Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер. 

За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні. 

— То ти слуга? — запитала вона. 

Морт випростався. 

— Ні, я учень, — відповів він. 

— Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень. 

Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від… 

— Він казав, — Ізабелл підвищила голос, — що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу. 

…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді… 

— Чув, що кажу, хлопче? 

Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і… 

— Язика проковтнув? 

— Морт, — м’яко промовив Морт. 

Ізабелл скажено на нього зиркала. 

— Що? 

— Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити? 

На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад. 

— Та штука в тому, — повів далі Морт, — що спершу я маю доробити оце. 

Ізабелл вибухнула: 

— Нащо ти тут? Нащо батько тебе сюди притягнув? 

— Він мене найняв на ярмарку. Усі хлопці знайшли собі майстрів — і я знайшов. 

— А ти хотів до нього в учні? — відрізала вона. — Він Смерть узагалі-то. Чорний Жнець. Не хто-небудь. І ним не стають, ним треба бути від початку. 

Морт невизначено махнув на візок. 

— Гадаю, це все на краще. Принаймні батько мій так завжди каже. 

Він взявся за лопату й відвернувся. А коли почув, що Ізабелл розлючено рохнула й пішла геть, широко всміхнувся до конячого заду. 

Далі Морт наполегливо дав раду шістнадцятим, восьмим, чвертям і третинам, і всі їх позвозив до компостної купи під яблунею. 

Сад у Смерті був великий, чистий і добре доглянутий. А ще він був чорний-пречорний. Трава була чорна. Квіти чорні. Чорні яблука виблискували чорними боками серед чорного листя чорної яблуні. Навіть повітря було немов чорнильне. Невдовзі Морт помітив — й очам повірити не міг, — що мимохіть розрізняє чорні кольори. 

Тобто не просто різноманітні найтемніші відтінки червоного, зеленого та інших кольорів, а справжні відтінки чорного. Цілий спектр кольорів — таких різних і водночас таких, так би мовити, чорних. Він зібрав залишки гною в візок, відкотив його геть і пішов назад у дім. 

— ЗАХОДЬТЕ. 

Смерть стояв за аналоєм і зосереджено роздивлявся мапу. Глянув на Морта так, наче не до кінця визнавав його присутність. 

— ПРО ЗАТОКУ МАНТЕ ТИ, МАБУТЬ, НЕ ЧУВ, ПРАВДА? — запитав він. 

— Ні, пане, — відповів Морт. 

— ЗНАТНА КОРАБЛЕТРОЩА В ТИХ КРАЯХ. 

— Була? 

— БУДЕ, — сказав Смерть, — ЯКЩО ЗНАЙДУ ТУ КЛЯТУ ЗАТОКУ НА МАПІ. 

Морт обійшов аналой і подивився на мапу. 

— То ви корабель плануєте втопити? 

Смерть нажахано глянув на нього: 

— ЗВІСНО, ЩО НІ. ДО ЦЬОГО ДОКЛАДУТЬСЯ НЕДОЛІКИ НАВІГАЦІЇ, МІЛИНА Й НЕПОПУТНИЙ ВІТЕР. 

— Який жах, — промовив Морт. — І багато потоне? 

— ЦЕ ВІД ДОЛІ ЗАЛЕЖИТЬ, — відповів Смерть, відвернувся до книжкової шафи й витягнув звідти чималий географічний довідник. — НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ. ЧИМ ЦЕ ТХНЕ? 

— Мною, — по-простому відповів Морт. 

— І ПРАВДА. СТАЙНІ. — Смерть на хвильку замовк, а тоді додав: — ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ Я ВІДРЯДИВ ТЕБЕ У СТАЙНІ? ДОБРЕ ПОДУМАЙ. 

Морт замислився. Він таки добре подумав над цим питанням між підходами до візка й лопати. Розмірковував: може, це мало б допомогти скоординувати руки й зір, чи навчити смирення, чи донести до нього важливість простих завдань — суто в масштабі людського життя, — або ж дати йому зрозуміти, що навіть великі діячі починають із дна. Та щось підказувало: все це не те. 

— Гадаю… — почав він. 

— АГА? 

— …Гадаю, через те, що у вас там конячого лайна по коліна було, коли вже чесно. 

Смерть довго дивився на нього. Морт знічено переступив з ноги на ногу. 

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО! — гаркнув Смерть. — ТВЕРЕЗЕ МИСЛЕННЯ. РЕАЛІСТИЧНИЙ ПІДХІД. ВАЖЛИВІ ШТУКИ В ТАКІЙ РОБОТІ, ЯК НАША. 

— Так, пане. Пане? 

— М? — Смерть боровся із покажчиком. 

