Причина крику Скарбія лежала на підлозі його спальні.

Це був чоловік. Мертвий чоловік. Живий такого виразу обличчя мати не міг.

Інші чарівники дісталися туди першими, тож Ридикулю довелося проштовхуватися через натовп.

— О боги! — скрикнув він. — Ну і обличчя! Наче він помер від страху! Що ж сталося?

— Ну, — сказав Декан, — наскільки я знаю, Скарбій відчинив свою шафу, і звідти вивалився цей чоловік.

— Справді? Я б не сказав, що наш бідолашний Скарбій настільки страшний.

— Ні, Архіректоре. На нього випав труп.

Скарбій стояв у кутку зі звичним доброзичливо-контуженим виразом обличчя.

— З тобою все добре, старий? — запитав Ридикуль. — Скільки буде одинадцять відсотків від числа 1276?

— Сто сорок і тридцять шість сотих, — негайно відповів Скарбій.

— Чудово, цілий і неушкоджений, — весело мовив Ридикуль.

— Не розумію, чому ви в цьому так упевнені, — сказав Завкаф неточних наук. — Лише те, що він нормально рахує, не означає, що все інше в нормі.

— А це необов’язково, — сказав Ридикуль. — Його робота — цифри. Бідолаха трохи ку-ку, але я читав про такі випадки. Він один із тих божевільних геліїв.

— Геніїв, — терпляче виправив Декан. — Їх називають геніями, Ридикулю.

— Яка різниця. Ці хлопці можуть легко сказати вам, яким днем тижня було перше хрюпня сто років тому...

— ...вівторок... — миттю випалив Скарбій.

— ...але не здатні зав’язати свої шнурівки, — продовжив Ридикуль. — Що труп робив у шафі? Тільки не кажіть «нічого» чи щось настільки ж позбавлене смаку. У нас не було трупів у шафах із часів Архіректора Пряжкія.

— А ми всі попереджали Пряжкія, що замок дуже тугий, — зауважив Декан.

— Цікаво, навіщо Скарбієві взагалі знадобилася шафа о такій порі? — запитав Ридикуль.

Чарівники сором’язливо перезирнулися.

— Ми... грали в «сардинки», Архіректоре, — пояснив Декан.

— А що це?

— Це наче хованки, але, знайшовши когось, потрібно втиснутися поруч із ним, — сказав Декан.

— Я правильно розумію, що мої старші чарівники провели вечір, граючи в хованки? — спитав Ридикуль.

— Ну, не весь вечір, — відповів Завкаф неточних наук. — Ми трохи грали в «бабусині кроки» й «слова», поки Верховний верховик не почав скандал, бо ми не дозволили йому використати слово «підсвічник» для букви «с».

— Дитячі ігри? Друзі, що з вами?

Декан підійшов ближче.

— Це все панна Сміт, — пробурмотів він. — Якщо ми не хотіли брати участі в іграх, вона починала ридати.

— Хто така панна Сміт?

— Фея Веселощів, — пояснив Викладач новітніх рун. — Якщо з нею не погоджуватися, то її губа починає трястися, наче тарілка холодцю. Це нестерпно.

— Тож ми й погодилися, щоб вона не рюмсала, — сказав Декан. — Дивовижно, скільки води може вміститися в одній жінці!

— Коли ми перестаємо веселитися, вона плаче, — сказав Завкаф неточних наук. — Тоді Верховний верховик починає жонглювати.

— Але ж він не вміє жонглювати!

— Саме це допомагає їй хоч трішки звеселитися.

— То ви кажете, що всі мої чарівники клеять із себе дурнів, бавляться у дитячі ігри, щоб підбадьорити якусь схибнуту фею?

— Ну... так.

— Я думав, достатньо плеснути в долоні й сказати, що ви в них вірите, — сказав Ридикуль. — Виправте мене, якщо помиляюся.

— Цього вистачить лише розцяцькованій дрібноті, — сказав Викладач новітніх рун. — Але не феї у мішкуватому кардигані, із рукавів якого стирчить принаймні пів дюжини хустинок.

Ридикуль знову зиркнув на труп.

— Хтось його знає? Підозріло схожий на бандита. І дозволю собі поцікавитися, де його черевики?

Декан дістав маленький скляний кубик із кишені й провів ним по трупу.

— Досить сильне тавматургічне випромінювання, панове, — сказав він. — Думаю, його сюди принесло чарами.

Перевіривши кишені чоловіка, він витягнув жменьку маленьких білих предметів.

— Ого, — здивувався він.

— Зуби? — запитав Ридикуль. — Хто взагалі носить у кишенях зуби?

— Дуже поганий боєць? — припустив Завкаф неточних наук. — Піду по Модо, нехай забере бідолаху.

— Якщо нам вдасться зняти покази з тавмометра, можливо, Гекс... — почав Ридикуль.

— Ридикулю, годі, — сказав Декан, — думаю, не всі проблеми обов’язково вирішувати за допомогою цього клятого мислячого млина.

