— Та миль зо двадцять звідси. 

Гостроріз завів очі під лоба й заворушив губами. А тоді сказав: 

— Значить, воно прийде завтра близько півночі. Точно на коронацію. 

— Чию? 

— Її. 

— Хіба вона не королева? 

— Фактично так, але офіційно буде королевою, коли коронують. — Гостроріз радісно вишкірився, і в свічковому світлі його обличчя здалося маскою з тіней. — Якщо раптом ви не знаєте, що про все це думати, то просто уявіть собі різницю між припинити жити і почати бути мертвим. 

Ще двадцять хвилин тому Морт був настільки втомленим, що не міг думати. Але тієї миті він відчув, як кров закипає в жилах. Це був той вид бадьорості, який раптом надходить пізно вночі, й зазвичай заздалегідь відомо, що завтра вдень доведеться за нього заплатити подвійну ціну. Морт почувався так, що просто мусив щось робити, бо інакше незайняті м’язи переламали б йому всі кістки, стільки раптом у них забуяло життя. 

— Я маю з нею побачитися, — сказав він. — Якщо ви нічим зарадити не можете, тоді, мабуть, я чимось допоможу. 

— Там вартові під дверима. Кажу це просто так. Звісно, я розумію, що вони вам не стануть на заваді. 

В Анк-Морпорку була північ, та велике здвоєне місто знало тільки одну відмінність між днем і ніччю: вночі темніше. На базарах було людно, біля дверей борделів були натовпи охочих, усі, хто не дотягнув до верхівки харчового ланцюга в заплутаній і давній як світ бандитській екосистемі міста, тихо повзли за течією дном крижаної річки зі свинцевими грузилами на ногах, торговці найрізноманітнішими незаконними і протиприродними задоволеннями вели свої темні справи, грабіжники грабували, ножі виблискували зоряним світлом у темних провулках, астрологи починали робочий день, а в Затінках нічний вартовий остаточно збожеволів і, калатаючи в дзвін, кричав «Дванадцята, і все, а-а-а-а-а-а-а-а!» 

Однак Торгова палата Анк-Морпорка навряд чи погодилася би з твердженням, що від болота це місто відрізняється лише кількістю ніг у крокодилів, та й дійсно: були в Анк-Морпорку особливі місцини на пагорбах, де ймовірність вітерця була відмінною від неймовірності, ночі були тихі й повітря солодко пахло невідомими квітами. 

Тієї ночі, про яку піде мова, до квітів домішувався запах селітри, адже це була двадцята річниця вступу Патриція на посаду[10], і він запросив численних — тобто п’ять сотень — друзів на чарочку й феєрверки. У садах навколо палацу чувся сміх і подеколи пристрасне ричання, і свято досягло того дивного етапу, коли усі вже випили більше, ніж було варто, але ще не валилися з ніг. Це такий стан, у якому люди роблять те, про що потім згадують із червоними від сорому обличчями, — наприклад, дмуть щосили в паперові свистки й сміються аж нудить.

Насправді десь близько двохсот гостей Патриція саме вишикувалися одне за одним: затинаючись і хвицаючи ногами, вони виконували танок «зміїний», старовинний народний морпоркський танець, який полягав у тому, щоби триматися за пояс людини попереду і, вихляючи стегнами й непристойно регочучи, довжезною крокодилоподібною вервечкою пройти крізь якомога більше кімнат — бажано, щоби там було побільше битких речей, — і періодично хвицати ногою в ритм — уявний чи просто який-небудь. Так вони танцювали уже близько години й пройшли крізь усі кімнати палацу, збираючи всіх підряд. Вже було, крім гостей, зібрано: двох тролів, кухаря, головного ката, трьох офіціантів, крадія, який трапився на шляху, і невеличкого домашнього болотяного дракончика. 

Десь посередині вервички опинився й огрядний лорд Прутлі з Квірма, спадкоємець славетних Квірмських маєтків, і в цю мить найбільшою його тривогою були тонкі й чіпкі пальці, що впивалися в його боки. Залитий спиртним лордів мозок намагався достукатися до свого господаря, щоби якось цій незручності зарадити. 

— Цеє, — звернувся він через плече до того, хто йшов позаду, коли вони вдесяте вихляли нескінченною кухнею палацу, — можете так не тиснути, коли ваша ласка? 

— Я СТРАШЕННО ПЕРЕПРОШУЮ. 

— Нічого, нічого, старий. А ми знайомі? — запитав лорд Прутлі, завзято хвицяючи ногою в ритм. 

— ГАДАЮ, НАВРЯД. СКАЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЯКИЙ СЕНС У ТОМУ, ЧИМ МИ ЗАРАЗ ЗАЙНЯТІ? 

— Що? — заволав лорд, намагаючись перекричати дзенькіт розбитих кимось скляних дверцят і нестримний регіт винуватців. 

— ЩО ЦИ МЕ ЗАРАЗ УСІ РОБИМО? — запитав голос холодний і терплячий, мов товща льодовика. 

— Ви на вечірках ніколи не бували? Обережно, тут бите скло. 

