— Дійсно? Я... а, звісно. Інколи я і його заступаю. Звичайно, доводиться чіпляти ікла...
І тут раптом біля його горла опинився меч.
— Що тут у нас? — поцікавився Сітка. — Любовне гніздечко?
— Залиш його в спокої! — закричала Фіалка. — Він бог! Ти сильно пошкодуєш!
Сушняк ковтнув слину, але дуже обережно. Меч був навдивовижу гострим.
— Бог, та? — перепитав Сітка. — Чого саме?
Сушняк знову спробував ковтнути.
— Ну, трохи того, трохи сього, — пробурмотів він.
— Ого, — сказав Сітка. — Ти мене вразив. Розумію, мені доведеться бути вкрай обережним, га? Не дуже хочеться, щоб ти закидав мене блискавками. Це б трохи зіпсувало мої плани...
Сушняк не наважився ворухнути головою. Але куточком ока вловив тіні, що хутко промайнули на стіні.
— Лишенько, невже блискавки закінчилися? — Сітка вищирився. — Ну, знаєш, я ніколи...
Щось заскрипіло.
Обличчя Сітки було всього за кілька дюймів від лиця Сушняка. О Боже миттю побачив, як воно змінилося.
Очі чоловіка закотилися. Губи пролепетали „...ма...“.
Сушняк наважився відступити назад. Меч Сітки не рухався. Він стояв і легко тремтів, як людина, яка хоче обернутися, щоб побачити, що за нею, але ніяк на це не наважиться.
Сам Сушняк у цьому скрипі чогось незвичного не почув.
Він зиркнув на предмет, що стояв на верхньому майданчику.
— Хто її сюди притягнув? — здивувалася Фіалка.
Це була звичайна шафа. З темного дуба, із дещо химерними візерунками, вирізьбленими столяром у прагненні приховати неприховуване — те, що це був просто вертикальний ящик. Це була шафа.
— Може, ти, ну, спробував викликати блискавку, але переплутав літери? — продовжила вона.
— Га? — озвався Сушняк, переводячи погляд з враженого чоловіка на шафу. Вона мала настільки звичайний вигляд, що це було... незвичайно.
— Ну, слово „блискавка“ починається на „б“, а шафа...
Губи Фіалки продовжували ворушитися, хоча назовні не долинало ні звуку. „Мене приваблює дівчина, якій доводиться зупинити всі мозкові процеси, щоб пригадати порядок літер алфавіту, — подумала якась частинка Сушнякового мозку. — З іншого боку, її вабить хлопець у тозі, яка має такий вигляд, ніби на ній влаштувала пікнік сімейка ласок. Тож, мабуть, варто перестати про це хвилюватися“.
Але більша частина його мозку думала: „Чому цей чоловік так белькоче? Заради бога, це ж звичайна шафа!“.
— Ні, ні, — пробурмотів Сітка. — Не хочу!
Меч дзвінко впав на підлогу.
Він відступив назад до сходів, але дуже повільно, наче його м’язи з усіх сил цьому противилися.
— Не хочеш чого? — здивувалася Фіалка.
Сітка обернувся. Сушняк ніколи нічого такого не бачив. Люди могли швидко обертатися, але Сітка крутнувся так, ніби на його голову лягла велетенська рука й розвернула його на сто вісімдесят градусів.
— Ні. Ні. Ні, — заскиглив він.
Похитуючись, Сітка сунув сходами.
— Ви повинні мені допомогти, — прошепотів він.
— У чому справа? — здивувався Сушняк. — Це ж просто шафа. Вона потрібна для того, щоб поскладати в неї весь свій старий одяг і не лишити місця для нового.
Двері шафи різко розчахнулися.
Сітці вдалося простягнути руки та схопити її дверцята, і якусь мить він непорушно стояв.
А тоді одним різким рухом його затягнуло в шафу, і двері зачинилися.
Маленький бронзовий ключик, клацнувши, повернувся в замку.
— Нам потрібно витягнути його, — сказав О Боже, біжучи сходами догори.
— Навіщо? — здивувалася Фіалка. — Вони не дуже приємні люди! Я вже це точно знаю. Коли він приносив мені їжу, то робив... непристойні пропозиції.
— Так, але... — Сушняк ніколи не бачив такого обличчя — лише в дзеркалі. Судячи з вигляду, Сітці було геть зле.
Він повернув ключ і відчинив двері.
— Ой леле...
— Я не хочу це бачити! Я не хочу це бачити! — залопотіла Фіалка, визираючи з-за його плеча.
Простягнувши руку, Сушняк узяв черевики, що спокійненько стояли посередині шафи. Він обережно поставив їх на місце й обійшов шафу навкруги. Ззаду вона була зроблена з фанери. На куті виднівся вицвілий напис „Дратлі та сини“, вулиця Федри, Анк-Морпорк».
— Вона чарівна? — нервово поцікавилася Фіалка.
— Ніколи не бачив чарівних предметів, на яких було зазначено виробника, — зауважив Сушняк.
— Чарівні шафи існують, — нервово продовжила Фіалка. — Увійшовши в них, можна опинитися в чарівній країні.
Сушняк знову опустив очі на черевики.
— Ну... так, — погодився він.