Смерть оглянув Гекса.

— МАШИНА ДЛЯ МИСЛЕННЯ?

— Гм... ну, так, пане, — сказав Зрозум Впертонз. — Слухайте, коли ви сказали... ну, Гекс здатний повірити в будь-що... але, послухай, сонце ж повинно зійти. Це його робота.

— ЗАЛИШ НАС.

Зрозум позадкував, а тоді притьмом вибіг із кімнати.

Мурахи забігали у трубах. Коліщатка завертілися. Повільно й зі скрипом закрутилося величезне колесо з баранячими черепами. Десь усередині механізму пискнула миша.

— НУ? — озвався Смерть.

За мить ручка почала писати.

+++ Час Великого Червоного Важеля +++ Запит +++

— НІ. КАЖУТЬ, ЩО ТИ — МИСЛИТЕЛЬ. ЛОГІЧНО РОЗКРИЙ СУТЬ ВТРАТИ ЛЮДСЬКОЮ РАСОЮ ВІРИ В БАТЬКА ВЕПРА. ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ? ВІДПОВІДАЙ.

Минуло кілька хвилин. Колеса оберталися. Мурахи бігали. Миша пискнула. На пружинці спустився пісковий годинник. Якийсь час він безцільно підстрибував, а тоді смикнувся назад.

+++ Сонце Не Зійде +++, — написав Гекс.

— ПРАВИЛЬНО. ЯКИМ ЧИНОМ ЦЬОМУ МОЖНА ЗАПОБІГТИ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Нормальною Системною Вірою +++

— ЧУДОВО. МАЮ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕБЕ, МАШИНО РОЗУМНА.

+++ Так. Готую Пам’ять Для Записів +++

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?

+++ Людина Сказала Б: Чую Це У Своїх Кістках +++

— ДОБРЕ. СЛУХАЙ ІНСТРУКЦІЮ. ПОВІР У БАТЬКА ВЕПРА.

+++ Так +++

— ТИ ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Так +++

— ТИ... ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ ТАК +++

У чудернацькому сполученні труб і трубочок, із яких складався Гекс, відбулася зміна. Велике колесо зі скрипом встало у нове положення. З-за стіни пролунав гул працьовитих бджіл.

— ДОБРЕ.

Смерть розвернувся, щоб іти геть, але коли Гекс почав несамовито шкрябати пером, зупинився.

Він повернувся і поглянув на літери, що з’явилися на папері.

+++ Любий Батьку Вепре, Принеси Мені +++

— О НІ. ТОБІ НЕ МОЖНА ПИСАТИ ЛИС... — Смерть зупинився і продовжив: — ХОЧА... МОЖЕ, ВСЕ-ТАКИ МОЖНА?

+++ Так. Маю Право +++

Смерть зачекав, поки перо не зупиниться, і взяв до рук аркуш.

— АЛЕ ТИ МАШИНА. У ПРЕДМЕТІВ НЕ ІСНУЄ БАЖАНЬ. ДВЕРНА РУЧКА НІЧОГО НЕ ХОЧЕ, ХОЧ І ЯВЛЯЄ СОБОЮ СКЛАДНИЙ МЕХАНІЗМ.

+++ Усі Речі Мають Певні Прагнення +++

— МАЄШ РАЦІЮ, — зауважив Смерть. Він задумався про крихітні червоні пелюстки в чорних глибинах і дочитав до кінця списку.

— ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО БІЛЬШІСТЬ ЦИХ ПРЕДМЕТІВ. ДУМАЮ, МІШОК ТЕЖ.

+++ Дуже Шкода +++

— АЛЕ МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, — сказав Смерть. — ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я БУДУ РАДИЙ, КОЛИ ЦЯ НІЧ ДОБІЖИТЬ КІНЦЯ. ДАРУВАТИ — НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, — він запхав руку в мішок. — ПОДИВИМОСЯ... СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ?

Поклавши руку на руків’я меча, Сюзен обережно піднялася сходами.

Зрозума Впертонза бентежило, що він, чарівник, очікував появи Батька Вепра. Дивовижно, як люди визначають свої ролі, заклацують наручники на своєму досвіді й раз у раз дивуються речам, що випадають на рулетці Всесвіту. «Ось я, — кажуть вони, — простий торговець рибою, змушений керувати велетенським авіалайнером, тому що королівське курча, якого наїлася вся команда, явно не пішло їм на користь. Хто би міг подумати?!» «А ось я, звичайна домогосподарка, яка вийшла лише для того, щоб покласти до банку дохід від продажу Асоціації гаражних розпродажів, утікаю з мільйоном викраденої готівки й привабливим чоловіком з Організації визволення обскубаних курчат. Дивовижно!» «А от і я, найзвичайнісінький хокеїст, раптово усвідомив, що я — Син Божий із п’ятьма сотнями відданих фанатиків у гарній затишній комуні в містечку Просвітлення, Південна Каліфорнія. Хто би міг подумати?»