— Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, — виправдалася Ізабелл.
— Правда? Гадаєте, буде така можливість?
— Тримайтеся! — попередив Морт. — Приблизно от зараз має бути…
В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх.
Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі.
Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл.
— Вдома нікого немає, заходьте скоріше.
Усі решта зайшли в передпокій. Гостроріз сумлінно витер ноги.
— Тіснувато тут, — критично зауважила Келі.
— Всередині дім більший, ніж зовні, — сказав Морт, а тоді звернувся до Ізабелл. — А ти всюди подивилася?
— Я навіть Альберта не знайшла. Не пригадую, щоби колись його не бувало вдома.
Вона чемно кашлянула, пригадавши про обов’язки господині.
— Може, хтось хоче пити?
Келі не звернула на пропозицію уваги.
— Я чекала, що це буде замок. Чорний, великий, з високими темними вежами. А тут підставка під парасольки.
— В ній коса стоїть, — зауважив Гостроріз.
— Ходімо усі в кабінет і присядемо, впевнена, нам усім це буде на користь, — поспішно запропонувала Ізабелл і штовхнула двері, оббиті чорною тканиною.
Гостроріз і Келі зайшли всередину, про щось сперечаючись між собою. Ізабелл взяла Морта під руку.
— Що ми робитимемо далі? Батько розлютиться, якщо їх тут знайде.
— Я щось придумаю, — відповів Морт. — Перепишу біографії абощо. — Він втомлено всміхнувся. — Не переймайся так. Щось вигадаю.
Двері грюкнули за його спиною. Він озирнувся й побачив Альбертів вишкір.
Величезне шкіряне крісло повільно розвернулося. Смерть дивився на Морта, склавши кістляві пальці. Упевнившись, що всі достатньо нажахані, він заговорив:
— ПОЧИНАЙ, Я УВАЖНО СЛУХАЮ.
А тоді підвівся. Здавалося, його зріст більшав, а світла в кімнаті ставало менше.
— І МОЖЕШ НЕ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, — додав він.
Келі сховала голову в мантію на широких Гострорізових грудях.
— Я ПОВЕРНУВСЯ. І Я ЛЮТУЮ.
— Пане, я, — почав Морт.
— МОВЧАТИ, — наказав йому Смерть і поманив Келі вапняно-білим вказівним пальцем. Вона повернулася до нього обличчям, її тіло не наважувалося опиратися.
Смерть простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Морт потягнувся до меча.
— І ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ТІЄЇ, ХТО ПУСТИВ У МОРЕ ТИСЯЧІ СУДЕН І СПАЛИВ БЕЗВЕРХІ ВЕЖІ ПСЕВДОПОЛІСА? — поцікавився Смерть. Келі, ніби загіпнотизована, дивилася на червоні жарини далеко-далеко в глибинах чорних очиць.
— Ем, даруйте, — озвався Гостроріз, знявши капелюха й шанобливо тримаючи його біля грудей.
— ЩО ТАМ? — відволікся Смерть.
— Не тієї, пане. Скоріш за все ви маєте на увазі когось іншого.
— ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?
— Гостроріз, пане. Я чарівник, пане.
— Я ЧАРІВНИК, ПАНЕ, — передражнив його Смерть. — МОВЧИ, ЧАРІВНИЧЕ.
— Так, пане. — Гостроріз відступив.
Тепер Смерть дивився на Ізабелл.
— ДОНЬКО МОЯ, ПОЯСНИ СВОЮ ПОВЕДІНКУ. НАЩО ТИ ДОПОМАГАЛА ЦЬОМУ ДУРНЕВІ?
Ізабелл нервово зобразила кніксен.
— Батьку, я… Я його люблю. Здається.
— Правда? — Морт був вражений. — Ти ніколи не казала.
— Весь час було не до того, — сказала Ізабелл. — Батьку, він не хотів…
— МОВЧИ.
Ізабелл опустила очі.
— Так, батьку.
Смерть викрокував з-за столу й підійшов до Морта. Довго дивився на нього.
А тоді в один блискавичний рух Смертина рука дала Мортові такого ляпаса, що той не встояв і впав.
— Я ЗАПРОСИВ ТЕБЕ У СВІЙ ДІМ. Я ВЧИВ ТЕБЕ, ГОДУВАВ, ВДЯГАВ, ДАВАВ ТОБІ МОЖЛИВОСТІ, ПРО ЯКІ Й МРІЯТИ ГОДІ, І ОН ЯК ТИ МЕНІ ВІДПЛАТИВ. ЗВАБИВ МОЮ ДОНЬКУ, ЗНЕХТУВАВ ОБОВ’ЯЗКОМ, СПОТВОРИВ ДІЙСНІСТЬ ТАК, ЩО ВОНА ЩЕ СТО РОКІВ ЗАГОЮВАТИМЕТЬСЯ. ТВОЇ НЕВЧАСНІ ЗАБАГАНКИ ЗАНАПАСТИЛИ ТВОЇХ ТОВАРИШІВ, І ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ. БОГИ ВИМАГАТИМУТЬ ВІДПЛАТИ.