— ГАДАЮ, МЕНІ ВАРТО ВСЕ ПОЯСНИТИ, — сказав Смерть.
— Ага, я теж так думаю, — відказав Ридикуль. — Довкола мене бігають якісь чортенята, поїдаючи шкарпетки й олівці, нещодавно ми витверезили якогось хлопчину, який вірить, що є богом похмілля, а половина моїх чарівників намагається підбадьорити Фею Веселощів. Ми припустили, що щось сталося з Батьком Вепром. Ми мали рацію?
— Гекс мав рацію, Архіректоре, — виправив його Зрозум.
— ГЕКС? ХТО ТАКИЙ ГЕКС?
— Ем... Гекс думає, — точніше, вираховує, — що сьогодні відбулися значні зміни характеру віри, — сказав Зрозум.
Він відчував (сам не знав чому), що Смерті, ймовірно, не особливо до вподоби неживі предмети, здатні мислити.
— ЦЕЙ ПАН ГЕКС НАВДИВОВИЖУ ПРОНИКЛИВИЙ. БАТЬКО ВЕПР ЗАРАЗ... — Смерть зупинився. — ЦЕ СКЛАДНО ОПИСАТИ ЛЮДСЬКИМИ СЛОВАМИ. ВІН ПЕВНОЮ МІРОЮ МЕРТВИЙ, АЛЕ НЕ ПОВНІСТЮ... БОГІВ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ. ПРИНАЙМНІ ОСТАТОЧНО. ЙОГО, ТАК БИ МОВИТИ, СИЛЬНО ПОСЛАБИЛИ.
— О боги! — вигукнув Ридикуль. — Кому знадобилося вбивати старого?
— У НЬОГО Є ВОРОГИ.
— Що ж він зробив? Пропустив димохід?
— У КОЖНОГО ЖИВОГО СТВОРІННЯ Є ВОРОГИ.
— У кожнісінького?
— ТАК. У ВСІХ. МОГУТНІ ВОРОГИ. АЛЕ ЦЬОГО РАЗУ ВОНИ ЗАЙШЛИ ЗАНАДТО ДАЛЕКО. ТЕПЕР ВОНИ ПОЧАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДЕЙ.
— Хто такі «вони»?
— ТІ, ЯКІ ГАДАЮТЬ, ЩО ІДЕАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ — ЦЕ КУПКА КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. ВИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЧУЛИ ПРО АУДИТОРІВ?
— Думаю, Скарбій...
— НЕ АУДИТОРІВ ГРОШЕЙ. А АУДИТОРІВ РЕАЛЬНОСТІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ ЖИТТЯ ПЛЯМОЮ ВСЕСВІТУ. ЧУМОЮ. БРУДОМ. ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ.
— На шляху чого?
— ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВСЕСВІТОМ.
— А я гадав, що ним управляють заради нас... Ну, насправді, заради Професора прикладної ентропії, але нам дозволили приєднатися, — сказав Ридикуль, у задумі пошкрябавши підборіддя. — І я б зміг управляти цією дивовижною академією, якби ці кляті студенти постійно не плуталися під ногами.
— ОТОЖ-БО.
— Вони хочуть нас позбутися?
— ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ... МЕНШ... ЧОРТ, ЗАБУВ ПОТРІБНЕ СЛОВО. БРЕХЛИВИМИ? А БАТЬКО ВЕПР — ВІН ЖЕ СИМВОЛ... — Смерть клацнув пальцями, спричиняючи гучне відлуння, і додав: — МРІЙЛИВОЇ БРЕХНІ?
— Брехливими? — обурився Ридикуль. — І мене це теж стосується? Та я такий чесний, як цей день довгий! Так, що на цей раз?
Зрозум потягнув його за мантію і прошепотів щось на вухо. Ридикуль відкашлявся.
— Мені щойно нагадали, що сьогодні найкоротший день у році, — сказав він. — Однак це ніяк не суперечить тому, що я щойно сказав, хоча я дякую колезі за його безцінну підтримку й постійну готовність виправити незначні, а радше мізерні помилки. Я навдивовижу правдива людина, пане. Промови на засіданнях Ради академії не рахуються.
— Я ПРО ЛЮДСТВО ЗАГАЛОМ. ЕМ... ВОНО ПОСТІЙНО КАЖЕ ВСЕСВІТУ, ЩО ВІН НЕ ТАКИЙ, ЯК Є.
— Ви мене підловили, — сказав Ридикуль. — Хай там як, чому ви взяли на себе цю роботу?
— НУ ХТОСЬ ПОВИНЕН БУВ. ЦЕ БУЛО ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО. ЙОГО ПОВИННІ БУЛИ ПОБАЧИТИ. І УВІРУВАТИ. ДО СВІТАНКУ ВІРА В БАТЬКА ВЕПРА ПОВИННА ПОВЕРНУТИСЯ.
— Навіщо? — поцікавився Ридикуль.
— ЩОБ СОНЦЕ ЗІЙШЛО.
Двоє чаклунів витріщилися на нього, роззявивши роти.
— Я ДУЖЕ РІДКО ЖАРТУЮ, — сказав Смерть.
У цю мить звідкись почувся крик жаху.
— Схоже, це Скарбій, — сказав Ридикуль. — А дотепер він так добре тримався!
