— О, інший самозванець? Не звичний самозванець?

— Ну... так... ні...

— І почав роздавати подарунки? — перепитав капрал Ноббс.

— Саме це я і сказав! Справжній злочин!

Капрал Ноббс задумливо потер носа.

— Ну, майже, — погодився він, усе ще сподіваючись на шанс отримати святкову винагороду. Раптово його осінило. — Він роздає ваші подарунки, пане?

— Ні, він приніс їх зі собою!

— Он як! Ну, якби він роздавав ваші подарунки, то так, тут ще можна побачити проблему. Це надійна ознака злочину — пропажа речей. А от з появою речей уже складніше. Якщо йдеться не про руки чи ноги, звичайно. Чесно кажучи, було б простіше, якби він крав речі.

— Це магазин, — сказав пан Купи-Продай, нарешті діставшись до кореня проблеми. — Ми не роздаємо товар. Як можна очікувати, що люди купуватимуть речі, якщо хтось просто роздає їх задарма? А тепер, будь ласка, підіть і виведіть його геть.

— Що, типу арештувати Батька Вепра?

— Так!

— У вашому магазині?

— Так!

— На очах в усіх цих діток?

— Т... — пан Купи-Продай завагався. Він із жахом зрозумів, що капрал Ноббс, попри всі очікування, має рацію. — Думаєте, то буде недобре? — запитав він.

— Складно уявити, що в цьому взагалі може бути хорошого, пане.

— А потайки цього ніяк не зробиш? — поцікавився він.

— Потайки? Ах, ну, так спробувати можна, — сказав капрал Ноббс. Речення зависло в повітрі, як простягнута рука.

— Без винагороди не залишитеся, — зрештою сказав пан Купи-Продай.

— Можете на нас покластися, — сказав капрал Ноббс, великодушний від перемоги. — Підіть у кабінет, налийте собі горнятко чаю, а ми все швиденько владнаємо. Будете нам навіки вдячні.

Пан Купи-Продай обдарував його поглядом, повним серйозних сумнівів, та проте зник із поля зору. Капрал Ноббс потер руки.

— Умивальне, там, звідки ти прибув, святкують Вепроніч? — запитав він, підіймаючись сходами на другий поверх. — Глянь на килим, схоже, тут надзюрила свиня...

— Ми називаємо це Постом святого Оссорія, — відказав Відвідай, який прибув із Омнії. — Але це не подія, пов’язана із забобонами чи комерційною діяльністю. Ми просто збираємося сім’єю, молимося і пестимося.

— На індичку, курочку й таке інше?

— Постимося, капрале Ноббс. Ми нічого не їмо.

— А, ясно. Ну, кожному своє, гадаю. Принаймні тобі не доводиться вставати рано-вранці, щоб зауважити, що те «нічого» надто велике, щоб вміститися в духовці. І жодних подарунків?

Вони поспішно відступили, рятуючись від двох дітисьок, які спускалися сходами, тягнучи величезний іграшковий човен.

— Часом вважають доречним обмінюватися новими релігійними брошурами, і, звісно ж, дітям зазвичай дарують «Книгу Оссорія», — сказав констебль Відвідай. — Іноді з картинками, — додав він, так обережно, ніби натякаючи на заборонені задоволення.

Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.

— А мені завжди дарують солі для ванни, — поскаржився Ноббі. — А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?

— Просто жах, — озвався констебль Відвідай.

На другому поверсі скупчився натовп.

— Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, — зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. — Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов — блювотиння мого батька, — він зняв шолом.

Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск — як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.

— Пора взятися за цього хлопчину, — сказав він.

Між Великою залою Академії та її головним входом розташований значно менший круглий зальчик або вестибюль, відомий як пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Зараз ніхто вже не пам’ятав, як виникла ця назва, а також традиція кожної другої середи вшановувати[16] його, кладучи на високу кам’яну полицю на одній зі стін мідний пенні та смородинову булочку. Ридикуль стояв посередині залу, дивлячись вгору.

