— Та й я, трясця мене бери, не знаю. Певно, добуваються-таки відповідей і прикладають їх до діла.
— Він казав, що можу з ним ввечері виїхати.
— То ви щасливчик, — сказав Альберт невизначено, йдучи в бік дому.
— То він справді все це створив? — запитав Морт іще раз, чимчикуючи за ним.
— Так.
— Нащо?
— Мабуть, хотів собі місце, де почувався би як удома.
— А ви мертвий, Альберте?
— Я? А я схожий на мерця? — старий пхикнув, коли Морт окинув його критичним поглядом. — Та припини вже. Я такий само живий, як ото ти. Чи й живіший.
— Пробачте.
— Гаразд. — Альберт штовхнув задні двері, а тоді розвернувся до Морта й постарався подивитися на нього так лагідно, як тільки вмів. — Таких питань краще уникати, людей це засмучує. То як, може, час нам трохи смаженинки?
Дзвоник задзеленчав, коли Морт із Альбертом грали в доміно. Морт виструнчився.
— Час коня сідлати, — сказав Альберт, — ходімо.
Коли вони вийшли до стаєнь, уже спадали сутінки. Морт спостерігав, як старий сідлає коня Смерті.
— Його звати Хропунцем, — повідомив Альберт, застібаючи збрую. — Воно якось саме собою сталося, геть непередбачувано.
Хропунець спробував самовіддано пожувати Альбертів шарф.
Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем.
— Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, — вів далі Альберт, — та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж?
— Здається, так, — невпевнено відповів Морт. — Я його за роботою ніколи й не бачив.
— Мало хто бачив, — сказав Альберт. — І то хіба раз.
Морт глибоко вдихнув.
— А от щодо тієї його доньки… — почав він.
— ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ.
— Морте, — механічно виправив Морт.
Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув — і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, — усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій.
Колись, коли всі справи буде зроблено, треба дізнатися більше про Альберта — таке завдання дав собі Морт.
— ПОТРИМАЙ ОЦЕ, — сказав Смерть, вклав Мортові в руки косу і перекинув ногу через сідло. Коса мала майже звичайний вигляд, от тільки лезо було таке тонке, що просвічувало, й було зіткане, здавалося, із синюватого серпанку, який кришив полум’я й шинкував звук. Морт тримав косу дуже обережно.
— ГАРАЗД, ХЛОПЧЕ, ВСІДАЙСЯ. АЛЬБЕРТЕ, НЕ ЧЕКАЙ НАС НА ВЕЧЕРЮ.
Кінь виніс їх надвір, а тоді здійняв у небо.
Зорі навколо них мали б спалахнути усі одразу, омити їх суцільним потоком. Чи повітря мало б закрутитися вихором довкола них і перетворитися на ураган світла, як це буває зазвичай під час міжпросторового гіперстрибка. Та це була подорож зі Смертю, а він давно уже вмів майстерно пересуватися в просторі без демонстративних спецефектів і стрибати з виміру в вимір так само просто, як проходив крізь замкнені двері. Тож Хропунець невимушено ніс їх галопом над каньйонами між велетенських купчастих хмар, аж доки ті розійшлися остаточно й відкрили Мортовим очам осяяний вечірнім сонцем Диск.
— ЧАС МОЖНА КОРИГУВАТИ, — пояснив Смерть, коли Морт запитав про пересування. — ВІН НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВАЖЛИВИЙ.
— Завжди вважав, що важливий.
— ЛЮДИ ТАК ВВАЖАЮТЬ, БО ВОНИ ЙОГО ВИНАЙШЛИ, — похмуро сказав Смерть. На думку Морта, це було голослівне твердження, та він вирішив не сперечатися.
— Що тепер? — запитав він.
— У ХАПОНІЇ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНА ВІЙНА, — відповів Смерть. — ЩЕ В КІЛЬКОХ МІСЦЕВОСТЯХ СТАЛИСЯ СПАЛАХИ ЧУМИ. А ЩЕ Є ОДНЕ ВАЖЛИВЕ УБИВСТВО, ЯКЩО ЦІКАВО.
— Правда? Убивство?
— АТОЖ, КОРОЛЯ.