— НА ЖАЛЬ, Я НЕ ТАК ЧАСТО ВИХОДЖУ В ЛЮДИ, ЯК ХОТІВ БИ. ПРОШУ, ПОЯСНІТЬ, ЩО ЦЕ. ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО ЗІ ЗЛЯГАННЯМ? 

— Хіба тільки якщо загальмуємо різко, друже, коли розумієте, про що я, — сказав лорд і по-дружньому штрикнув ліктем невидимого співрозмовника й скрикнув: — Ой! 

Гуркіт попереду сповістив про падіння буфета в нерівному бою з кимсь із гостей. 

— НІ. 

— Що? 

— Я НЕ РОЗУМІЮ, ПРО ЩО ВИ. 

— Не послизніться на вершках, ковзько. Слухайте, це просто танець, ясно? Для розваги. 

— РОЗВАГИ. 

— Саме так. Та-да-та-да-та-хвиць! 

Співрозмовник якийсь час мовчав. 

— ХТО ТАКА ЦЯ РОЗВАГА? 

— Це не хтось, це те, що ми зараз усі робимо. 

— У НАС РОЗВАГА? 

— Мені здавалося, що так, — невпевнено відповів лорд. Голос з-за спини чомусь його насторожував. Здавалося, що він потрапляв повз вуха просто в голову. 

— ТО ЩО ТАКЕ РОЗВАГА? 

— Оце! 

— ЗАВЗЯТО ХВИЦАТИ НОГАМИ — ЦЕ РОЗВАГА? 

— Ну, це частина розваги. Хвиць! 

— ЧУТИ ГУЧНУ МУЗИКУ В ПЕРЕГРІТИХ ПРИМІЩЕННЯХ — ЦЕ РОЗВАГА? 

— Може бути. 

— І В ЧОМУ РОЗВАГА ВИЯВЛЯЄТЬСЯ? 

— Ну… Слухайте, вас це або розважає, або ні, для цього не треба питати в мене, ви самі відчуваєте, ясно? Як вас сюди занесло, до речі? — про всяк випадок запитав він. — Ви друг Патриція? 

— СКАЖІМО ТАК, ВІН МІЙ ПОСТАЧАЛЬНИК. Я ВИРІШИВ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО ЛЮДСЬКІ ЗАДОВОЛЕННЯ. 

— Здається, у вас усе ще попереду. 

— ЦЕ ПРАВДА. ЩИРО ПЕРЕПРОШУЮ ЗА ТАКУ КРИЧУЩУ НЕОБІЗНАНІСТЬ. ХОЧУ НАВЧИТИСЯ ЦЬОГО ВСЬОГО. ДАРУЙТЕ, ЩО ЗНОВУ ЗАПИТУЮ, АЛЕ ОЦІ ЛЮДИ — ДЛЯ НИХ ЦЕ РОЗВАГА? 

— Так! 

— ЗНАЧИТЬ, ЦЕ ВСЕ РОЗВАГА. 

— Добре, що це ми владнали. Обережно, стілець, — гаркнув лорд Прутлі, якому було вже не до розваг, адже він практично протверезів. 

Голос за його спиною тихо промовляв: 

— ЦЕ РОЗВАГИ. НАДМІРУ ПИТИ — ЦЕ РОЗВАГА. У НАС РОЗВАГИ. В НЬОГО РОЗВАГИ. ЦЕ ПРОСТО РОЗВАГА. ЯКА ЧУДОВА РОЗВАГА. 

За Смертю наступним у вервичці був Патриціїв болотяний дракончик. Він похмуро дивився в кістляву спину, тримаючись за кістляві тазові кістки, й міркував так: «Охорона-шмохорона, та коли проходитимемо повз відчинене вікно — тільки мене й бачили». 

Келі різко сіла на ліжку. 

— Ані кроку, — промовила вона. — Вартові! 

— Ми не змогли його спинити, — сказав перший вартовий, присоромлено визираючи з-за одвірка. 

— Він просто пройшов… — сказав другий вартовий з-за іншого одвірка. 

— А ще чарівник сказав, що все гаразд і що треба його вислухати, бо… 

— Гаразд, гаразд. Але так і загинути можна, — відповіла принцеса нетерпляче й поклала арбалет назад на приліжковий столик, необережно забувши про запобіжник. 

Щось клацнуло, тятива бренькнула об метал, в повітрі коротко свиснуло і хтось застогнав. Це був Гостроріз. Морт кинувся до нього. 

— З вами все гаразд? Ви поранені? 

— Ні, — слабким голосом сказав чарівник. — Не поранений. А ви як? 

— Трохи втомився, а що? 

— А, нічого, нічого. Не тягне ніде? Не підтікає? 

— Ні. Чому ви питаєте? 

— Та так, неважливо. — Гостроріз розвернувся й уважно оглянув стіну за Мортовою спиною. 

— Хіба мертві не заслужили спокою? — в’їдливо запитала Келі. — Я сподівалася, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті. 

Обличчя в неї було таке, ніби вона незадовго до того плакала. Морт здивовано усвідомив, що вона про це знає і тому лютує ще більше.