— Скажіть, Верховний верховику, ми ж ніколи не запрошували жінок на святкування Вепроночі?

— Звичайно, ні, Архіректоре, — відказав Верховний верховик. Він оглядав запилені крокви, дивуючись, що могло привернути увагу Ридикуля. — Хвала небесам, ні. Вони б усе зіпсували. Я завжди був у цьому впевнений.

— І всі служниці вільні аж до півночі?

— Дуже щедрий звичай, без сумніву, — відказав Верховний верховик, відчуваючи похрускування у шиї.

— Навіщо, чорт забирай, ми щороку вивішуємо омелу?

Верховний верховик обернувся навколо своєї осі, усе ще дивлячись вгору.

— Ну, ем... це... ну, це... це символічно, Архіректоре.

— Он як?

Верховний верховик відчув, що від нього очікувалося щось більше. Він порився в запилених горищах своєї освіченості.

— Ну... листя, розумієте... символізує... зелений, знаєте, тоді як ягоди, насправді, так, ягоди символізують... символізують білий. Так. Білий і зелений. Дуже... символічно.

Він замовк і почав чекати. На жаль, чекати довелось недовго.

— Символічно для чого?

Верховний верховик кашлянув.

— Не певен, що повинне бути якесь «щось», — сказав він.

— Га? Отже, — задумливо сказав Архіректор, — можна сказати, що білий і зелений символізують маленьку паразитичну рослинку?

— Так, точно, — зрадів Верховний верховик.

— Отже, омела насправді символізує омелу?

— Саме так, Архіректоре, — сказав Верховний верховик, щоб якось підтримати розмову.

— Дивна річ, — сказав Ридикуль настільки ж задумливим голосом. — Це твердження або є настільки глибоким, що потребує цілого життя, щоб повністю осмислити кожну частинку його значення, або абсолютною нісенітницею. Хм, чим же воно є насправді?

— Воно може бути водночас і тим, й іншим, — із відчаєм промовив Верховний верховик.

— І це зауваження, — сказав Ридикуль, — або дуже проникливе, або дуже банальне.

— Може бу...

— Не продовжуйте, Верховний верховику.

Хтось гарячково застукав у вхідні двері.

— А, це, мабуть, колядники, — зрадів Верховний верховик, щасливий, що хоч щось відволікло увагу. — Вони щороку приходять першими. Особисто мені завжди подобалася пісенька «Хлопчаки Білоліли».

Архіректор зиркнув на омелу, різко глянув на філософа, що сяяв усмішкою від вуха до вуха, і відсунув маленький засув у дверях.

— Ну-ну, друзі колядники, — почав він. — Ну, мушу сказати, що ви могли б вибрати кращий час...

У двері ввійшла постать у каптурі, несучи на плечах тіло без ознак життя.

Верховний верховик швидко відступив назад.

— О ні... тільки не сьогодні...

Тоді він помітив, що те, що він спочатку сприйняв за мантію, унизу обшите мереживом, а каптур (хоча це дійсно був каптур) був вишуканіший, ніж той, з яким він його переплутав.

— Забираєте чи приносите? — поцікавився Ридикуль.

Сюзен підняла каптур.

— Мені потрібна ваша допомога, пане Ридикуль, — сказала вона.

— Ти... ти часом не внучка Смерті? — сказав Ридикуль. — Ми зустрічалися кілька...

— Так, — зітхнула Сюзен.

— І... ти допомагаєш? — запитав Ридикуль, вказуючи бровами на постать, що спокійно звисала з її плеча.

— Мені потрібно, щоб ви його розбудили, — сказала Сюзен.

— Типу створити чудо? — запитав Верховний верховик, що стояв трохи позаду.

— Він не помер, — сказала Сюзен. — Він просто спить.

— Так всі говорять, — сказав Верховний верховик тремтячим голосом.

Практичніший Ридикуль підняв голову О Боже. Почувся стогін.

— Схоже, він нездужає, — зауважив він.

— Він — бог похмілля, — сказала Сюзен. — Точніше, О Боже похмілля.