Морт принюхався до напою, тоді сьорбнув. Смакувало трохи яблуками, трохи осінніми ранками — й відчайдушно відгонило лежалими дровами. Він не хотів видатись невдячним і тому хильнув. 

Товариство спостерігало за ним, пошепки рахуючи миті. 

Мортові здалося, що від нього чогось чекають. 

— Приємно, — сказав він. — Освіжає, — він відсьорбнув іще трохи. — Уповні смак можна оцінити не одразу, — додав він, — та розпробувати таки варто, я певен. 

Звідкись з-за його спини чулося невдоволене бурмотіння: 

— Та він просто помиян розбавляє, от у чому річ. 

— Та де, ти ж знаєш, як буває, коли хоч краплю води додаси. 

Господар щосили не зважав. 

— То вам до душі? — запитав він у Морта приблизно тим самим тоном, яким, певно, запитували в святого Георгія: «Кого-кого ти вбив?» 

— Воно дуже гостре, — відповів Морт. — І таке наче трохи горіхове. 

— Даруйте, — сказав господар і обережно забрав кухоль із Мортової руки. Принюхався, витер очі. — Н-н-ньґ-ґх, — сказав він, — це таки воно. 

Він дивився на хлопця з таким виразом на обличчі, який можна було би назвати захопленням. Річ була навіть не в тому, що той випив третину пінти помияну, — просто він чомусь після того міг триматися вертикально й навіть був живий. Господар повернув Мортові кухоль так, ніби це був кубок переможця турніру з надлюдських умінь. Коли хлопець хильнув унаступне, кілька спостерігачів перелякано зіщулилися. Господаря мучило питання: із чого зроблені Мортові зуби? Мабуть, із того самого, що й шлунок. 

— А ви часом не чарівник? — про всяк випадок уточнив господар. 

— На жаль, ні. А мав би бути? 

«Навряд», — подумки відповів господар. Хлопець поводився не як чарівник, та ще й не курив. Господар ще раз глянув на кухоль помияну. 

Щось тут було не так. Щось не так із тим хлопцем. Він мав підозрілий вигляд. Він здавався… 

…занадто справжнім. 

Про таке й думати смішно. Звісно, шинквас був справжнім, твердим, і підлога, й відвідувачі були такі справжні, що про справжніших і мріяти годі. Однак Морт, що сьорбав собі рідину, якою можна ложки чистити, знічено й навіть сором’язливо стоячи біля шинквасу, випромінював таку відчайдушної моці справжність, ніби був гостем із дійснішого виміру дійсності. Волосся його було волоссянішим, одяг одяжнішим, черевики теж винятково черевичні. Аж у голові паморочилося від погляду на нього. 

Та зрештою Морт видав, що є людиною. Кухоль випав із його заціпенілих пальців і постукотів кам’яною підлогою, яку рештки розлитого помияну миттю взялися проїдати наскрізь. Хлопець вказував на дальню стіну, рот його беззвучно розтулявся й стулявся. 

Завсідники повернулися до перерваних розмов та ігор у хто більше вип’є, переконані, що все тепер на своїх місцях: заїжджий хлопець поводився тепер, як і належить. Господареві відлягло, бо ясно, що напій не зіпсувався. Він перехилився через шинквас і співчутливо поплескав Морта по плечу. 

— Все добре, — сказав він. — Він так із людьми частенько, та ви не хвилюйтеся, лишень голова болітиме тиждень чи два, а так все буде гаразд, просто випийте ще. 

Насправді цілком відомо, що найдієвіші ліки від помиянового похмілля — це звичай, знаний в народі як «клин клином», хоча правильніше було би звати це «пилку молотом» чи «бульдозер трактором». 

Та Морт просто вказував далі на стіну й тремтячи повторював: 

— Хіба ви не бачите? Хіба не бачите? Воно сунеться крізь стіну! 

— Багато всього проходить крізь стіни, коли вперше скуштувати помияну. Зазвичай воно зелене й волохате. 

— Це той туман! Не чуєте хіба, як він сичить? 

— Туман, що сичить, он як, — господар глянув на стіну, і та здалася йому геть звичною й немістичною, крім хіба павутини. Та тривога в Мортовому голосі його непокоїла. Краще б то були звичні всім лускаті потвори. З ними принаймні все було ясно. 

— Воно сунеться на нас, хіба ви не відчуваєте? 

Відвідувачі дивилися одне на одного. Їм було неспокійно через Мортову поведінку. Один чи двоє потім визнавали, що дещо таки відчули — щось схоже на крижаний лоскіт, та це міг бути й шлунковий розлад. 

