— Так, гадаю, що так.
— А він ні.
Біля них щось обвалилося.
З палаючих уламків завжди викочується обгоріле колесо. Перед комедійним актором, залученим у божевільну автомобільну погоню, завжди з’являються двоє чоловіків з величезним склом. Деякі умовності настільки сильні, що еквівалентні події трапляються навіть на планетах, де опівдні від спеки починає плавитися каміння. І коли завалюється повністю сервірований стіл, дивом неушкоджена тарілка завжди викочується із завалів і крутиться до повної зупинки. Сюзен і О Боже дивилися на неї, поки їхню увагу не привернула величезна постать, що тепер лежала в залишках гігантської фруктової композиції.
— Він просто... з’явився нізвідки, — прошепотів О Боже.
— Дійсно? Та не стій без діла. Допоможи його підняти, — сказала Сюзен, тягнучи велику диню.
— Гм, у нього за вухом виноградне гроно.
— Ну і?
— Від однієї думки про виноград...
— Ой, облиш вже.
Разом їм вдалося поставити новоприбулого на ноги.
— Тога, сандалії... він трохи схожий на тебе, — зауважила Сюзен, коли жертва фруктового обвалення сильно захиталася.
— Я теж був таким зеленим?
— Майже.
— Десь... десь поблизу є туалет? — пробурмотів гігант, ледь ворушачи губами.
— Думаю, треба пройти через цю арку, — сказала Сюзен. — Хоч я чула, що там не дуже чисто.
— Це не чутка, це прогноз, — сказав товстун і поспішив у вказаному напрямку. — Ви не могли б знайти мені склянку води й трохи активованого вугілля?
Вони провели його поглядом.
— Твій друг? — поцікавилася Сюзен.
— Думаю, це бог нетравлення шлунку. Слухай... я... ем... думаю, я дещо пригадав, — сказав О Боже. — Те, що сталося перед моїм втіленням. Але це звучить нерозумно...
— Ну?
— Зуби, — сказав О Боже.
Сюзен замислилася.
— Ти ж не про якусь істоту, яка тебе атакувала? — запитала вона.
— Ні. Просто... відчуття зубатості. Мабуть, це нічого не означає. Як бог похмілля я бачу й набагато гірші речі.
— Просто зуби. Багато зубів. Але не страшні зуби. Просто багато-багато маленьких зубів. Майже... сумне явище?
— Так! Звідки ти знаєш?
— Ой... можливо, я пам’ятаю, як ти сказав це, перед тим, як справді це зробив. Не знаю. А як щодо великої блискучої червоної кулі?
О Боже на мить задумався, а тоді відповів:
— Ні, боюся, такого не було. Лише зуби. Ряди й ряди зубів.
— Я не пригадую рядів, — сказала Сюзен. — Я просто відчуваю... що зуби чомусь важливі.
— А уявіть, на що ви здатні з дзьобом, — сказав крук, який досліджував навантажений стіл і спромігся зняти кришку з однієї баночки.
— Що там у тебе?
— Очні яблука, — сказав крук. — О так, чарівники знають, як треба жити. Тут усе, чого душа забажає.
— Це оливки, — сказала Сюзен.
— Вдала спроба, — сказав крук. — Але вони тепер мої.
— Це такі фрукти! Або овочі чи щось подібне!
— Ти впевнена? — крук крутнув одним задумливим оком на баночку, а іншим на неї.
— Так!
Очі знову крутнулися.
— То ти тепер експерт з очних яблук?
— Слухай, вони зелені, ти, дурнуватий птаху!
— Може, це дуже старі очні яблука, — сказав крук. — Іноді з часом вони...
— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який наполовину прогриз сир.
— І не такий я дурний, — сказав крук. — Круки мають дивовижний інтелект, а деякі лісові види чудово володіють підлапними інструментами!
— О, то ти експерт із круків? — запитала Сюзен.
— Панно, та я й сам...
— ПИСК, — знову сказав Смерть Щурів.
Сюзен і крук повернулися. Він тицяв на свої сірі зубки.
— Зубна Фея? — запитала Сюзен. — Що з нею?
— ПИСК.
— Ряди зубів, — повторив О Боже знову. — Просто... ряди зубів. А що за Зубна Фея?
— О, у ці дні її часто можна зустріти, — сказала Сюзен. — Чи швидше їх. Це свого роду франчайзинг. Береш драбину, сумку для грошей, щипці, і можна вирушати.
