— Я злякалася. Це дуже далеко, а я не мала стільки свічок.
— Шкода.
Ізабелл спинилася так різко, що Морт врізався в неї.
— Це має бути десь отут. Що тепер?
Морт примружився на вилинялі корінці біографій.
— Тут жодного порядку! — простогнав він.
Вони розглянулися навколо. Зайшли в сусідні проходи. Навмання витягнули з найнижчих полиць кілька випадкових книжок, здійнявши хмари пилу.
— Дурна затія, — сказав Морт зрештою. — Тут мільйони життів. Ймовірність знайти потрібне менша за…
Ізабелл затулила йому рот.
— Слухай!
Морт щось промимрив крізь її пальці, а тоді зрозумів. Напружив слух у спробі розчути щось, крім важкого гудіння повної тиші.
І раптом упіймав його. Ледь чутний дражливий шорхіт. Десь дуже-дуже високо вгорі, у непролазній темряві між верхівок стелажів досі писалося чиєсь життя.
Широко розплющивши очі, вони перезирнулися. Ізабелл промовила:
— Ми проходили повз драбину трохи раніше. Таку, на колесах.
Коліщатка скрипіли, коли Морт посував драбину до потрібного місця. Верхівка драбини посувалася так само, ніби теж котилася жолобом десь у горішній темряві.
— Гаразд, — сказав він, — дай свічку, і…
— Куди свічка, туди й я, — рішуче сказала Ізабелл. — Зупинись тут і посувай драбину, коли казатиму. І не сперечайся.
— Там нагорі може бути небезпечно, — галантно завважив Морт.
— Тут унизу може бути небезпечно, — відповіла Ізабелл. — Тому я полізу драбиною вгору і візьму свічку зі собою, дякую за розуміння.
Вона стала на перший щабель і от уже невдовзі перетворилася на рюшасту тінь, оточену ореолом свічкового світла, що віддаляючись зменшувалася.
Морт притримував драбину й щосили не думав про навислі над ним безліч життів. Зрідка краплини воску спадали метеорами звідкись згори й льопалися на підлогу поряд із ним, утворюючи кратери у товщі столітнього пилу. Ізабелл перетворилася на хмарку світла в височині, і кожен її крок передавався йому драбиною.
А тоді до нього долетіли її слова, моторошні під вагою навколишньої тиші.
— Морте, я знайшла.
— Добре, неси вниз.
— Морте, твоя була правда.
— Чудово, дякую. Спускайся з книгою.
— Так, Морте, але з котрою?
— Не дуркуй, тієї свічки ненадовго вистачить.
— Морте!
— Що?
— Морте, тут ціла полиця.
Настав світанок — та пора зламу між ніччю й днем, котра по праву належала тільки мартинам у морпоркських доках, припливу, що надходив річкою, і теплому поправному вітерцю, який додавав до міського смороду весняну нотку.
Смерть сидів на швартовій тумбі й дивився на море. Він вирішив не бути п’яним. Від цього боліла голова.
Перепробувавши риболовлю, танці, азартні ігри й пияцтво — буцімто найбільші з людських задоволень, — він не бачив сенсу. Їжею він був задоволений — як і всі, він любив попоїсти. Жодне інше задоволення для плоті його не приваблювало — точніше, приваблювало, однак для тих інших задоволень потрібна була, власне, плоть, і він не знав, як отримувати їх, не вдаючись до значної фізичної перебудови, а вдаватися до неї він наміру не мав. Крім того, він помітив, що з віком люди потроху відмовляються від тих задоволень, а це означає, що не такі вже вони важливі.
Смерть доходив висновку, що ніколи в житті не зрозуміє людей.
Бруківка парувала під сонячними променями, і Смерть відчував той легенький весняний лоскіт, який збурює соки в стовбурах столітніх дерев і надимає тими соками бруньки.
Мартини кружляли довкола й пірнали в воду попереду. Одноокий кіт, що відживав восьме життя й останнє відведене йому вухо, виліз із укриття під купою рибних ящиків, потягнувся, позіхнув й потерся об Смертині ноги. Морський бриз пробивався крізь легендарний анкморпоркський сморід і доносив запахи прянощів і свіжого хліба.
Смерть дивувався сам собі. Цьому непереборному відчуттю. Життя робило його щасливим, і бути Смертю якось не хотілося.
— ЦЕ ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРОБА, — сказав він собі.
