— Ні. Я лише пам’ятаю, що я... ну, ти знаєш, що таке безтілесний розум?
— О, так.
— Добре. Тоді спробуй зрозуміти, що таке безтілесний головний біль. І от раптом я опиняюся на спині, якої в мене не було, у купі чогось білого, чого я раніше ніколи не бачив. Припускаю, якщо тобі потрібно розпочати своє існування, байдуже, де це станеться.
— Ні, це станеться там, звідки зник той, хто повинен був там існувати, — пробурмотіла Сюзен собі під ніс.
— Вибач?
— Батька Вепра там не було, — сказала Сюзен. — Він однаково не мусив там бути, тільки не в цей вечір, але цього разу він був відсутній не тому, що перебував в іншому місці, а тому, що його більше ніде не було. Навіть його замок почав зникати.
— Сподіваюся, що з часом отримуватиму задоволення від існування, — сказав О Боже.
— Більшість людей... — почала Сюзен і раптово здригнулася. — О ні. Що він робить? ЩО ВІН РОБИТЬ?
— ГАДАЮ, МИ МОЛОДЦІ.
Сани з гуркотом розтинали ніч. Під ними пролітали поля, вкриті памороззю.
— Хмф, — відказав Альберт і шморгнув носом.
— ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ ЦЕ ТЕПЛЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ?
— Печія! — гаркнув Альберт.
— МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЧИ У ТВОЄМУ ГОЛОСІ ПРОЛУНАЛА НОТКА НЕОБГРУНТОВАНОЇ СВАРЛИВОСТІ? — запитав Смерть. — БІЛЬШЕ ЖОДНИХ ЦУКРОВИХ ПОРОСЯТ, АЛЬБЕРТЕ.
— Мені не треба подарунків, пане, — Альберт зітхнув. — Хотів би лише прокинутися і зрозуміти, що все повернулося на круги своя. Слухайте, ви ж знаєте, що щось завжди виходить із ладу, коли ви починаєте змінювати хід речей...
— АЛЕ БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА ЗМІНЮВАТИ РЕЧІ. ПОВСЮДИ СТАЮТЬСЯ МАЛЕНЬКІ ДИВА І ЛУНАЄ ВЕСЕЛЕ ХО, ХО, ХО. ВІН ВЧИТЬ ЛЮДЕЙ СПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.
— Тобто зарізати всю худобу, щоб вистачило їжі на зиму?
— КОЛИ Я КАЖУ ПРО СПРАВЖНЄ ЗНАЧЕННЯ...
— Лише тому, що якийсь нещасливець знайшов у своєму обіді квасолину, відрубати йому голову й сподіватися, що тепер літо повернеться?
— НЕ ЗОВСІМ, АЛЕ...
— О, ви про те, щоб загнати якусь бідну тваринку й стріляти в яблуні, щоб злі тіні зникли?
— СЕНС У ЦЬОМУ Є, АЛЕ...
— Чи про величезне багаття, щоб дати сонцю натяк і сказати йому, щоб перестало ховатися під горизонтом і нарешті приступило до роботи?
Поки кабани перелітали через гірський хребет, Смерть мовчав.
— ТИ НЕ МАЄШ РАЦІЇ, АЛЬБЕРТЕ.
— Що ж, інакших значень Вепроночі я не знаю.
— ДУМАЮ, РАЗОМ МИ Б ЗУМІЛИ ЙОГО ВІДНАЙТИ.
— Але все пов’язано з сонцем, пане. Білим снігом, червоною кров’ю на ньому та сонцем. Завжди було.
— ДУЖЕ ДОБРЕ. ТОДІ БАТЬКО ВЕПР НАВЧИТЬ ЛЮДЕЙ НЕСПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ.
Альберт сплюнув через край саней.
— Ха! „Як би було мило, якби всі були милими“, га?
— ІСНУЮТЬ І ГІРШІ БОЙОВІ КЛИЧІ.
— О боги, о боги, о боги...
— ПЕРЕПРОШУЮ...
Смерть засунув руку в кишеню мантії й витягнув часомір.
— РОЗВЕРТАЙ САНИ, АЛЬБЕРТЕ. ОБОВ’ЯЗОК КЛИЧЕ.
— Який?
— ПОЗИТИВНИЙ НАСТРІЙ ЗАРАЗ БИ НЕ ЗАВАДИВ. ВЕЛИКЕ СПАСИБІ.
— Захопливо. У когось ще є олівець? — запитав Ридикуль.
— Воно вже з’їло чотири, — сказав Викладач новітніх рун. — І огризка не лишило. Знаєш, олівці взагалі-то грошей коштують.
Це був удар у вразливе місце. Як і більшість людей, що не розуміють принципи економіки, Маструм Ридикуль прирівнював „належний фінансовий контроль“ до підрахунку канцелярських скріпок. Навіть старшим чарівникам доводилося приносити йому огризки від олівців, щоб отримати нові із замкненої полиці під його столом. Оскільки з рештками олівців постійно щось траплялося, чарівникам доводилося потайки вибиратися з Академії й купувати нові на власні гроші.
