чарівником, а ще вона гадала, що довгі кучері на п’ятирічному хлопчику — те, що треба.

Це була зона полювання Ронні Дженкса.

Доросла пам’ять і розуміння говорили, що Ронні був просто дурнуватим семирічним хуліганом з м’язами замість мозку. Однак дитячі очі, що були набагато точнішими, боялися його як сили природи, схожої на землетрус з однією забитою соплями ніздрею, подряпаними колінами, стиснутими кулаками й п’ятьма клітинами мозку, переважно зосередженими на церебральному бурчанні.

О боги. Саме за цим деревом завжди ховався Ронні. Воно було саме таким великим і грізним, яким він його запам’ятав.

Але... якщо хтось і знав, як він тут опинився, то це були боги. Він, можливо, усе ще досить худорлявий, але значно більший за малого Ронні Дженкса. Як би він хотів надавати стусанів цьому негіднику!

Тут раптом тінь заслонила сонце, й він зрозумів, що знову має кучері.

Часначай задумливо подивився на двері.

— Думаю, варто їх відчинити, — сказав він, — після всього того, що ми зробили...

— Ти хочеш керувати дітьми за допомогою зубів, — сказала Сюзен.

— Якщо висловлюватися таким чином, звучить доволі дивно, визнаю, — сказав Часначай. — Але це всього лише симпатична магія. Як гадаєш, твій дідусь спробує тебе врятувати? Ні... сумніваюся, що він зможе. Не тут. Напевно, шлях сюди для нього закритий. Тому він послав тебе?