— Люди ж весь час мруть, правда? Мільйонами. Ви, певно, завалені роботою. Але… 

Смерть подивися на Морта в такий спосіб, до якого той уже починав звикати. Спершу це було щире здивування, яке потім переходило в летке й скороминуще роздратування, далі до нього додавалося осяяння, а тоді вже на їх місце приходила яка-не-яка терплячість до несподіванок. 

— АЛЕ? 

— Але тоді, здається мені, ви мали б трохи частіше відбувати з дому. Ну, ви розумієте. Ходити вулицями. У бабці моєї в часописі був ваш портрет — при косі й інших… інструментах. 

— РОЗУМІЮ. ТА ПОЯСНИТИ ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПРОСТО, ДОКИ ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ ДЕЧОГО ПРО ТОЧКОВІСТЬ ІНКАРНАЦІЙ І ВУЗЛОВУ ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ. А ТИ ЩЕ НЕ РОЗУМІЄШ, ПРАВДА Ж? 

— Гадаю, ні. 

— КОЛИ КОРОТКО, ТО ОСОБИСТОЇ ПРИСУТНОСТІ МОЄЇ ВИМАГАЮТЬ ТІЛЬКИ ОСОБЛИВІ ВИПАДКИ. 

— Ви як король чи типу того, мабуть, — припустив Морт. — Я в тому сенсі, що король володарює й тоді, коли іншими справами зайнятий, як‑от коли спить, приміром. Щось таке, пане? 

— ЩОСЬ ТАКЕ, — погодився Смерть, згортаючи мапи. — А ТЕПЕР, ХЛОПЧЕ, КОЛИ ВЖЕ ТИ ЗІ СТАЙНЯМИ ПОКІНЧИВ, МОЖЕШ ПІТИ ЗАПИТАТИ В АЛЬБЕРТА, ЧИ НЕМАЄ В НЬОГО ДЛЯ ТЕБЕ ДОРУЧЕНЬ. А ТОДІ, ЯКЩО МАЄШ БАЖАННЯ, МОЖЕШ ВИЇХАТИ ЗІ МНОЮ УВЕЧЕРІ. 

Морт кивнув. Смерть повернувся до величезної книги в шкіряній палітурці, взявся за перо, хвильку його пороздивлявся, а тоді перевів погляд на Морта й схилив череп набік. 

— ЧИ ТИ ВЖЕ БАЧИВСЯ З МОЄЮ ДОНЬКОЮ? 

— Е-е-е. Так, пане, — відповів Морт, уже тримаючись за ручку дверей. 

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ДІВЧИНА, — сказав Смерть. — ГАДАЮ, ЇЙ НЕ ЗАВАДИЛО БИ СПІЛКУВАТИСЯ З ОДНОЛІТКОМ. 

— Тобто, пане? 

— А ЩЕ КОЛИСЬ УСЕ ЦЕ, ЗВІСНО, НАЛЕЖАТИМЕ ЇЙ. 

У глибині Смертиних очниць щось блиснуло, мов крихітна блакитна наднова. Морта осінило, хоч і не одразу, бо досвіду спілкування зі Смертю йому ще бракувало, та й почувався він незручно: господар намагався йому підморгнути. 

У місцевості, що не корилася законам простору й часу, не була позначена на жодній мапі, існувала тільки в тих далеких околицях багатовсесвітного космосу, що про них мали уявлення лишень нечисленні астрофізики, і то тільки завдяки дійсно неякісній кислоті, Морт проводив залишок дня в такий спосіб: допомагав Альбертові саджати броколі. Саджанці були чорні з фіолетовим відтінком. 

— Він, бачте, старається, — пояснював Альберт, заселяючи рослину в підготовану ямку. — Та коли до кольорів доходить, уяви йому бракне. 

— Не певен, що розумію, — відповів Морт. — То ви казали, він усе це сам створив? 

За парканом ландшафт стрімко набував похилості. Схил вів до глибокої долини, за якою височіло незаліснене й похмуре плато, що тягнулося аж ген-ген до далеких гір — гострих, мов котячі ікла. 

— Ага, — підтвердив Альберт. — Ви слідкуйте, куди лійку хилите. 

— А що тут раніше було? 

— Поняття не маю, — сказав Альберт і взявся за наступний рядок. — Твердь, напевно. Це така хитра назва для чистого й незайманого нічого. Не така вже й старанна робота, направду. Сад іще нічого, та гори нашвидкуруч склепані. Як ближче підійти, то геть неякісні. Я колись ходив дивитися. 

Примружившись, Морт придивився до дерев. Ті мали переконливо якісний вигляд. 

— Нащо йому все це? 

Альберт крекнув: 

— Знаєте, що буває з юнаками, які ставлять забагато запитань? 

Морт на мить замислився. 

— Ні, — сказав він зрештою. — Не знаю. 

Запала мовчанка. 

Тоді Альберт підвівся й сказав: