— Ну, Гекс дійсно не має уявлення про неправду, якщо можна так висловитися.
— Чудово. Я щойно сказав йому, що він вжив багато піґулок із сушеної жаби. Він же не назве мене брехуном?
Всередині Гекса щось клацнуло й задзижчало.
Тоді він написав:
+++ Добрий вечір, Архіректоре. Я повністю Вилікувався ІЗ Нетерпінням Чекаю Нових Завдань +++
— Більше не божевільний?
+++ Запевняю Вас, Що Настільки Притомний, Як І Будь-який Із Ваших Ближніх +++
— Скарбію, негайно відійди від машини, — наказав Ридикуль. — Ну, гадаю, що кращого очікувати й не варто. Гаразд, пора усе з’ясувати. Ми хочемо дізнатися, що відбувається.
— Конкретно десь чи взагалі? — із ноткою сарказму запитав Зрозум.
Гекс заскрипів пером. Ридикуль зиркнув на папір.
— Тут написано: „Ймовірне Створення Антропоморфного Уособлення“, — сказав він. — Що це означає?
— Думаю, Гекс спробував знайти відповідь, — сказав Зрозум.
— Оце так! Я ж навіть не придумав запитання!
— Він почув ваші слова, пане.
Ридикуль здійняв брови. Тоді він нахилився до слухової трубки.
— ГЕЙ ТИ, ЧУЄШ МЕНЕ?
Перо зашкрябало.
+++ Так +++
— ПРО ТЕБЕ ТУТ ДОБРЕ ДБАЮТЬ?
— Кричати необов’язково, Архіректоре, — зауважив Зрозум.
— А що значить це „Ймовірне Створення“? — запитав Ридикуль.
— Ну, десь я вже чув про це, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Це означає, що існування чогось одного автоматично призводить до виникнення іншого. Якщо щось існує, то чому б не існувати і чомусь іншому?
— Ніби... злочин і кара? — запитав Ридикуль. — Випивка й похмілля...
— Приблизно так, пане.
— Отож... якщо існує Зубна Фея, значить, повинен бути й Ґном Бородавко? — Ридикуль пригладив бороду. — У цьому є певний сенс. Але чому не існує Ґобліна зубів мудрості? Такого, що їх приносить? Крихітний чортик із мішком великих зубів?
Запала мовчанка. Але в її глибині прозвучав ледь чутний дзвін.
— Ем... думаєте, я щойно... — почав Ридикуль.
— Здається цілком логічним, — сказав Верховний верховик. — Пригадую свої муки, коли різалися мої зуби мудрості.
— Минулого тижня? — запитав Декан із усмішкою.
— А, — сказав Ридикуль. Він не збентежився, бо таких людей, як Ридикуль ніколи нічого не бентежить. Зате самі вони частенько бентежать своїх ближніх. Він знову нахилився до труби.
— ТИ ВСЕ ЩЕ ТАМ?
Зрозум Впертонз закотив очі.
— ПОДІЛИСЯ З НАМИ, ЯКОЮ Є РЕАЛЬНІСТЬ ДОВКОЛА НАС?
Перо зашкрябало:
+++ За Шкалою Від Одного До Десяти — Запит +++
— ЧУДОВО, — крикнув Ридикуль.
+++ Помилка Ділення На Огірок. Будь Ласка, Перевстановіть Всесвіт І Перезавантажтеся +++
— Цікаво, — пробурмотів Ридикуль. — Хто-небудь знає, що це означає?
— Чорт, — сказав Зрозум. — Схоже, знову збій системи.
— Дійсно? Не бачив, щоб вона літала.
— Маю на увазі, вона трішки збожеволіла, — сказав Зрозум.
— О, — сказав Ридикуль. — Ну, на цьому ми тут всі собаку з’їли.
І знову постукав по трубці.
— ХОЧЕШ ЩЕ ТРОХИ ПІҐУЛОК ІЗ СУШЕНОЇ ЖАБКИ, СТАРИЙ? — прокричав він.
— Гм, може, дасте нам самим розібратися, Архіректоре? — сказав Зрозум, намагаючись відсунути його вбік.
— А що означає „помилка ділення на огірок“? — запитав Ридикуль.
— А, таке Гекс каже завжди, коли відповідь, на його думку, не відповідає реальності, — пояснив Зрозум.
— А ця маячня з „перезавантаженням“? Може, його копнути як слід?
— О, ні, звичайно, ми... цей... насправді, так, — пробурмотів Зрозум. — Адріан заходить ззаду і... ем... підштовхує його ногою. Але технічним методом, — додав він.
— Ага. Схоже, я починаю краще розуміти мислячі механізми, — весело заявив Ридикуль. — То він вважає, що Всесвіту потрібен копнячок?
Перо заскреготало по паперу. Зрозум зиркнув на написане.
— Не може бути. Ці цифри не можуть бути правильними!
Ридикуль знову всміхнувся.
— Думаєш, або весь світ збожеволів, або твоя машина?
— Так!
— Тоді, гадаю, відповідь очевидна, — сказав Ридикуль.
— Ну. Безсумнівно. Гекса ретельно перевіряють щодня, — сказав Зрозум Впертонз.
— Хороший аргумент, — сказав Ридикуль і ще раз стукнув по слуховій трубці Гекса.
— ТИ ТАМ, УНИЗУ...
— Вам дійсно не обов’язково кричати, Архіректоре, — сказав Зрозум.
— Так що це за Антропоморфне Уособлення?
+++ Люди Завжди Приписували Випадкові, Сезонні, Природні Або Нез’ясовні Явища Створінням У Формі Людини. Наприклад, Морозу, Батьку Вепру, Зубній Феї Та Смерті +++
— А, їм. Але ж вони існують, — сказав Ридикуль. — Сам з кількома зустрічався.
+++ Люди Не Завжди Помиляються +++
— Гаразд, але ж ні Пожирача шкарпеток, ні бога похмілля ніколи не існувало.
+++ Але Немає Причин, Які Б Унеможливлювали їхнє Існування +++
— Знаєте, а машина має рацію, — сказав Викладач новітніх рун. — Якщо задуматися, то крихітний чоловічок, що розносить бородавки, не є безглуздішим, ніж істота, яка купує дитячі зуби за гроші.
— Ну добре, але як щодо Пожирача шкарпеток? — поцікавився Завкаф неточних наук. — Скарбій лиш сказав, що завжди гадав, що щось поїдає його шкарпетки, і, вуаля, істота тут як тут.
— Але ж ми всі йому повірили? Особисто я точно. Схоже, це найкраще пояснення зникнення всієї купи моїх шкарпеток. Якби вони просто падали за шухляду, до цього часу там би вже зібралася ціла гора.
— Я розумію, про що ви, — сказав Зрозум. — У мене таке з олівцями. За останні роки я купив кілька сотень олівців, але скільки з них я дійсно списав? Навіть часом ловив себе на думці, що щось цупить і жере їх...
Звідкись пролунало слабке дзинь-дзилинь-дзень-дзелень. Він завмер.
— Що це було? — запитав він. — Можна озирнутися? Там позаду щось жахливе?
— Схоже на дуже здивованого птаха, — сказав Ридикуль.
— Із дзьобом дуже дивної форми, — сказав Викладач новітніх рун.
— От би дізнатися, хто це постійно дзвенить! — скрикнув Архіректор.
О Боже уважно слухав. Сюзен була вражена. Схоже, він вірив усьому, що б йому не говорили. Раніше вона з таким не стикалася, у чому відразу йому зізналася.
— Думаю, це тому, що в мене немає ніяких вроджених знань, — сказав О Боже. — Ймовірно, тому, що мене не народжували.
— Ну, так чи інакше, — сказала Сюзен. — Очевидно, я не успадкувала... фізичних характеристик. Думаю, я просто дивлюся на світ певним чином.
— Яким?
— Ну... для мене існують не всі бар’єри. Як цей, наприклад.
Вона заплющила очі. Сюзен відчувала себе краще, коли не бачила, що робить. Якась частинка її свідомості продовжувала наполягати на тому, що це неможливо.
Вона відчула лише слабкий холодок і поколювання.
— Що я щойно зробила? — запитала вона, усе ще із заплющеними очима.
— Ну, ти махнула рукою, і вона пройшла крізь стіл, — сказав О Боже.
— От бачиш!
— Гм... Припускаю, що більшість людей на таке не здатна?
— Ні!
— Кричати зовсім не обов’язково. У мене не так багато досвіду спілкування з людьми. Крім того, переважно воно відбувається, коли перші промені сонця проникають крізь щілину в шторах. Здебільшого в них виникає бажання, щоб земля розверзлася і проковтнула їх. Я про людей, звісно, а не про штори.
Сюзен відкинулася на спинку стільця, усвідомивши, що крихітна частинка її мозку кричала: „Так, це справжній стілець, на ньому можна сидіти“.
— Є й інше, — сказала вона. — Я можу пригадувати події. Події, які ще не відбулися.
— Хіба це не корисно?
— Ні! Тому що я ніколи не знаю... слухай, на вигляд це наче дивитися на майбутнє крізь замкову щілину. Бачиш щось частинками, але не до кінця розумієш, що це означає, поки не прибуваєш безпосередньо на місце події і не бачиш, як узгоджуються ці частинки.
— Так, тут можуть виникнути проблеми, — ввічливо погодився О Боже.
— Повір мені. Найгірше — це очікування невідомого. Ти спостерігаєш, як ці частинки пролітають повз тебе. Зазвичай я не запам’ятовую нічого корисного — лише хитромудрі підказки, які не набувають сенсу, поки не стає занадто пізно. Ти впевнений, що не знаєш, чому опинився в замку Батька Вепра?
