Гостроріз набрав повні груди повітря й заверещав: 

— Усім тихо бути! 

Запала тиша. Чарівник ухопив Морта за лікоть і потягнув коридором. 

— Ходімо. Не знаю, хто ви такий, і сподіваюся, що матиму час це з’ясувати, але невдовзі має статися дещо страшне, і мені здається, що ви маєте до цього якийсь стосунок. 

— Щось страшне? А коли? 

— Залежить від того, як далеко той горизонт і як швидко він сунеться, — відповів Гостроріз, тягнучи Морта за лікоть боковим проходом. Коли вони дійшли до низеньких дубових дверей, він забрав руку й знову заходився шукати щось у кишенях мантії. Витягнув звідти шмат твердого сиру й неприємно м’який помідор. 

— Потримаєте? Дякую. — І знову запустив руки в кишені, витягнув ключ і відімкнув двері. 

— Воно вб’є принцесу, так? — запитав Морт. 

— Так, — відповів Гостроріз, — але й ні. — Він завмер, тримаючись за ручку дверей. — Це було якесь несподівано проникливе запитання. Як ви здогадалися? 

— Я… 

— Вона мені дуже дивну історію розповіла, — сказав Гостроріз. 

— Мабуть, таки дивну. Якщо це та, в яку важко повірити, то історія та правдива. 

— То це були ви, так? Помічник Смерті? 

— Так. Хоча зараз я не на роботі. 

— Приємно чути. 

Гостроріз зачинив за ними двері й пошукав у темряві свічку. Щось гучно луснуло, спалахнуло синє полум’я, і Гостроріз застогнав. 

— Даруйте, — сказав він, не виймаючи обпечених пальців із рота. — Вогняне закляття. Щось ніяк не опаную. 

— То ви чекали на те склепіння, правда? — нервово запитав Морт. — Що буде, коли воно стиснеться? 

Чарівник втомлено всівся на залишки бутерброда з беконом. 

— Не цілком певен, цікаво буде спостерігати. Та не зсередини, боюся. Але здається мені, що коли це станеться, від минулого тижня не лишиться й сліду. 

— То вона раптом помре? 

 — Ви не зрозуміли. Вона буде мертва вже тиждень. Усе це, — він невиразно повів руками в повітрі, — немов би й не ставалося. Убивця виконав замовлення. Ви зробили свою роботу. Історія самозцілиться. Все буде гаразд. Принаймні, в Історії. Та все інше, насправді, й не важить. 

Морт дивився у вузьке вікно. Він бачив, як за стінами палацу на освітлених смолоскипами вулицях всміхалося до неба обличчя принцеси Келі. 

— Поясніть про портрети, — сказав він. — Це якісь чарівничі прийомчики? 

— Не певен, що вони працюють. Розумієте, люди почали засмучуватися, та не розуміли, чому. Від цього ситуація тільки погіршувалася. Їхній розум був не в тій самій дійсності, що й тіла. Це дуже неприємно. Вони не могли звикнути до думки, що вона досі жива. Мені здалося, що портрети — гарна ідея, але ви ж знаєте, як воно в людей: коли розум каже, що чогось не існує, вони його й не бачать. 

— Це я й без вас знаю, — гірко промовив Морт. 

— Я наказував міським глашатаям виголошувати її ім’я в денний час. Мені здавалося, що коли люди повірять у її існування, тоді ця нова дійсність стане справжньою дійсністю. 

— Що? — Морт відвернувся від вікна. — Що ви маєте на увазі? 

— Ну, бачите, я міркував так: якщо досить людей повірить у неї, вони змінять дійсність. Так із богами. Коли люди не вірять у бога, він помирає. А коли в нього вірить багато людей, він могутнішає. 

— Я про це не знав. Думав, боги собі та й боги. 

— Вони таких розмов про себе не люблять, — пояснив Гостроріз, перебираючи книжки й пергаменти на столі. 

— Може, з богами це вдається, бо вони особливі, — сказав Морт. — Люди більш… намацальні. З людьми таке не пройде. 

— Ні, це не так. Уявімо, що ви пішли гуляти палацом. Хтось з вартових вирішив би, що ви злодій і підстрелив би вас. В його дійсності ви злодій, і хоч насправді це не так, ви все одно загинете від стріли. Віра могутня штука. Ми, чарівники, про таке багато знаємо. Гляньте сюди. 

Гостроріз витягнув з-під мотлоху книгу й розгорнув на сторінці, закладеній шматком бекону. Морт нахилився через його плече й напружено нахмурився на кучеряві магічні письмена. Рядки опливали, літери пересувалися сторінками, викручувалися й мінилися, аби лишень їх не зумів прочитати простий смертний. В цілому дивитися на них було неприємно. 

