Щось завило в пустельній ночі. 

На спині Ваймза дрібні волоски стали сторч, точно як у його далеких пращурів. 

Ніч завжди стара. Він частенько гуляв темними вулицями у таємні години і відчував, як ніч простягалась вдалечінь, і глибоко в душі знав, що поки дні, королі та імперії не затримуються надовго, ніч завжди одного віку, завжди, як ціла вічність. Жахи виринали в оксамитових тінях, і в той час як природа кігтів може мінятися, природа чудовиська незмінна. 

Він тихо підвівся і потягнувся до меча. 

Його не було на місці. 

Вони його забрали. Вони навіть не… 

— Гарна ніч, — озвався голос біля нього. 

Опліч нього стояв Джаббар. 

— Хто там? — просичав Ваймз. 

— Ворог. 

— Який? 

У тінях блиснули зуби. 

— Зараз дізнаємось, ефенді. 

— Нащо їм зараз на вас нападати? 

— Може, вони думають, у нас є те, що вони шукають, ефенді. 

Пустелею заковзало ще більше тіней. 

Одна з них виросла прямісінько позаду Джабарра, нагнулася і підхопила його. Здоровенне сіре ручисько витягло шаблю з-за його пояса. 

— Що накажете з ним зробити, пане Ваймз? 

— Щебеню? 

Троль відсалютував тією самою рукою, що тримав д’реґа. 

— Всі на місці, сер! 

— Але… — і тоді до Ваймза дійшло. — На вулиці дубак! Твої мізки знову працюють? 

— Куди краще, сер. 

— Це що, джин? — запитав Джаббар. 

— Не знаю, але мені б він точно не завадив, — відповів Ваймз. Він нарешті намацав у кишені сірника і запалив його. — Відпустіть його, сержанте, — звелів він, розпалюючи сигару. — Джаббаре, це сержант Щебінь. Він може переламати всі кістки у вашому тілі, в тому числі найменші в пальцях, які доволі важко… 

Темряву розрізав звук ш-ш-шух-х-х, і через долю секунди після того, як Джаббар налетів на нього і звалив на землю, щось просвистіло позаду його потилиці. 

— Вони стріляють у світло! 

— Фв-в? 

Ваймз обережно підняв голову і сплюнув пісок і шматочки тютюну. 

— Пане Ваймз? 

Лише Морква вмів так шепотіти. В нього шепіт асоціювався з утаюванням і брехнею, тому робив він це дуже голосно. Ваймз ужахнувся, побачивши, як він вийшов з-за намету з крихітною лампою в руках. 

— Покладіть цю бісову… 

Але він не встиг договорити, бо десь у темряві закричав чоловік. Це був пронизливий крик, який зненацька обірвався. 

— А, — мовив Морква, присівши біля Ваймза і задмухнувши лампу. — То була Анґва. 

— Це аж ніяк не схоже на… о-о-о. Так, здається, я розумію, що ти маєш на увазі, — ніяково мовив Ваймз. — Вона там, чи не так? 

— Я вже раніше її чув. Схоже, вона там розважається. Не часто їй випадає можливість проявити себе в Анк-Морпорку. 

— Е… ні… — Ваймз уявив перевертня, що проявляє себе. Але Анґва, звісно ж, не… 

— Ви двоє, е… у вас усе гаразд? — запитав він, намагаючись виокремити в темряві обриси. 

— О, все добре, сер. Добре. 

А те, що вона час до часу обертається на вовкулаку, тебе не турбує? Але Ваймз не наважився сказати це вголос. 

— Жодних… проблем? 

— О ні, сер. Вона сама собі купує собачі галети і має власну стулку в дверях. Коли місяць уповні, я не пхаюсь. 

Роздалися крики, а тоді з темряви зринула тінь, промчала повз Ваймза і зникла в наметі. Вона не чекала, поки її запросять, а на повній швидкості увірвалася в заслінку і не зупинилась, поки не впав намет. 

— А це що таке? — запитав Джаббар. 

— Доведеться довго пояснювати, — сказав Ваймз, піднімаючись. 

Морква зі Щебенем уже тягнули повалений намет. 

— Ми д’реґи, — з докором мовив Джаббар. — Ми тихенько складаємо свої намети вночі, а не… 

Місяць світив достатньо яскраво. Анґва випрямилася і вирвала з рук Моркви шмат намету. 

— Дуже дякую, — сказала вона, загортаючись у нього. — І перш ніж хтось щось скаже, я лише вкусила його за зад. Сильно. І повірте, я ще його пожаліла. 

