Він насилу підвівся, скинув із себе Мортові руки й покульгав до виходу між мовчазних полиць. 

— Ні, заждіть, — сказав Морт, — нам ваша допомога потрібна! 

— Ах, ну звісно, — кинув Альберт через плече. — Це ж так розумно! Гадаєте, можна піти понишпорити, порозвідувати про чуже життя, а потім прийти й вимагати допомоги. 

 — Я просто хотів дізнатися, чи ви — це справді ви, — пояснював на ходу Морт. 

— Я це я. І так в усіх. 

— Але якщо ви не допоможете, станеться дещо страшне! Є одна принцеса, і вона… 

— Страшне трапляється весь час, хлопче… 

— Морте… 

— … І не варто сподіватися, що я чимось тут зараджу. 

— Але ж ви були наймогутнішим! 

Альберт спинився на хвильку, але не озирнувся. 

— Був наймогутнішим, був. І не намагайтеся мене улестити. Я неулещуваний. 

— Та навіть пам’ятники вам ставили, — сказав Морт, намагаючись не позіхати. 

— Тоді люди дурніші, ніж я вважав. — Альберт дійшов до сходів, що вели до бібліотеки, піднявся ними й зупинився, світло від свічок позаду окреслювало його постать. 

— Тобто ви не допоможете? Навіть коли могли б? 

— Ви подивіться на нього! — гаркнув Альберт. — Немає сенсу достукуватися до мого доброго нутра крізь оцей-от панцир, тим паче, що нутро в мене теж броньове нівроку. 

Він так протупотів бібліотечною підлогою, ніби вона йому завинила, й грюкнув дверима. 

— Отакої, — сказав Морт розгублено. 

— А чого ти хотів? — різко спитала Ізабелл. — Йому давно вже начхати на всіх, крім батька. 

— Та мені здалося, що він допоміг би, якби я мав змогу пояснити докладніше, — сказав Морт і похнюпився. Енергійність, яка тримала його на ногах дотепер, випарувалася, і голова зробилася ніби свинцева. — Ти знаєш, що він був славетним магом? 

— Це ні про що не каже, чарівники необов’язково приємні й добрі. Не варто лізти до чарівників, читала я колись, бо відмови ранять. — Ізабелл підступила до Морта ближче й трохи заклопотано заглянула йому в очі. — Вигляд у тебе, ніби у вчорашньої їжі. 

— Все гразд, — нерозбірливо пробурмотів Морт, важко ступаючи сходами, що вели до шурхотливих бібліотечних стелажів. 

— Не все. Тобі б виспатися добре, хлопче. 

— Мрт, — пробурмотів Морт. 

Він відчув, як Ізабелл вклала його руку собі на плече. Стіни поволі пливли повз нього й навіть звуки власного голосу здавалися йому далекими, а ще він потай від самого себе мріяв, як вляжеться на рівній кам’яній підлозі просто зараз і спатиме довіку. 

Скоро повернеться Смерть, казав він собі, відчуваючи, як його слухняне тіло напівведуть — напівнесуть коридорами. 

Немає ради на все це, треба зізнатися Смерті. Не така вже він злюща скелетина. Треба просто добрати слова й усе пояснити. А тоді можна було б нарешті заспокоїтися й поспа… 

— На якій посаді дотепер працювали? 

— ПЕРЕПРОШУЮ? 

— Чим заробляли на життя? — запитав худенький юнак за конторкою. 

Особа в чорному плащі невпевнено посовалася. 

— Я ДОПРАВЛЯВ ДУШІ В КРАЩИЙ СВІТ. БУВ КІНЦЕМ УСІХ СПОДІВАНЬ. ОСТАННІМ АРГУМЕНТОМ. УБИВЦЕЮ, КОТРОГО НЕ СПИНИТИ Й ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАТИСЯ. 

— Так, ясно, ясно, але які навички ви засвоїли? 

Смерть замислився. 

— ГАДАЮ, ЗДОБУВ ПЕВНИЙ ДОСВІД КОРИСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ РЕМАНЕНТОМ, — невпевнено запропонував він зрештою. 

Юнак несхвально похитав головою. 

— НІ? 

— Це місто, пане… — він опустив погляд на папери і вкотре почувся незручно, бо не міг прочитати ім’я. — Пане… Пане… Із полями в нас тут не дуже. 

Він поклав ручку й так усміхнувся, ніби вчився цього за підручником. 

Анк-Морпорк недостатньо розвинуте місто, щоби мати біржу праці. Робота в людей з’являлася, коли батьки їх прилаштовували до своєї справи, або завдяки вродженим талантам, або по знайомству. Однак попит на обслугу таки був, тож коли торгівля в місті вибухово зросла, худенький юнак на ім’я пан Ліона Кібл винайшов фах агента з працевлаштування і саме в цю мить усвідомлював, який цей фах непростий. 