— Що це? 

— Це Книга магії магістра Альберто Маліча. Щось типу теорії магії. Не варто аж так вдивлятися в слова, вони цього не люблять. Гляньте, отут написано… 

Його вуста беззвучно рухалися. Краплини поту виступили на чолі, зібралися докупи й вирішили всі разом глянути, як там його ніс. Очі засльозилися. 

Іноді люди залюбки проводять вечір у товаристві цікавої книжки. Однак немає в світі тих, хто без крайньої потреби сідав би за чародійські книги, адже слова в них живуть власним життям і мають доволі мстиву вдачу. Читання таких книжок — повсякчасна розумова боротьба. Немало юних чародіїв переоцінювало свої сили в бою з надто сильним гримуаром. 

Потім, звісно, хтось прибігав на крик і бачив тільки гостроносі туфлі, пару цівок диму з них і книгу, яка — хоча, може, так лише здається — зробилася трохи товщою. А з тими, хто гуляє між полиць чародійської бібліотеки, може статися таке, що обійми мацакуватих чудовиськ із Підземельних Вимірів на обличчі здадуться лагідним масажем. 

На щастя, Гостроріз мав очищене перевидання — найнебезпечніші сторінки його були склеєні докупи. (Хоча іноді поночі він чув, як замкнені в книзі слова човгають паперовими підлогами своєї в’язниці, мов павуки в сірникових коробочках. Коротше кажучи, варто раз посидіти поряд із кимось, хто слухає у навушниках музику, і буде зрозуміло, про які звуки йдеться). 

— Ось тут, — сказав Гостроріз. — Пише, що навіть боги… 

— Я вже його бачив! 

— Що? 

Морт вказав на книгу. 

— Його. 

Гостроріз нервово подивився на Морта й перевів погляд на сторінку ліворуч. На ній був портрет підстаркуватого чарівника з книгою й свічкою у руках і виразом убивчої гідності на обличчі. 

— До магії це стосунку не має, — пояснив він дещо роздратовано. — Це портрет автора. 

— А що під ним пишуть? 

— Е-е… Пишуть: «Коли припала Вам до душі ця Книга, є й інші, що будуть Вам до смаку…» 

— Ні, одразу під зображенням! Що там? 

— А, та все просто. Це стариган Маліч. Усім чарівникам відоме його обличчя. Він Академію нашу заснував. — Гостроріз неприємного хихикнув. — В головній залі є його статуя, і якось, коли був тиждень талантів, я заліз на неї й причепив… 

Морт тупо дивився на портрет. 

— Скажіть, а в тієї статуї з носа текло? 

— Не певен, — відповів Гостроріз. — Вона мармурова. Та я не розумію, чого ви так за той портрет вчепилися. Багато хто знає, яким Маліч був із себе. Він відомий. 

— Але він давно жив, правда? 

— Тисячі дві років тому, певно. Слухайте, нащо… 

— Зуб даю, він не вмер, — сказав Морт. — Зуб даю, він просто зник. Так було? 

Гострорізові на мить заціпило. 

— Так дивно від вас це чути, — повільно промовив він зрештою. — Була така легенда. Подейкують, він втнув дещо. Викинув себе у Підземельні Виміри, коли намагався провести обряд Ашк-Енте в зворотному порядку. Знайшли тільки капелюх. Така трагедія, насправді. Усе місто ридало над тим капелюхом. І капелюх той, якщо чесно, такої уваги не заслужив, ще й весь у горілих плямах був. 

— Альберто Маліч, — сказав Морт собі під ніс. — Це ж треба. 

Він побарабанив пальцями по столу. Звук вийшов несподівано глухий. 

— Даруйте, — сказав Гостроріз, — бутерброди з патокою щось мені теж не вдаються. 

 — Той горизонт, за моїм спостереженням, рухається десь зі швидкістю повільної людської ходи, — сказав Морт, неуважно облизуючи пальці. — Не можна його спинити магією? 

Гостроріз похитав головою й радісно відповів: 

— Точно не моєю! Мене та штука на фарш перетре. 

— А що з вами станеться, коли він надійде? 

— Мабуть, опинюся знову на Стінній вулиці. В сенсі, ніби звідти й не перебирався. Буде так, ніби всього цього не ставалося. Шкода. Готують тут дуже непогано, та ще й перуть за мною безкоштовно. А далеко той горизонт, скажіть ще раз?