Здалеку виднілися вогні міста, яке, схоже, зовсім не підозрювало про вороже вторгнення. 

— «Знайдіть нам якийсь одяг, щоб ми змішалися з натовпом», — пробубонів Колон. — Легко сказати. 

— Нє, нє, це легко, — наполягав Ноббі. — Всі знають, як це робити. Ти никаєшся на якійсь вуличці, так, і чекаєш, поки не надійде пара жевжиків. Ти заманюєш їх у провулок, стукаєш їх по голові, а тоді виходиш з тіні вже в їхньому одязі. 

— Це працює? 

— Ще ніколи не підводило, сержанте, — запевнив його Ноббі. 

У місячному сяйві пустеля скидалася на сніг. 

Ваймзу до душі був метод боротьби Тактикуса. Лягаві завжди так робили. Справжній лягавий не ставав у шеренгу з іншими лягавими, щоб іти на злочинців. Він таївся в тіні, безшумно ходив і тягнув час. Але якщо бути відвертим, він тягнув його доти, поки злочинець зрештою не вчиняв злочин і тягнув награбоване. Бо який тоді сенс? Треба бути реалістом. «Ми спіймали того, хто це зробив» звучить куди вагоміше, ніж «Ми спіймали того, хто збирався це зробити», особливо коли люди просять «Доведи». 

Десь зліва вдалині хтось закричав. 

Ваймзу, однак, було дещо некомфортно в цьому балахоні. Це як іти на війну в нічній сорочці. 

Тому що він не був до кінця впевнений, що зможе вбити людину, яка активно не намагалася вбити його. Звісно, фактично всі озброєні хапонці нині активно намагалися його вбити. В цьому і полягає суть війни. Проте… 

Він звів очі на верхівку дюни. Хапонський воїн дивився в іншому напрямку. Ваймз підкрався… 

— Біп-біп-біп-дзинь! Ваш будильник на сьому ранку, Введіть-Своє-Ім’я! Принаймні, я сподіваюся… 

— Га? 

— Дідько! 

Ваймз перший відреагував і зацідив чоловікові в ніс. Оскільки не було сенсу чекати, щоб побачити, який це справить на нього ефект, він кинувся вперед, і вони вдвох покотилися по інший бік крижаної дюни, борючись і розмахуючи кулаками. 

— …але зараз моя функція реального часу, схоже, трохи барахлить… 

Хапонець був менший за Ваймза. А також молодший. Та, на жаль для нього, він був надто молодим, щоби знати репертуар брудних боїв, який був єдиною можливістю виживати на глухих вулицях Анк-Морпорка. З іншого боку, Ваймз був готовий бити що завгодно чим завгодно. Важливо було, щоб супротивник більше не встав. А решта — то вже деталі. 

Вони скотилися до підніжжя дюни — хапонець стогнав під Ваймзовою вагою. 

— Список справ, — бісик-органайзер пронизливо закричав: — Стогнати від болю. 

А тоді… Здається, саме настав час різати горлянку. Вдома Ваймз запроторив би його за ґрати, знаючи, що вранці все матиме набагато кращий вигляд, але в пустелі такого вибору не було. 

Ні, він би не зміг. Вирубити хлопаку. І це ще милосердно. 

— Віндалу! Віндалу! 

Ваймзовий кулак зависнув у повітрі. 

— Що? 

— Це ж ви, правда? Пане Ваймз? Віндалу! 

Ваймз відкинув шмат тканини, що прикривав хлопцеве обличчя. 

— Ти Ґоріффовий хлопець? 

— Я не хотів тут опинитися, пане Ваймз! — вирвалися відчайдушні слова. 

— Добре, добре, я не збираюсь тебе кривдити… 

Ваймз опустив кулак і встав, піднявши хлопця. 

— Потім поговоримо, — пробубнів він. — Ходімо! 

— Ні! Всім відомо, що д’реґи роблять зі своїми полоненими! 

— Що ж, я їхній полонений, і їм доведеться зробити це з нами обома, домовились? Тримайся подалі від кумедної їжі, і все з тобою буде добре. 

Хтось засвистів у темряві. 

— Ворушися, хлопче! — прошипів Ваймз. — Нічого поганого з тобою не станеться!… Гірше буде, якщо ти тут залишишся. Зрозуміло? 

Цього разу він не дав хлопцеві час на суперечки і потягнув його за собою. Поки він наближався до табору д’реґів, з дюн зісковзнули інші постаті. Одна з них була без руки, і з неї стирчав меч. 

— Як справи, Редже? — поцікавився Ваймз. 