Морт примостився на драбині поряд із Ізабелл. Драбина була хитка, але наче трималася. Висота уже не лякала його — все, що було нижче, ховалося в густій чорноті.
Кілька перших томів Альбертової біографії розвалювалися в руках. Морт взяв один навмання, відчув, як драбина тремтить від його рухів, розгорнув книгу десь посередині.
— Посвіти сюди, — попрохав він.
— Можеш щось розібрати?
— Трохи можу…
«…і розкрив долоню свою, та бентежно було йому, позаяк усякому чоловікові суджено відійти в вирій зі Смертю, і присягнувся, гординею гнаний, тоді безсмертя здобути. «Отак, — мовив він до чародіїв юних, — вберемося ми в одіж Богів». Та дня наступного, що на дощ був щедрим, Альберто…»
— Там по-старовинному пишуть, — сказав Морт. — Тоді по-простому не писали. Гляньмо, що там в останньому.
Це таки був Альберт. Морт навіть натрапив на кілька згадок про смажений хліб.
— Цікаво, що він зараз робить, — сказала Ізабелл.
— Гадаєш, варто? Це трохи як підглядання.
— То й що? Злякався?
— Ну, гаразд.
Він гортав аркуші, доки не дійшов до чистих, а тоді відгортав трохи назад — до сторінки, де саме писалася історія Альбертового життя, і то несподівано бадьоро, якщо зважити на пізню пору. В більшості біографій не пишуть про сон — хіба тільки коли сновидіння особливо яскраві.
— Ти світи так, щоби книжку не заляпати. Не хочу йому життя засмальцьовувати.
— Чом би й ні? Він жирок полюбляє.
— Не хихочи так, бо обоє звалимося. Так, що тут у нас…
«Він прокрадався темними рядами Сховища, — читала Ізабелл, — рухаючись до далекого тьмяного вогника високо вгорі. Вишукують, — думав він собі, — підглядають за тим, що не має до них стосунку, чортенята малі…»
— Морте, він…
— Помовч, я читаю!
«…невдовзі покладе цьому край. Альберт безшумно підкрався до драбини, плюнув на долоні й уже замахнувся штовхати. Господар ніколи не дізнається. Він останнім часом поводиться дивно, і винний в цьому хлопчина, і…»
Морт зустрівся поглядами із нажаханою Ізабелл.
Та забрала в Морта книгу, відвела її на відстань випростаної руки, досі дивлячись Мортові в очі, й відпустила.
Морт дивився, як її губи мовчки рухаються й усвідомив, що він також рахує пошепки.
— Три, чотири…
Щось глухо гупнуло, почувся притишений зойк і запала тиша.
— Як гадаєш, ти його вбила? — запитав Морт трохи згодом.
— Де, тут? І взагалі я щось не почула від тебе кращої ідеї.
— Ну, так… Але він усе-таки літня людина.
— Ні, не літня, — відрізала Ізабелл, лізучи драбиною вниз.
— Дві тисячі років не жарти.
— Шістдесят сім і крапка.
— У книжках сказано…
— Казала вже, час тут не діє. Тут несправжній час. Ти мене слухаєш взагалі, хлопче?
— Морте, — виправив Морт.
— І припини мені на пальці ставати, я швидше не можу.
— Пробач.
— І не будь таким боягузом. Ти хоч уявляєш, як тут нудно?
— Мабуть, ні, — сказав Морт і зі щирою надією в голосі додав: — Про нудьгу я чув, та якось не випадало спробувати.
— Жахлива штука.
— Коли вже на те, хвилювання теж не мед.
— Будь-що краще за все це.
Знизу почувся стогін і потік проклять.
Ізабелл придивилася до мороку.
— Очевидно, прокльонні м’язи я йому не пошкодила, — сказала вона. — Гадаю, такі слова мені чути не пасує. Це шкідливо для моралі.
Альберт сидів на підлозі під стелажем, бурмотів і розтирав забиту руку.
— Не варто здіймати стільки шуму, — сухо сказала Ізабелл. — Нічого вам не зробилося, батько тут такого не дозволяє.
— Нащо було так зі мною? — стогнав Альберт. — Я нікому не хотів зашкодити.
— Ви нас хотіли скинути з драбини, — сказав Морт, допомагаючи старому підвестися. — Я про це прочитав. Дивно, що ви до магії не вдалися.
Альберт розлючено витріщився на нього.
— То ви дізналися, чи не так? — тихо сказав він. — Ох і щастячко ж для вас. Не маєте ви права винюхувати.
