— Дивовижно, — пробурмотів він.

— Ти про те, як усе знову перетворюється на сніг?

— Ні, про те, як ти просто схопила мене й побігла. Ой!

— А, це.

Лід і далі кришився. Упавши, колони розсипалися на дрібні крижинки.

Коли хмаринка снігу нарешті вляглася, навколо не було нічого, окрім снігових заметів.

— Ніби нічого і не було, — сказала Сюзен вголос. Вона повернулася до фігури, яка продовжувала стогнати. — То що ти тут забув?

— Не знаю. Я просто розплющив. Очі. І ось я тут.

— Хто ти?

— Я... гадаю, мене звати Сушняк. Я... я О Боже похмілля.

— Існує бог похмілля?

— О Боже, — виправив він. — Стикаючись зі мною, люди хапаються за голову й стогнуть: «О Боже». Скільки вас тут?

— Що? Тут тільки я одна!

— А. Чудово. Прекрасно.

— Ніколи не чула про бога похмілля.

— Ну а про Наливая, бога вина, ти чула? Ай!

— Так, звісно.

— Такий товстун, носить виноградний вінок на голові, завжди зображений зі склянкою в руці... Ой. Ну, то знаєш, чому він такий веселий? Чому в нього усмішка від вуха до вуха? Тому, що він знає, що вранці почуватиметься добре! Тому...

— ...що похмілля завжди дістається тобі? — запитала Сюзен.

— Я ж навіть не п’ю! Ой! Але здогадайся, хто щоранку змушений обіймати унітаз? А-а-а, — він замовк і схопився за голову. — Це нормально, якщо мені здається, що мою голову зсередини вкриває собача шерсть?

— Не думаю.

— Ай, — Сушняк захитався. — Знаєш, часом люди кажуть: «Я ввечері випив п’ятнадцять пляшок пива, а коли прокинувся, то був тверезий як огірочок»?

— Ага.

— Скотиняки! Це тому, що я прокинувся, стогнучи в калюжці перетравленого чилі. Хоч раз, благаю, усього лиш раз, дозвольте мені прокинутись і побачити, що моя голова ні до чого не прилипла, — він зупинився. — А в цьому лісі є жирафи?

— Так високо? Сумніваюся.

Він нервово зиркнув повз голову Сюзен.

— Навіть кольору індиго, такі типу видовжені й мерехтливі?

— Малоймовірно.

— Слава богам, — він захитався взад і вперед. — Пробач, схоже, сніданок вирішив мене покинути.

— Але ж уже майже ніч!

— Правда? У такому разі, мабуть, це вечеря.

Він обережно склався і впав на сніг за деревом.

— Шкіра та кості, — озвався голос з гілки. Це був крук. — Із шиї наче коліно стирчить.

Після шумної інтерлюдії О Боже знову постав перед ними.

— Я знаю, що мав би їсти, — пробурмотів він. — От тільки їжу я бачу лиш тоді, коли вона покидає мій рот.

— Що ти там робив? — поцікавилася Сюзен.

— Ой! Без поняття, — озвався О Боже. — Справжнє щастя, що я не опинився там із дорожнім знаком у руках і... — він здригнувся і замовк, — вбраний у жіночу білизну, — він зітхнув. — Хтось десь як слід розважився, — задумливо сказав він. — От би хоч раз це був я.

— Спробуй напитися, от тобі порада, — сказав крук. — Клин клином вибивають.

— Але чому саме тут? — наполягала Сюзен.

О Боже перестав намагатися перегледіти крука.

— Не знаю, «тут» — це де?

Сюзен озирнулася туди, де раніше був замок. Він повністю зник.

— Буквально мить тому там була дуже важлива будівля, — сказала вона.

О Боже обережно кивнув.

— Я часто бачу речі, яких мить тому там ще не було, — сказав він. — І дуже часто за мить їх вже немає. Що, чесно кажучи, переважно — справжнісіньке благословення, тому я зазвичай особливо про це не замислююся.

Він знову склався навпіл і впав у сніг.

«Залишився лише сніг, — подумала Сюзен. — Лише сніг і вітер. Немає навіть руїни».

Її знову охопила впевненість, що замок Батька Вепра не просто зник. Ні... його тут ніколи й не було. Не було ні руїни, ні жодного сліду.

Це було досить дивне місце. Тут, за легендою, жив Батько Вепр. Дивно, якщо задуматися. Не схоже, що це місце для старого веселого іграшкаря.

У деревах позаду них свистів вітер. З гілок сипався сніг. З темряви почувся цокіт копит.

