Логіка підказала б Мортові, що такий розвиток подій був би для нього порятунком. За день чи два завдання виконається саме собою, книжки в бібліотеці знов писатимуть правду, світ знову набуде старої подоби, мов гумовий м’яч. Логіка підказала б йому, що коли втручатися в такі штуки знову, буде тільки гірше. Логіка донесла би до нього все це, коли б також не взяла вихідний. 

Світло на Диску рухається доволі повільно через гальмівний вплив потужного магічного поля, і ділянка Узбіччя з островом Круль саме опинилася безпосередньо під крихітним сонцем. Тож там вечір тільки починався. А ще там було доволі тепло, адже Узбіччя дістає більше сонячних променів, і тому може похвалитися м’яким кліматом. 

Хоча те, що можна було би — винятково задля лестощів — назвати береговою лінією Круля, помітно випиналося за Край, острів цей був цілком сприятливим для життя. Серед його мешканців, щоправда, траплялися незадоволені географічними особливостями, та найчастіше ними виявлялися ті, хто не дивився під ноги чи страждав на лунатизм, тож про мізерність їхньої кількості дбав природний добір. В усіх суспільствах трапляються ті, хто згодом із них випадає, та в Крулі таке випадання було незворотним. 

Терпсік Мімз був не з випаданців. Він був рибалкою. Різниця є, адже рибальство вимагає більших витрат. Але Терпсік був щасливою людиною. Він споглядав, як лагідно гойдається пір’їнка на поплавці посеред лагідних вод річки Гакруль між порослих очеретами берегів, і в голові його було цілком собі порожньо. Мабуть, єдиним, що могло б зіпсувати йому настрій, було б упіймання рибини, адже перспектива упіймати рибу — єдине, що лякало його в рибальстві як такому. Риби слизькі, холодні й перелякано метушаться, і тому діють йому на нерви, а з нервами в Терпсіка було не дуже. 

Терпсік Мімз був найщасливішим крульським рибалкою, доки ніхто не потрапляв йому на гачок: від його дому до річки Гакруль п’ять миль, а отже п’ять миль до пані Ґведіс Мімз, із якою він прожив шість місяців щасливого подружнього життя. Та це було двадцять із хвостиком років тому. 

Терпсік не занервував, коли якийсь інший рибалка влаштувався неподалік від нього. Звісно, деякі рибалки до такого порушення етикету поставилися би вкрай несхвально, та за Терпсіковими уявленнями про процес будь-яка перепона на шляху до вилову тих клятих рибин — була цілком бажана. Одним оком він помітив, що той новоприбулий ловить на муху, — сам він давно від такої розваги відмовився, бо для цього треба було задовго сидіти вдома й готувати снасті. 

Такої риболовлі на муху він ще не бачив. Були й мокрі мухи, й сушені мухи, та муха цього добродія врізалася в воду, завиваючи, мов пилка, й витягувала звідти рибу за хвіст. 

Перелякано й водночас заворожено Терпсік спостерігав, як нечіткий силует за вербою висмикував і висмикував рибин із води. Вода в річці закипала: усе її рибонаселення в паніці тікало від страхопудала і його дзижчання, і навіть одна велика збожеволіла щука втрапила — цілком помилково — Терпсікові на гачок. 

От він стояв на березі, і от уже він борсався у кипучій зеленій пітьмі — вибулькував повітря з грудей, спостерігав за життям, що проносилося перед ним, і, навіть захлинаючись, найбільше жахався думки про той відрізок, що почався з весілля й закінчився теперішнім днем. Йому спало на думку, що Ґведіс тепер буде вдовою, і від цього чомусь було радісно. Зазвичай Терпсік намагався вишукувати бодай щось хороше, тож потопав у твані з почуттям вдячності, адже життя його з цієї миті мало би поліпшитися… 

А тоді хтось ухопив його за волосся й висмикнув на поверхню, де на нього чекав біль. Чорні й сині плями котилися перед його очі. Легені палали. Горло стискало агонією. 

Руки — холодні, крижані, такі тверді, ніби рукавички, напхані гральними костями, тягнули його до берега й викинули там. Він намагався вибороти собі право потонути, та його силою вигнали назад у те, що заміняло йому життя. 

Терпсік нечасто сердився, бо Ґведіс цього не терпіла. Але він почувався зрадженим. Ніхто не питав у нього, чи хоче він народжуватися, одружився він із Ґведіс, бо вона разом зі своїм батьком це облаштувала, і от єдине його власне справжнє досягнення грубо вирвано з його рук. Кілька секунд тому все було так просто. А тепер знову складно. 