Джаббар подивився назад на пустелю, тоді на пісок, а тоді на Анґву. Ваймз бачив, як той думає, і по-братськи поклав йому руку на плече. 

— Я краще поясню… — почав він. 

— Там кілька сотень солдат! — випалила Анґва. 

— …пізніше. 

— Вони оточують вас! І вигляд в них недобрий! У когось є нормальний одяг? І людська їжа? І пити! В цих краях немає води! 

— Вони не посміють напасти до світанку, — мовив Джаббар. 

— А що ви робитимете, сер? — запитав Морква. 

— Нападемо на світанку! 

— А-а. Е-е. А можна запропонувати вам альтернативу? 

— Альтернативу? Потрібно атакувати! Світанки створені для атак. 

Морква відсалютував Ваймзу. 

— Я читав вашу книжку, сер. Поки ви… відпочивали. У Тактикуса є чимало ідей стосовно того, що робити, коли противник має суттєву кількісну перевагу, сер. 

— Невже? 

— Він каже, що потрібно за кожної нагоди перетворювати її на кількісну недовагу, сер. Ми можемо напасти зараз. 

— Але ж зараз темно! 

— Так само темно, як і ворогу, сер. 

— Ні, тут так темно, що хоч в око стрель! Ви не побачите, з ким б’єтеся! Половину часу ви стрілятимете в своїх! 

— Ми не будемо, сер, тому що нас зовсім небагато. Сер? Все, що нам потрібно зробити, це вилізти звідси, пошуміти трохи і дати їм розбиратися з цим. Тактикус каже, що вночі всі армії мають однакову чисельність, сер. 

— Щось в цьому є, — мовила Анґва. — Вони повзають поодиноко і попарно і вдягнені так само, як… — вона махнула рукою на Джаббара. 

— Це Джаббар, — мовив Морква. — Він типу не вождь. 

Джаббар схвильовано вишкірився. 

— І частенько у ваших краях пси обертаються на голих жінок? 

— Буває, що днями такого не відбувається, — огризнулася Анґва. — Мені б не завадив якийсь одяг. І меч, якщо буде битва. 

— Ем, мені здається, в хапонців є своє особливе бачення про жінок, які борються… — почав було Морква. 

— Так! — підтвердив Джаббар. — Вони повинні робити це майстерно, Блакитні Оченята. Ми — д’реґи! 

Човен виринув на поверхню пінистої застояної води під пристанню. 

Повільно відкрилася кришка. 

— Пахне, як удома, — сказав Ноббі. 

— Не можна довіряти воді, — мовив сержант Колон. 

— Але я не довіряю воді вдома, сержанте. 

Фред Колон зумів втриматись на слизькій деревині. В теорії це був ого-го який геройський вчинок. Він та Ноббі Ноббс, двійко хоробрих воїнів, відважились зійти на ворожій території. На жаль, він знав, що роблять вони так тому, що лорд Ветінарі сидів у Човні і недвозначно здійняв би брови, якби вони відмовилися. 

Колон завжди вважав, що в героїв є якийсь особливий механізм, що змушував їх іти на геройську загибель заради бога, країни і яблучного пирога чи ще якогось делікатесу, який готувала їм мама. Йому ніколи не спадало на гадку, що вони це роблять зі страху, що на них накричать, якщо вони цього не зроблять. 

Він нахилився. 

— Гайда, Ноббі, — скомандував він. — І пам’ятай, ми робимо це заради богів, Анк-Морпорка і… — Колону здалося, що тут і справді буде доречна якась страва. — І знаменитої канапки з кишкою, яку готувала моя мама! 

— Наша мама ніколи не готувала нам канапки з кишкою, — пожалівся Ноббі, видершись на настил з дощок. — Але ти б не повірив, що вона витворяла зі шматком сиру… 

— Та добре, але це якось не вписується в бойовий девіз, еге ж? «Заради богів, Анк-Морпорка і дивовиж, які матінка Ноббі витворяє із сиром»? Він просто таки пронизає страхом вороже серце! — мовив сержант Колон, поки вони повзли вперед. 

— А, ну якщо тебе таке цікавить, то на тобі матусин бідовий пудинг із заварним кремом, — запропонував Ноббі. 

— Жахає, чи не так? 

— Вони би пожаліли, якби дізналися, сержанте. 

Пристань в Аль Халі нічим не відрізнялася від інших, бо пристані всюди пов’язані. Людям потрібно завантажувати і розвантажувати човни. А це можна зробити лише в кілька способів. Тож усі пристані однакові з виду. В деяких спекотніше, в інших підвищена вологість, там завжди височіють купки дещо забутих з виду речей.