— Слухайте, — сказав господар, — жарти жартами, та… 

— На вас до того була зелена сорочка! 

Господар опустив очі на сорочку. В його голосі чулася паніка. 

— До чого? — спитав він тремтячи. Навіть дужче він занепокоївся, коли не встиг нишком вихопити шпичакувату булаву з-під шинкваса, перш ніж Морт перескочив на його бік і вчепився йому в фартух. 

— На вас була зелена сорочка, хіба ні? — запитав він. — Я бачив її, така, з жовтими ґудзиками! 

— Ну, так, у мене дві сорочки, — намагаючись трохи підбадьоритись, відповів господар. — Я людина з достатком. Просто вдягнув сьогодні іншу. 

Знати, звідки Мортові відомо про ґудзики, він не волів. Морт відпустив його й вибіг з-за шинкваса. 

— Вони всі не так тепер сидять! Куди подівся той, що сидів біля вогнища? Все тепер не так! 

Він вибіг крізь двері, і з-за них почувся притишений стогін. Він забіг назад, перелякано вирячивши очі, й зустрівся поглядом із нажаханими завсідниками шинку. 

— Хто поміняв вивіску? Хтось поміняв вивіску! 

Господар нервово облизав губи. 

— Після смерті старого короля? Ви про це? 

Від Мортового погляду в нього мороз пішов шкірою. Хлопцеві очі здавалися двома суцільно чорними озерцями жаху. 

— Я про назву! 

— Ми… Та завжди така назва була, — відповів господар, зневірено зиркаючи на завсідників в пошуках підтримки. — Хіба не так, хлопці? «Герцогова глава». 

Почулося схвальне бурмотіння. 

Морта трусило, він витріщився на чоловіків. Тоді розвернувся й вибіг надвір. 

Знадвору почувся стукіт копит, який потроху віддалявся, а тоді раптом зник, немов кінь відірвався від землі й злетів. 

Всередині шинку запала мертва тиша. Ніхто не хотів зустрічатися поглядами з сусідами. 

Ніхто не хотів першим визнати, що побачене ними справді сталося. 

Тож господареві лишалося тільки невпевнено підійти до дверей і провести пальцями по їхній звичній, знайомій і надійно твердій дерев’яній поверхні. Та була цілком-таки твердою. Неушкодженою. Такою, як і мусить бути поверхня дерев’яних дверей. 

Та всі бачили, як Морт пробіг крізь двері тричі. Просто він їх не відчиняв. 

Хропунець стрімко набирав висоту — злітав майже вертикально, гамселив копитами в повітрі й лишав по собі шлейф білої пари. Морт тримався в сідлі як міг — і колінами, й руками, і — переважно — силою волі, ховаючи обличчя в коневій гриві. Він не дивився вниз, доки повітря навколо не зробилося крижаним і ріденьким, мов суп у сиротинці. 

Просто над ним у чорному небі мовчки блимали Серцесвітні вогні. Внизу… 

…посріблена зоряним світлом перевернута піала багато миль упоперек. Крізь неї просвічували вогні міст і селищ. Крізь неї пролітали хмари. 

Хоча ні. Він придивився пильніше. Хмари точно влітали крізь стінки піали, і під нею теж були хмари, однак внутрішні хмари були не такими щільними, рухалися трохи в інших напрямах, і здавалося, що насправді вони мають мало стосунку до зовнішніх хмар. Було ще щось. Ага, точно, Серцесвітні вогні. Нічне повітря поза примарною півкулею у їхньому світлі здавалося зеленкуватим, та всередині нічого такого не було. 

Здавалося, він дивиться на шмат іншого світу — майже такого самого, просто нарослого на Диску. Погода під склепінням була дещо іншою, і Серцесвітних вогнів там видно не було. 

І світ на Диску гидував тим наростом, і тиснув на нього, і виштовхував його назад у небуття. Згори Морт не бачив, як склепіння меншало, та його внутрішній слух вловлював сичання сарани, з яким мерехтлива стіна сунулася над землею й повертала все туди, де воно мусило бути. Дійсність самовідновлювалася. 

Морт знав, навіть не замислюючись, хто був осердям склепіння. Навіть згори було очевидно, що в його центрі було місто Сто Лат. 

Він спробував не думати, що станеться, коли склепіння стиснеться до об’єму кімнати, а тоді до об’єму людського тіла, а тоді до об’єму курячого яйця. Не вийшло.