Маленька павукоподібна постать ковзнула по кучугурі й приземлилася на голову Сушняка. Тоді вона зиркнула на Сюзен своїми очицями-жучками.

— Якщо дозволите... — сказав бісик, дістаючи величезний молоток. — Деяким із нас треба працювати, знаєте, навіть попри метафоричні, а точніше, фольклорні переконання.

— Та щезни вже!

— Якщо ви гадаєте, що я поганий, зачекайте, поки з’являться маленькі рожеві слоненята, — огризнувся бісик.

— Не вірю жодному слову.

— Вони вилітають із його вух і крутяться навколо голови, настирливо цвірінькаючи.

— Оу, — глибокодумно озвався крук. — Схоже на малинівок. Не виключено, що вони на таке здатні.

Сюзен раптом відчула, що не хоче його залишати тут. Він ж людина. Ну, принаймні тілесно. Щонайменше мав дві руки та ноги. Він може замерзнути на смерть. Звичайно, бог, або навіть О Бог, напевно, не міг би, але люди думали інакше. Не можна просто так залишити когось у біді. Вона навіть запишалася цим проявом нормального мислення.

Крім того, він може мати певні відповіді, якщо їй вдасться привести його до стану, достатнього для розуміння запитань.

Із засніженого узлісся за ними спостерігали звірячі очі.

Пан Купи-Продай сидів на вологих сходах і ридав. Ближче до відділу іграшок він підійти не міг. Кожного разу, коли він намагався це зробити, натовп збивав його з ніг і відтісняв на сам край.

— Доброго вечора, пане, — почувся чийсь голос, і він підняв затуманений погляд на маленьку і чомусь неправильну постать, яка щойно до нього звернулася.

— Ти один із ельфів? — запитав він, подумки перебравши всі інші варіанти.

— Ні, пане. Насправді, я не ельф, пане, а капрал Ноббс із Нічної сторожі. А це — констебль Відвідай, пане, — створіння подивилося на шматок паперу в ручці. — А ви пан Занехай?

— Купи-Продай!

— Ага, точно. Від вас до Штабу Нічної сторожі прибув посланець, і ми відреагували зі швидкістю, достойною похвали, пане, — доповів капрал Ноббс. — Попри той факт, що сьогодні Вепроніч, відбувається казна-що, і, що найголовніше, незважаючи на вепронічну вечірку. Але це неважливо, тому що наш Умивальня, тобто констебль Відвідай, не п’є, пане, релігія не дозволяє, а я хоч і п’ю, пане, приїхав добровільно, тому що це мій громадянський обов’язок, пане, — сказав він і віддав салют — або зробив те, що, на його думку, було салютом. Не додаючи: «А такий негідник-багатій, як ти, просто повинен висловити свою вдячність офіцерові пляшечкою-другою різдвяного трунку чи ще якимось помітним чином», — оскільки все його тіло буквально кричало про це. Навіть вуха Ноббі були здатні натякати.

На жаль, пан Купи-Продай не був у тому настрої, щоб сприймати тонкі натяки. Він встав і тицьнув тремким пальцем у верхню сходинку.

— Я хочу, щоб ви піднялися туди, — сказав він, — і заарештували його!

— Арештували кого, пане? — поцікавився капрал Ноббс.

— Батька Вепра!

— За що, пане?

— За те, що він нагло розсівся в гроті, роздаючи подарунки!

Капрал Ноббс задумався.

— Ви часом з приводу свята не хильнули? — сказав він із надією.

— Я не п’ю!

— Дуже мудро, пане, — відказав констебль Відвідай. — Алкоголь — це безчестя душі. Оссорій, книга друга, вірш двадцять чотири.

— Заждіть, пане, — спантеличено мовив капрал Ноббс. — Я гадав, що призначення Батька Вепра і полягає в тому, щоб дарувати подарунки.

Цього разу задумався уже пан Купи-Продай. Дотепер він не до кінця розібрався в отриманих фактах, лише визнав їхню неправильність.

— Цей Батько Вепр — самозванець! — заявив він. — Так, точно! Він просто вдерся сюди!

— Знаєте, я завжди це підозрював, — сказав Ноббі. — Я гадав: невже Батько Вепр щороку проводить два тижні в дерев’яному гроті в магазині Анк-Морпорка? У саму годину пік? Ха! Малоймовірно! Напевно, це просто якийсь бородатий старий, думав я.

— Розумієте... це не той Батько Вепр, що завжди, — сказав Купи-Продай, намагаючись повернути землю, що втікала з-під ніг. — Він просто з’явився нізвідки!