— Шановний пане, — він глянув у записник, — пане. У місто весь час приїздять нові люди, бо тут — тільки на їхню думку, на жаль, — більше грошей. Даруйте на слові, та мені здається, що у вашому житті зараз невдалий період. Припускаю, що ви, мабуть, надали б перевагу чомусь витонченішому, аніж, — він знов глянув у записник і насупився, — «щось приємне з котами чи квітами». 

— ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ Я ВІДЧУВ, ЩО НАСТАВ ЧАС ЩОСЬ МІНЯТИ. 

— На музичних інструментах граєте? 

— НІ. 

— Теслярство? 

— НЕ ЗНАЮ, НІКОЛИ НЕ ПРОБУВАВ. — Смерть дивився на свої ноги, і йому ставало дуже соромно за себе. 

Кібл посовав папери по столу й зітхнув. 

— Я ВМІЮ ХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ, — озвався Смерть, бо відчув, що розмова зайшла в глухий кут. 

Кібл аж засвітився. 

— Ви не могли б продемонструвати? Це може бути цінна навичка. 

— ГАРАЗД. 

Смерть відсунув стілець, упевнено підійшов до найближчої стіни. 

— АЙ. 

Кібл уважно спостерігав. 

— То показуйте, не соромтеся, — сказав він. 

— ЕМ. СКАЖІТЬ, А ЦЕ ЗВИЧАЙНА СТІНА? 

— Підозрюю, так. Я не фахівець. 

— ЗДАЄТЬСЯ, У МЕНЕ З НЕЮ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ. 

— Це очевидно так. 

— ЯК ЗВЕТЬСЯ ТЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ПОЧУВАЄШСЯ КРИХІТНИМ, І СТАЄ ДУЖЕ ГАРЯЧЕ? 

Кібл крутив у руках олівець. 

— Як пігмей? 

— НА «П» ПОЧИНАЄТЬСЯ. 

— Приниження? 

— Так, — сказав Смерть, — ТОБТО, ТАК. 

— Наскільки можу судити, у вас немає жодної корисної навички чи таланту. Ви про викладання не думали? 

Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря. 

— Тут така штука, — сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, — що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали? 

— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. 

— О, так. А що це таке, до речі? 

Смерті почало набридати. 

— ОЦЕ, — сказав він. 

На мить — на одненьку мить — пан Кібл побачив його цілком чітко. І зблід майже до того ж відтінку, що й Смерть. Руки конвульсивно засмикалися. Серце збилося з ритму. 

Смерть спостерігав за Кіблом помірно зацікавлено, а тоді витягнув з-під плаща клепсидру, підніс її до світла й уважно оглянув. 

— ЗАСПОКОЙТЕСЯ, ВАМ ЩЕ ДОБРЯЧЕ ПОЖИТИ ЛИШИЛОСЯ. 

— Т-т-т-т-т… 

— МОЖУ НАВІТЬ СКАЗАТИ, СКІЛЬКИ ТОЧНО, КОЛИ ХОЧЕТЕ. 

Кібл, хапаючи ротом повітря, спромігся похитати головою. 

— ПРИНЕСТИ ВАМ СКЛЯНКУ ВОДИ? 

— Н-н-н-н-н… 

Задзеленчав дзвоник при дверях. Кібл сидів завівши очі під лоба. Смерть вирішив, що завинив юнакові послугу. У людей є важливий для них звичай віддячувати, і нехтувати ним очевидно було би вкрай нечемно. 

Смерть відсунув намистинчасту завісу, що відділяла кабінет від передпокою, й побачив огрядну жіночку, схожу на розлючений коровай, яка саме лупасила по конторці снулою рибиною. 

— Щодо того кухарського місця при Академії! Ви казали, що то хороша робота, а насправді сказати страшно, що там коїться! Студенти ті кляті так знущаються! Вимагаю… Хочу, щоби ви… Я не… 

Жіночка раптом затихла. 

— Кгм, — сказала вона, та відчувалося, що сміливість її полишає. — Ви не Кібл, правда? 

Смерть мовчки дивився на неї. Ще ніколи в житті він не бачив незадоволеного клієнта. Він розгубився. А тоді просто здався. 

— ГЕТЬ ІДИ, О ЧОРНОРОТА ВІДЬМО, — промовив він. 

Кухарка примружила й без того малі вічка. 

— Це кого ти чорнорогою назвав, га? — перепитала вона звинувачувально й знов ляснула рибою по конторці. — Ти тільки глянь! Це ще вчора була моя грілка, а на ранок — рибина! Що скажеш на це? 

— НЕХАЙ УСІ ДЕМОНИ ПЕКЛА ТВОЮ ДУШУ ЖЕРТИМУТЬ, КОЛИ НЕ ЗАБЕРЕШСЯ ЗВІДСИ НЕГАЙНО, — спробував зарадити ситуації Смерть. 

— Про це нічого не знаю, але як бути з грілкою? Жінці, яка себе поважає, там не місце, вони хотіли… 

— ЯКЩО ПООБІЦЯЄШ ПІТИ ГЕТЬ, — остаточно зневірився Смерть, — Я ТОБІ ЗАПЛАЧУ.