— Щипці?
— Якщо в неї бракує решти, доводиться виривати додатковий зуб авансом. Але зубні феї досить нешкідливі. Я якось зустрічала одну чи двох. Вони просто працьовиті дівчата. Вони нікому не загрожують.
— ПИСК.
— Сподіваюся, що дідусь не виконуватиме ще й їхню роботу. Лишенько, якщо задуматися...
— Вони збирають зуби?
— Так. Очевидно.
— Чому?
— Чому? Це їхня робота.
— А де вони їх потім зберігають?
— Не знаю! Вони просто... ну, вони просто беруть зуби й залишають гроші, — сказала Сюзен. — Що це за питання: „Де вони їх зберігають?“
— Я просто замислився, от і все. Думав, усі люди це знають. Мабуть, мої питання дуже дурнуваті, ймовірно, це всім відомий факт.
Сюзен задумливо подивилася на Смерть Щурів.
— Дійсно... де вони їх зберігають?
— Він каже, що й сам не знає, — підказав крук. — Може, продають? — він дзьобнув іншу банку. — Як щодо цього? Милі й зморшкуваті...
— Мариновані волоські горіхи, — неуважно сказала Сюзен. — Що вони роблять із зубами? Для чого потрібно так багато зубів? Але... чи може бути шкода від зубної феї?
— У нас знайдеться час, щоб знайти котрусь і розпитати? — запитав О Боже.
— Час — це не проблема, — сказала Сюзен.
Існують люди, які вірять, що знання можна здобути — як дорогоцінну руду з сірих шарів невігластва.
Інші вважають, що знання можна лише пригадати, що в далекому минулому була якась Золота ера, коли всі все знали, а каміння прилягало так щільно, що між ним навряд чи можна було просунути ніж, і в них, очевидно, були летючі машини, оскільки земляні роботи можна побачити тільки згори. А ще існує музей, — ну, я читав про нього, — в якому зберігається кишеньковий калькулятор, знайдений під вівтарем стародавнього храму, — ви знаєте, про що я? Але уряд вирішив це приховати...[20]
Маструм Ридикуль натомість вважав, що знання можна передати криком, і тому старався з усіх сил. Чарівники сиділи в Кімнаті-невітальні навколо стола, повністю заваленого книгами.
— Це ж Вепроніч, Архіректоре, — із докором сказав Декан, переглядаючи древній том.
— Ще не північ, — сказав Ридикуль. — Сортування розбудить у вас чималий апетит.
— Думаю, я щось знайшов, Архіректоре, — сказав Завкаф неточних наук. — У „Посібнику з богознавства“ Вудлі. Тут щось написано про лари[21] й пенати, що нібито нам підходить.
— Лари й пенати? Ким же вони були вдома? — запитав Ридикуль.
— Ха-ха-ха, — засміявся Завкаф неточних наук.
— Що таке? — здивувався Ридикуль.
— Непоганий жарт, Архіректоре, — похвалив Завкаф неточних наук.
— Жарт? Я нібито не жартував, — сказав Ридикуль.
— Знову починається, — пробурмотів Декан собі під ніс.
— Що таке, Декане?
— Нічого, Архіректоре.
— Я гадав, ви сказали „вдома“, тому що вони є, власне, домашніми богами. Чи радше були. Схоже, вони вже давно зникли. Вони були... крихітними духами оселі, як, наприклад...
Троє інших чарівників, що мислили доволі швидко (як на чарівників), миттєво затиснули його рота долонями.
— Обережно! — сказав Ридикуль. — Від недбалості в словах виникає нове життя! Саме тому в нашій вбиральні зараз блює товстун-бог нетравлення. До речі, де Скарбій?
— Він був у вбиральні, Архіректоре, — сказав Викладач новітніх рун.
— Невже, коли?..
— Так, Архіректоре.
— Ой, ну, думаю, з ним усе буде гаразд, — сказав Ридикуль сухим голосом людини, що роздумує про щось неприємне, що відбувається з кимось поза зоною чутності. — Але ж вони не потрібні нам, ну ці... як їх там, Завкафе?
— Лари й пенати, Архіректоре, але я не пропонував...
— Зрозуміло. Щось пішло не так, і ці дияволята повертаються. Потрібно лише з’ясувати, що саме, і виправити це.
— О, ну, я радий, що ми все вирішили, — сказав Декан.