Звісно, вмирати він не дуже прагнув. Та й боги до самогубців ставилися цілком однозначно. Просто він не хотів, аби його рятували. 

Терпсік витер почервонілі очі від твані й водоростей і спробував роздивитися розпливчастий силует над собою. Він кричав: 

— Нащо було мене рятувати?! 

Відповідь його неприємно схвилювала. Хлюпаючи додому, він міркував про почуте. Воно займало його й тоді, коли Ґведіс нескінченно розводилася про зіпсований тванню одяг. Воно метушилося в голові, коли він винувато шморгав, сидячи біля вогнища, бо хвороби були ще однією штукою, якої Ґведіс йому не спускала. Він лежав у ліжку й тремтів. Почуте тяжіло над ним і над його снами, мов велетенський айсберг. Трусячись у гарячці, Терпсік застогнав: 

— Що ж він мав на увазі, коли казав «НА ПОТІМ»? 

По всьому місту Сто Лат палали смолоскипи. Зібрано було цілу армію чоловіків, які відповідали за повсякчасне палання смолоскипів. Вулиці світилися. Яскраві вогні витісняли тіні з місць ночівлі, влежаних упродовж віків. Кожен найпотаємніший закапелок міста був освітлений, і тільки з темряви щурячих нір виблискували подеколи очі їхніх приголомшених господарів. Вогні змушували крадіїв і грабіжників не пхати носа на вулиці. Вони підсвічували нічний туман, і над містом височіло жовтосяйне віяло, в якому розчинялося далеке холодне світло Серцесвітних вогнів. Та передусім смолоскипи підсвічували обличчя принцеси Келі. 

Воно було всюди. Його було наліплено на кожну вільну поверхню. Хропунець гарцював осяйними вулицями поміж незліченних принцес Келі на стінах, дверях і фронтонах. Із відвислою щелепою Морт витріщався на портрети своєї коханої — ті були всюди, де тримався клей. 

Та найдивніше було те, що ніхто, здається, не звертав на ті портрети уваги. Хоча нічне життя в Сто Латі за яскравістю й бурхливістю не дорівнялося б до анкморпоркського, як сміттєвий кошик для паперу не дорівнявся би до міського сміттєзвалища, на вулицях було повно людей, і у вухах гуло від вигуків вуличних торговців крамом і солодощами, наперсткарів, авантюрно налаштованих панянок і паней, кишенькових злодіїв і тих, хто приїхав сюди чесно заробити, та не має грошей, щоби поїхати. Морт їхав крізь натовп і до його вух долітали уривки розмов на щонайменше десятку мов. Почуваючись дещо приреченим, він змирився з тим, що зрозумів кожне почуте слово. 

Зрештою він спішився й повів коня по Стінній вулиці, шукаючи дім Гостроріза. Упізнав він його тільки через те, що під одним із плакатів на стіні щось ворушилося й притишено лаялося. 

Морт обережно простягнув руку й відірвав шмат плаката. 

— Дуве дякую! — сказало стукальце-химера. — Не повірите! Фиття прекрафне, і раптом рот повен клею. 

— Де Гостроріз? 

— Перебравфя в палаф, — підморгнула химера залізним оком і вишкірилася. — Якіфь люди вабрали його речі. Потім інші фаліпили вфе портретами його подрувки. Гади. 

Морт почервонів. 

— Подруги? 

Оскільки химера ця походила від демонів, то на Мортів тон зреагувала злостивим хихотінням. Звучало воно так, ніби хтось пиляє нігті. 

— Ввішно. І вони пофпіфали, коли хочете внати. 

Морт уже вскочив у сідло. 

— Агов, агов, — кричала химера йому в спину. — Мовеф мене ровклеїти, хлопче? 

Морт потягнув за віжки так різко, що Хропунець зіпнувся й немов танцюючи позадкував на задніх ногах. Повернувшись до дверей, юнак вхопився за кільце у химериному роті. Та подивилася йому в вічі й ураз зробилася не нахабною химерою, а всерйоз переляканою. Мортові очі мінилися, мов розпечений метал у горнилі, сам він палав від люті, слова виривалися назовні, мов полум’я із печі. Химера гадки не мала, що він може їй заподіяти, та підозрювала, що гадки такої мати й не хоче.