— А, короля, — зневажливо пробурмотів Морт. Про королів він дещо знав. Раз на рік в Овечий Перевал приходила мандрівна — чи то бродяча — трупа, і в її доробку були самі лиш вистави про королів. Королі тільки й робили, що вбивали один одного чи самі гинули від рук убивць. Сюжети були закручені: були в них і фальшиві особистості, й отруєння, і битви, і загублені в дитинстві нащадки, і привиди, і відьми з відьмаками, а ще суцільні ножі, стилети й кортики. І оскільки очевидно було, що королем бути — не в варенні купатися, Морт щоразу дивувався, нащо половина персонажів аж так прагне влізти на трон. Мортові уявлення про життя в палаці були дещо туманні, та виспатися, як він розумів, точно не випадало.
— Я би залюбки глянув на справжнього короля, — сказав він. — Вони завжди при короні, так мені бабуся казала. Навіть у вбиральні.
Смерть трохи обміркував почуте.
— ТЕХНІЧНО НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ, — погодився він. — ОДНАК, ІЗ МОГО ДОСВІДУ, ЦЕ ЗАЗВИЧАЙ НЕ ТАК.
Кінь під ними крутнувся, і неосяжна шахівниця рівнини Сто замінилася під його копитами з блискавичною швидкістю. То був край, багатий на мулисті ґрунти, капустяні поля й охайненькі маленькі королівства, чиї кордони звиваються, мов нервові змії, через постійні міжусобиці, принципові конфлікти, династійні шлюби, заплутані політичні союзи й нехлюйство картографів.
— А цей король, — запитав Морт, коли вони саме пролітали над лісом, — добрий чи злий?
— Я ПРО ТАКІ РЕЧІ НІКОЛИ НЕ ЗАМИСЛЮЮСЯ, — відповів Смерть. — НЕ КРАЩИЙ І НЕ ГІРШИЙ ЗА ІНШИХ, ГАДАЮ.
— А він засуджує людей до страти? — запитав Морт, та потім пригадав, із ким говорить, і додав: — Звісно, за винятком тих випадків, що вимагають вашої високої присутності.
— БУВАЄ. Є РЕЧІ, ЯКІ КОРОЛЯМ ЗАВЕДЕНО РОБИТИ.
Місто пливло під ними, скупчене навколо замкових мурів, що височіли на скелястому узвишші, випнутому посеред рівнини, мов геологічна родимка. За словами Смерті, той виступ був однією суцільною скелею, що свого часу відкололася від Вівцескель і відпливла разом із льодовиком у ті давні часи, коли Крижані Велетні воювали з богами й ганяли льодовики по всьому Дискові, намагаючись заморозити світ. Та кінець-кінцем вони здалися й відвели свої крижані стада в таємничі й неприступні бритвогострі гори поблизу Осердя. Мешканці рівнини губилися в здогадах, нащо було лишати тут здоровезну каменюку. Хоча в юного покоління мешканців Сто Лата — міста навколо скелі — таки була одна версія: без тієї каменюки рівнина мала б смертельно нудний вигляд.
Хропунець трусив крізь повітря, а тоді спинився біля флагштока на головній замковій вежі. Смерть спішився й сказав Мортові прилаштувати коневі торбу для годівлі.
— А люди не помітять коня на вежі? — запитав Морт, коли вони спускалися сходами.
— А ТИ ПОВІРИВ БИ СВОЇМ ОЧАМ, КОЛИ ПОБАЧИВ БИ КОНЯ НА ВЕРШЕЧКУ ГОЛОВНОЇ ВЕЖІ?
— Ні. Кінь такими сходами не зійде.
— ТО САМ ЯК ГАДАЄШ?
— А, ясно, люди не бачать того, чого, на їхню думку, не може бути.
— МОЛОДЕЦЬ.
Вони йшли коридором, де всі стіни були завішані гобеленами. Смерть сунув руку під плащ, витягнув звідти клепсидру й уважно роздивився її в тьмяному світлі.
То була непроста клепсидра — із різьбленого скла в філігранній оправі з міді й дерева. А ще на ній було гравіювання: «Король Олерв Бастард».
Пісок у клепсидрі незвично виблискував. Лишалося його небагато.