КОРОТШЕ КАЖУЧИ, НЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЧАТОК КАР’ЄРИ, ХЛОПЧЕ.
Морт спромігся набути сидячого положення, тримаючись за щоку. Вона горіла холодним полум’ям, мов крига комети.
— Морт, — промовив він.
— ВОНО ГОВОРИТЬ! І ЩО Ж ВОНО НАМ СКАЖЕ?
— Можете відпустити їх, — сказав Морт. — Їх просто затягнуло в цю історію, вони ні в чому не винні. Ви ж можете все зробити так, щоби…
— ЧОМУ Я МАЮ ЦИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ? ВОНИ ТЕПЕР МОЇ.
— Я за них битимусь.
— ЯК БЛАГОРОДНО. СМЕРТНІ ВЕСЬ ЧАС Б’ЮТЬСЯ ЗІ МНОЮ. МОЖЕШ ІТИ.
Морт підвівся. Він пригадав, як це, бути Смертю. Упіймав те відчуття, дав йому виринути на поверхню…
— НІ, — сказав Морт.
— ОН ЯК. КИДАЄШ МЕНІ ВИКЛИК ЯК РІВНИЙ РІВНОМУ?
Морт ковтнув. Але тепер принаймні усе було ясно. Коли ступаєш у прірву, життя іде в цілком визначеному напрямку.
— Якщо це потрібно, — сказав він. — І якщо я переможу…
— ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕШ, ТО ВІЛЬНИЙ ЧИНИТИ ЯК ТОБІ ЗАМАНЕТЬСЯ, — сказав Смерть. — ХОДИ ЗА МНОЮ.
Він урочисто прокрокував повз Морта в коридор.
Решта четверо дивилися на Морта.
— Ти впевнений у тому, що робиш? — запитав Гостроріз.
— Ні.
— Ти не зможеш перемогти господаря, — сказав Альберт. І зітхнув. — Повір мені на слово.
— Що буде, якщо ти програєш? — запитала Келі.
— Я не програю, — сказав Морт. — В тому-то й річ.
— Батько хоче, щоби Морт переміг, — гірко сказала Ізабелл.
— Тобто він дозволить Мортові перемогти себе? — перепитав Гостроріз.
— Ох, ні. Він не дозволить. Просто він цього хотітиме.
Морт кивнув. Коли вони йшли за темною Смертиною постаттю, він розмірковував про нескінченне майбутнє і про службу заради таємничої мети, яку Творець задумав, а ще про життя поза Часом. Він розумів, чому Смерть хоче кинути роботу. Смерть казав, що скелетом бути необов’язково, та це, мабуть, і не важитиме. Чи вічність відчуватиметься як величезна кількість часу? Чи всі життя — з особистої точки зору власників — насправді тривають однаково?
«Здоров, — почувся внутрішній голос. — Пригадуєш мене? Це я тебе в це вплутав».
— Дякую, — жовчно відповів Морт уголос, і всі на нього виразно глянули.
«Ти можеш виплутатися, — вів своє голос. — В тебе є величезна перевага. Ти був ним, а от він тобою ніколи не бував».
Смерть дійшов до кінця коридору й відчинив двері в Довгу кімнату. Свічки слухняно спалахнули, щойно він увійшов.
— АЛЬБЕРТЕ.
— Так, пане?
— НЕСИ КЛЕПСИДРИ.
— Так, пане.
Гостроріз упіймав старого за рукав.
— Ти ж чарівник, — просичав він. — Ти не мусиш його слухатися!
— Скільки тобі років, юначе? — лагідно запитав Альберт.
— Двадцять.
— Коли доживеш до мого віку, по-іншому вважатимеш. — Тоді Альберт розвернувся до Морта. — Пробач.
Морт витягнув меч, і клинка було маже не видно в світлі свічок. Смерть стояв перед ним — тонкий, мов жердина, на тлі нескінченних полиць із клепсидрами.
Він випростав руки. В них з’явилася коса — з таким звуком, ніби тихо вдарив грім.
Альберт повернувся із двома клепсидрами й не сказавши ні слова поставив їх на край однієї з опор.
Перша клепсидра була у кілька разів більшою за всі інші — чорна, тонка і оздоблена складним різьбленням із кістками й черепами.
Та не це було в ній найнеприємніше.
Морт глухо зойкнув, набираючи в груди повітря. В тій клепсидрі взагалі не було піску.
Друга, менша, була геть проста й непримітна. Морт простягнув по неї руку.
— Можна? — запитав він.
— НЕ СОРОМСЯ.
На верхній посудині клепсидри було вигравіюване його ім’я, Морт. Він підніс її до світла і не здивувався, побачивши, що піску там майже не лишилося. Коли підніс клепсидру до вуха, здалося, що чує — навіть крізь ревіння піску в мільйонах життєлічильників навколо — звук, із яким спливало його власне життя.
Він обережно поставив клепсидру на місце.
Смерть звернувся до Гостроріза:
— ПАНЕ ЧАРІВНИКУ, НЕ БУЛИ Б ВИ ТАКІ ЛАСКАВІ ПОРАХУВАТИ НАМ ДО ТРЬОХ.
