Їхній командир проревів до них із запитанням. 

— Що він сказав? — затремтів Ноббі. 

— Не знаю! 

— Звідки ви? — запитав командир морпоркською. 

— Що? О… е-ер-р… — Колон завагався в очікуванні блискучої гибелі. 

— А, ясно, — вартовий опустив шаблю і тицьнув пальцем у напрямку пристані. — Негайно повертайтеся у свій загін! 

— Добре! — погодився Ноббі. 

— Як тебе звуть? — запитав один із вартових. 

— Нгобі, — відповів Ноббі. Схоже, спрацювало. 

— А тебе, товстуне? 

Колон зразу ж запанікував. Він відчайдушно перебирав у голові імена, що звучали по-хапонськи, і йому спало на думку лише одне, що цілком і повністю було хапонським. 

— Ал, — йому аж підкошувались коліна. 

— Повертайтеся назад, інакше на вас чекають неприємності! 

Вартові дали драла, тягнучи за собою віслюка, і зупинились аж на брудній пристані, що дивним чином зараз здалася затишнішою. 

— Що то було, с… Але? — запитав Ноббі. — Вони ж просто хотіли нас трохи посіпати! Типова поведінка вартових, — додав він. — Не наших, звісно. 

— На нас ніби був правильний одяг… 

— Ти навіть не сказав їм, звідки ми! До того ж вони розмовляли по-нашому! 

— Ну, вони… тобто… всі повинні вміти розмовляти морпоркською, — сказав Колон, поступово відновлюючи свій душевний баланс. — Навіть немовлята вчать її. Гадаю, після важкої хапонської вона дається на раз-два. 

— Що будемо робити з віслюком, Але? 

— Думаєш, він уміє крутити педалі? 

— Сумніваюся. 

— Тоді залиш його тут. 

— Але його вкрадуть, Але. 

— О, ці хапонці що завгодно вкрадуть. 

— Але ми не такі, Але? 

Ноббі глянув на ліс щогл, що заповнили бухту. 

— Звідси таке враження, що їх ще більше, — сказав він. — Тут від човна до човна пару кроків. Для чого вони всі тут? 

— Не будь дурником, Ноббі. Це ж очевидно. Вони тут для того, щоби переправити всіх до Анк-Морпорка! 

— Для чого? Ми не їмо стільки кар… 

— Вторгнення, Ноббі! Зараз війна, забув? 

Вони озирнулися на кораблі. На воді миготіли якірні вогні. 

Прямо в них під ногами клаптик води на якусь мить вкрився бульбашками, а тоді корпус Човна здійнявся на кілька дюймів над поверхнею. Відкрився люк, і з нього вигулькнуло стривожене обличчя Леонарда. 

— А, ось ви де, — сказав він. — Ми вже почали хвилюватися… 

Вони спустилися у смердючу середину судна. 

Лорд Ветінарі сидів із блокнотом на колінах, в який щось акуратно записував. Він на мить відірвався від писанини. 

— Доповідайте. 

Як би Ноббі не напружувався, поки сержант Колон все більш-менш докладно доповідав, але так і не міг пригадати дотепи, якими вони сипали з хапонськими вартовими. 

Ветінарі навіть не здійняв голови. Все ще пишучи, він сказав: 

— Сержанте, Ур — це стародавня країна на край від королівства Джелібейбі, чиї загарбники є втіленням пасторальної тупості. З якихось причин, навіть не знаю чому, вартовий подумав, що ви звідти. А морпоркська — це свого роду лінгва франка навіть у Хапонській імперії. Коли хтось із Гершеби хоче поторгуватися з кимось із Істанзії, вони без сумніву торгуватимуться морпоркською. Нам це, звісно, тільки на руку. Військо, яке тут збирають, означає, що майже всі люди — вихідці з дальніх земель з дивними звичками. Якщо ми не будемо поводитись надто по-чужинському, то пройдемо перевірку на вошивість. Для цього не потрібно замовляти карі з бруквою та смородиною і намагатися не замовляти пінти «Старомолюскового особливого», я зрозуміло говорю? 

— Е… а що саме ми будемо робити, сер? 

— Для початку підемо на розвідку. 

— А, точно. Так. Це дуже важливо. 

— А тоді шукатимемо ставку верховного хапонського головнокомандувача. Завдяки Леонарду я маю для них невеличку… посилочку. Яка, сподіваюся, хутко покладе кінець війні. 

Сержант Колон мав розгублений вигляд. Якоїсь миті він втратив нитку розмови. 