Причина зникнення огризків зараз сиділа просто перед ними, голосно дожовуючи олівець. Тоді вона плюнула гумкою в Скарбія.
Зрозум Впертонз щось занотовував.
— Думаю, принцип дії такий, — сказав він. — Ми отримуємо персоніфікацію сил, як Гекс і говорив. Але це працює тільки тоді, коли істота.... ну, логічна, — він ковтнув слину. Зрозум дійсно вірив у логіку, і йому не подобалося використовувати це слово за таких обставин. — Я не вважаю логічним, що існує Пожирач шкарпеток, але це... е-е... це має певний сенс... тобто це робоча гіпотеза.
— Нагадує Батька Вепра, — сказав Ридикуль. — Для дитини цілком логічне пояснення.
— А чим не логічний ґоблін, який принесе мені величезний мішок грошей? — похмуро запитав Декан.
Ридикуль згодував Викрадачу олівців ще один олівець.
— Ну, пане... по-перше, ви ніколи таємничим чином не отримували величезні мішки грошей, до того ж потрібно знайти гіпотезу для пояснення цього; по-друге, ніхто інший у це не повірить.
— Ха!
— Але чому це відбувається саме зараз? — запитав Ридикуль. — Подивіться, воно стрибнуло на мій палець! У когось є ще один олівець?
— Ну, ці... сили завжди були тут, — сказав Зрозум. — Шкарпетки й олівці завжди зникали незрозумілим чином. Але чому ці істоти раптом стали персоніфікованими... Боюся, для цього в мене немає пояснень.
— Ну, тоді нам краще про це дізнатися, — сказав Ридикуль. — Не можу дозволити, щоб все це відбувалося і далі. Дурнуваті антибоги й різноманітні страховища виникають лише тому, що люди про них подумали? Так може виникнути що завгодно. Припустимо, якийсь ідіот скаже, що повинен бути бог нетравлення шлунку, що тоді, га?
Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.
— Ем. Думаю, що хтось щойно саме це й зробив, пане, — сказав Зрозум.
— Що таке? Що таке? — запитував О Боже, схопивши Сюзен за плечі.
Вони здалися йому дуже кістлявими.
— ДІДЬКО, — вилаялася Сюзен. Вона відштовхнула його й сперлася на стіл, намагаючись приховати від О Боже своє обличчя.
Нарешті, завдяки самоконтролю, якого вона навчилася протягом останніх кількох років, Сюзен зуміла повернути свій голос.
— Він поступово перестає бути самим собою, — пробурмотіла вона, звертаючись до всієї зали. — Я відчуваю, що він це робить. І це затягує мене на його місце. Для чого він все це робить?
— А мені звідки знати? — здивувався О Боже, поспішно задкуючи. — Ем... тоді... перед тим, як ти відвернулася... було схоже, що ти дуже сильно підфарбувала очі... але ти не була...
— Слухай, це дуже просто, — сказала Сюзен. Вона відчувала, як її волосся змінює зачіску — воно завжди робило так у тривожних ситуаціях. — Ти знаєш, як усе відбувається в сім’ях? Блакитні очі, криві зуби й тому подібне передається від батьків дітям. Ну от, у моїй сім’ї таким чином передається Смерть.
— Ем... хіба так не в кожній сім’ї? — здивувався О Боже.
— Замовкни, будь ласка, не мели нісенітниці, — сказала Сюзен. — Я не маю на увазі смерть. Я про Смерть із великої літери. Я пам’ятаю те, що ще не відбулося, і можу ГОВОРИТИ ОСЬ ТАК, і ходити як Смерть, і... коли він відволікається, мені доводиться працювати замість нього. А він сильно відволікається. Я не знаю, що сталося зі справжнім Батьком Вепром або чому дідусь виконує його роботу, але я дещо знаю про його спосіб мислення: у нього немає... ніяких розумових щитів, як у нас. Він не здатний забувати або ігнорувати щось. Він сприймає все буквально й логічно й не розуміє, чому воно не завжди спрацьовує...
Вона помітила, що О Боже збентежився.
— Послухай... що б ти вчинив, аби переконатися, що всі на світі нагодовані? — запитала вона.
— Я? Ой, ну, я... — на мить О Боже задумався. — Думаю, доведеться подумати про панівні політичні системи й належний поділ і культивування орної землі, і...
— Так, так. Але він би просто роздав кожному їжу, — сказала Сюзен.
— О, розумію. Дуже непрактично. Ха, так само нерозумно, як прислів’я про голих, яких можна одягнути, подарувавши їм якийсь одяг.
— Так! Тобто ні. Звичайно, ні! Я маю на увазі, очевидно, дати... ой, ну ти знаєш, що я маю на увазі!