— Та якось дивно, сер. Коли перший хлопака відітнув мені руку і проштрикнув груди, решта відступили. Ніби ніколи не бачили зарізаного чоловіка, їй-богу. 

— Ти знайшов свою руку? 

Редж помахав чимось у повітрі. 

— А це вже інша історія, — сказав він. — Я лупанув нею кількох, і вони з криками кинулись навтьоки. 

— Це твій стиль рукопашного бою, — сказав Ваймз. — До такого ще потрібно звикнути. 

— У вас там в’язень? 

— Щось на кшталт. — Ваймз роззирнувся довкола. — Схоже, він знепритомнів. Гадки не маю, чому. 

Редж нахилився ближче. 

— Ці іноземці якісь дивакуваті, — сказав він. 

— Редже? 

— Так? 

— У тебе вухо відвисло. 

— Та? Що ж таке! А я думав, цвях буде надійно тримати. 

Сержант Колон глянув на зорі. Вони глянули на нього. Принаймні у Фреда Колона був вибір. Біля нього застогнав капрал Ноббс. Нападники бодай залишили йому штани. Є місця, куди не поткнуться навіть найхоробріші, і до цих місць належало все вище коліна і нижче пупця Ноббса. 

Що ж, Колон вважав їх нападниками. А вони фактично захищалися. Агресивно захищалися. 

— Тепер ще раз усе по порядку? — сказав він. 

— Ми знаходимо пару жевжиків приблизно нашої тілобудови… 

— Ми це зробили. 

— Заманюємо їх у провулок… 

— І це зробили. 

— Я замахуюсь на них дерев’яним патиком і ненароком у темряві вдаряю тебе, їх це сердить, і виявляється, вони ще й злодії, які цуплять наш одяг. 

— Все не так мало бути. 

— Але ж загалом спрацювало, — сказав Ноббі, так-сяк звівшись на коліна. — Можемо ще раз спробувати. 

— Ноббі, ти в порту в чужому місті в самих лише, мені неприємно це казати, Ноббі, труханах. Зараз не найкращий час заводити розмови про те, як заманювати людей в провулки. Про це почнуть говорити. 

— Анґва завжди каже, що нагота — національний костюм всіх народів, сержанте. 

— Вона про себе казала, Ноббі, — мовив Колон, скрадаючись тінями. — З тобою таке не спрацює. 

Він зазирнув за ріг. Із будівлі вздовж провулка долинали якісь шум і балаканина. Двійко навантажених віслюків терпляче чекали надворі. 

— Хутенько вибіжи і хапни клунок, добре? 

— Чому я, сержанте? 

— Тому що ти капрал, а я сержант. І на тобі більше одягу. 

Бурмочучи щось собі під ніс, Ноббі прослизнув у вузеньку вуличку і якомога швидше розстебнув прив’язь. Тваринка слухняно пішла за ним. 

Сержант Колон вхопив клунок. 

— На біду, можем і мішки на себе натягнути, — сказав він. — Це… Що це? 

Він витягнув щось червоне. 

— Вазон? — послужливо припустив Ноббі. 

— Це феска! Їх носять деякі хапонці. Схоже, нам пощастило. Оп, і ще одна. Ану поміряй, Ноббі. І… щось схоже на нічну сорочку… і ще одна. Ми в безпеці, Ноббі. 

— Вони якісь короткуваті, сержанте. 

— Жебраки не перебирають, — мовив Колон, втискуючись у костюм. — Ну ж бо, вдягни феску. 

— Я в ній схожий на недоумка, сержанте. 

— Послухай, я теж свою натягну, гаразд? 

— Тоді ми будемо як дві фески пара, сержанте. 

Сержант Колон грізно на нього зиркнув. 

— Ти чекав слушної нагоди, щоб це сказати, Ноббі? 

— Ні, сержанте, я це щойно придумав. 

— Що ж, послухай, не називай мене сержантом. Це якось не по-хапонськи звучить. 

— Як і Ноббі, се… Пробач… 

— Ну, я не знаю… можеш бути Шнобі, Нгобі… Гноббі… Як на мене, звучить цілком по-хапонськи. 

— А яке тобі підібрати гарне хапонське ім’я? Я не знаю жодного, — сказав Ноббі. 

Сержант Колон не відповів. Він знову визирав з-за рогу. 

— Його світлість, щоправда, просив нас не затримуватися, — пробубнів він. 

— Та, але в тій консервній банці, ну дуже сперто, якщо ти розумієш, про що я. Все би віддав, щоб… 

Біля них хтось заревів. Вони розвернулися. 

Перед ними стояло троє хапонських солдатів. Чи, може, вартових. Далі їхніх шабель Ноббі та сержант Колон не розгледіли.