— Пробачте, сер… ви сказали, верховний хапонський головнокомандувач, сер. 

— Так, сержанте. 

— Тобто… вищі чини, чи тюрбани, чи як їх там… в оточенні найкращих військ, сер. До вищих чинів завжди приставляють найкращі війська. 

— Гадаю, саме так і буде, так. Ба більше, я на це сподіваюся. 

Сержант Колон знову спробував знайти нитку розмову. 

— А. Правильно. І ми підемо їх шукати, так, сер? 

— Я ж не можу просити їх до нас прийти, сержанте. 

— Так, сер. Розумію. Тут стане тіснувато. 

Нарешті лорд Ветінарі відірвався від блокнота. 

— Щось не так, сержанте? 

І сержант вкотре відкрив секрет хоробрості. Дехто називає це загостреним боягузтвом — знання, що смерть, яка може чекати на тебе, якщо ти підеш у наступ — це ще пікнічок, якщо порівняти зі справжнім пеклом, яке чекає на тебе, якщо ти відступиш. 

— Е… все добре, сер, — сказав він. 

— Чудово. — Ветінарі відсунув писанину вбік. — Якщо у вашому клунку знайдеться ще трохи підхожого одягу, я перевдягнуся, і ми зможемо подивитись на Аль Халі. 

— О боже… 

— Даруйте, сержанте? 

— О боже, як добре, сер. 

— Добре, — Ветінарі почав витягувати решту речей із експропрійованої торби. Всередині були жонглерські палички, мішок кольорових м’ячів і ще афіша, яку вішають на сцені під час виступу артиста. 

— «Ґуллі, Ґуллі і Беті», — прочитав він. — «Екзотичні фокуси і танці». Гм, — додав він. — Схоже, серед власників торби була леді. 

Вартові глянули на серпанкову тканину, що показалася з торби. Ноббі вибалушив очі. 

— Шо то є? 

— Гадаю, це жіночі шаровари, капрале. 

— Вони дуже… 

— Цікаво, що одяг екзотичних танцівниць не стільки відвертий, скільки натякає на неминучість відвертості, — мовив Патрицій. 

Ноббі зиркнув на свою одежу, а тоді на сержанта Ал-Колона в його одежі, а тоді весело мовив: 

— Що ж, не впевнений, що вам личитиме, сер. 

Він тут же пожалів про сказане. 

— Я і не планував їх на себе вдягати, — спокійно мовив Патрицій. — Передай мені, будь ласка, свою феску, капрале Беті. 

Ніжний, оманливий світанковий переддень опустився на пустелю, і командир хапонського загону був з того не радий. 

Д’реґи завжди нападали на світанку. Всі. І не важливо, скільки їх, чи скільки вас. Так чи інакше, нападало все плем’я. І не тільки з жінками і дітьми, а й з верблюдами, козами, вівцями й курми. Звісно, ви на них чекали і від них можна було б відбитися, але… вони завжди з’являлися зненацька так, ніби їх виплюнула сама пустеля. Достатньо помилитись чи загаятися, як вас тут же атакують, віддухопелять, накопають, заклюють і немилосердно захаркають. 

Його військо залягло в очікуванні. Ну, якщо їх можна назвати військом. 

Він казав, що їм бракує людей… ну, він насправді цього не казав, тому що за такі слова у цей час можна було отримати сувору догану, але він так вважав. Половина з них були завзяті дітиська, які думали, що налякають ворога, викрикуючи й розмахуючи мечем. Просто вони ще не бачили д’реґівських курей, що летять на рівні очей. 

А щодо решти… вночі люди натикались одні на одних, помилково влаштовували засідки одні на одних, і тепер дрижали, як горошини на барабані. Чоловік, який загубив меча, клявся, що той стирчав із людини, яка собі спокійнісінько пішла. А якась каменюка встала і ходила довкіль, гамселячи людей. Іншими людьми. 

Сонце було вже доволі високо. 

— Найгірша частина — очікування, — сказав сержант опліч нього. 

— Це може бути найгіршою частиною, — мовив командир. — Чи коли вони зненацька виринають із пустелі і рубають тебе навпіл — оце може бути найгіршою частиною, — він сумовито втупився у підступно порожній пісок. — Чи, наприклад, коли ошаліла вівця намагається відгризти тобі носа — це може бути найгіршою частиною. Насправді, коли ти думаєш про все те, що може з тобою трапитися в оточенні орди верескливих д’реґів, найкращою частиною є мить, коли їх там якраз немає.