— Недобре, — мовив Колон. 

— О, ні, сержанте, бо раніше вона просто лаялася, коли мене бачила. А вугор досі в мене, і він до того ж смачний, тож я розцінюю це як дуже великий крок вперед. 

— Можливо. Можливо. Ще би віддати комусь ці парфуми, га? Бо вже навіть люди через дорогу починають скаржитися. 

Їхні ноги, що летіли, мов бджоли на квітки, дістались до набережної. 

Вони зиркнули на «Хапонську голову», настромлену на спис. 

— Вона всього лише дерев’яна, — сказав Колон. 

Ноббі нічого не сказав. 

— І вона як частина нашої національної спадщини, — Колон вів далі, але запинаючись, ніби не вірив власному голосу. 

Ноббі знову взявся сякати носа — музична вправа, яка з усіма її маленькими арпеджіо та фанфарами займала деякий час. 

Сержант здався. Він мусив визнати, що деякі речі більше не будуть такими, як раніше. 

— Мені ніколи насправді не подобалось це місце. Пішли тоді до «Виноградного грона», добре? 

Ноббі кивнув. 

— І так тут пиво, як сеча, — сказав Колон. 

Леді Сибіл простягнула своєму чоловікові хустинку. 

— Плюнь! — звеліла вона. 

А тоді ретельно витерла пляму на його щоці. 

— Ось. Тепер ти дуже… 

— …герцогський, — похмуро мовив Ваймз. — Я думав, я це вже проходив… 

— Вони так і не провели Конвівіум після всієї цієї метушні, — сказала леді Сибіл, знімаючи якусь мікроскопічну ворсинку з його камзола. — А його треба провести. 

— Я думав, мені як герцогу більше не доведеться носити ці безглузді манатки? 

— Ну, я таки підкреслила, що ти, любий, можеш носити офіційне герцогське вбрання. 

— Так, я його бачив. Білі шовкові панчохи — це не моє. 

— Але в тебе дуже гарні литки… 

— Я віддаю перевагу своєму командорському костюму, — хутко мовив Ваймз. 

До них підбіг Архіректор Ридикуль. — Ах, ми вас зачекались, лорде Ва… 

— Звертайтесь до мене сер Семюел, — попросив Ваймз. — Я переживу. 

— Ми знайшли Скарбія на одному з наших горищ, тож думаю, можемо починати. Будь ласка, займіть своє місце… 

Ваймз підійшов до голови процесії, відчуваючи на собі погляди, чуючи за спиною шепіт. Можливо, існує спосіб, як позбутися звання? Треба буде перевірити. Хоча, судячи з того, що лорди колись витворяли, він мав би утнути щось направду жахливе. 

Тим не менш ескізи майбутнього пам’ятника йому подобались. І він бачив, що увійде в підручники з історії. Виявилося, що творити історію зовсім нескладно. Історія — це лише те, що написано на папері. Ось так просто. 

— Чудово! — заревів Ридикуль, перекрикуючи гомін голосів. — А тепер, якщо ми гарненько рушимо слідом за лор… ком… сером Семюелом, то повернемось на обід не пізніше, ніж о пів на другу. Хор готовий? Ніхто нікому не наступає на мантії? Тоді ходімо! 

Ваймз рушив в обов’язковому повільному темпі. Він почув, як за ним рушила процесія. Без сумніву, вже виникли проблеми, як на всіх громадських подіях, де беруть участь старі та глухі, а також юні і дурні. Кілька людей вже, мабуть, ішли не в тому напрямку. 

Коли він вийшов на площу Сатор, його привітали глумом та пихатими вигуками і бурмотінням: «Хто він такий, за кого він себе має?», що є традиційною реакцією натовпу на такі події. Втім, було чути кілька схвальних вигуків. 

Він намагався дивитися прямо перед собою. 

Шовкові панчохи. З підв’язками. Що ж, не на ньому. Він багато на що був готовий заради Сибіл, але якщо підв’язки десь і фігурували в їхніх стосунках, то точно не на ньому. І всі твердили, що він має вдягнути бузкову, обрамлену хутром мантію. Про це вони також можуть забути. 

Він провів добру годину в бібліотеці, відчайдушно шукаючи щось про золоті навершя та шовкові панчохи, і виявив, що це просто «пшик». Традиція? Він покаже їм традицію. Справжні герцоги, наскільки йому відомо, носили годящу кольчугу, вкриту плямами крові, бажано, не своєї… 

З натовпу роздався крик. Він різко повернув голову і побачив якесь бабисько, що сиділо на землі, розмахуючи руками. 

— Він поцупив мою сумку! І не показав посвідчення Гільдії злодіїв! 

Процесія встала, поки Ваймз дивився, як площею Сатор бігла постать. 

— Негайно зупинися, Сідні Пікенсе! — закричав він і кинувся за ним. 

Звісно ж, лише пригорщі людей насправді відомо, як має відбуватися Традиція. В самому її серці лежить якась таємнича безглуздість — колись був сенс нести букет первоцвітів у Вівторок душевного пундика, але тепер це робили, тому що… так було Заведено. Крім того, інтелект істоти, відомої як натовп — це квадратний корінь кількості людей у ньому. 

Ваймз біг, тож академічний хор кинувся за ним. А люди, що стояли позаду хору, побачили вільне місце, яке їм зразу ж закортіло заповнити. Тепер всі бігли, бо всі решта теж бігли. 

Час до часу було чути скигління тих, чиї серце, легені чи ноги були заслабкі для цього, і рев Архіректора, який, намагаючись твердо протистояти шаленому табуну, тепер лежав головою на бруківці, по якій час від часу пробігали чиїсь ноги. 

А злодійчук Сідні Пікенс біг, тому що зиркнувши раз через плече, побачив, як на нього насувається вся анк-морпоркська громада, а таке завжди залишає страшний відбиток на свідомості юнака, що підростає. 

Сем Ваймз також біг. Він зірвав накидку і пожбурив геть капелюх із пір’ям, і все біг, не зупиняючись. 

Проблеми будуть потім. У людей виникнуть запитання. Але це буде пізніше — а зараз є лише славетно прозаїчна і неймовірно чиста, якій, є надія, не буде кінця-краю, під безхмарним небом, у світі не затягнутому тьмою… погоня.