Сержанта до такого не готували. Тож він сказав: 

— Вони спізнюються. 

— Добре. Краще вони, ніж ми. 

— Сонце вже високо, сер. 

Командир поглянув на свою тінь. Надворі був день, а на піску, слава богу, не було слідів його крові. Командир так довго відновлював мир у різних непокірних частинах Хапонії, що почав дивуватись тому, що відновлюючи мир, він немов завжди вів війну. Досвід навчив його ніколи не казати: «Мені це не подобається, якось дуже тихо». Бо не було такого поняття, як надто тихо. 

— Може, вони згорнули вночі табір, сер, — припустив сержант. 

— Це не схоже на д’реґів. Вони ніколи не тікають. Крім того, я бачу їхні намети. 

— Може, будемо їх штурмувати, сер? 

— Ти не бився раніше з д’реґами, сержанте? 

— Аж ніяк, сер. Однак я втихомирював сердитих саватарів в Ушістані, і вони… 

— Д’реґи гірші, сержанте. Вони втихомирять вас у відповідь. 

— Я не казав, які саватари сердиті, сер. 

— Як порівняти з д’реґами, вони всього лиш ледь невдоволені. 

У сержанта виникло відчуття, що його репутацію ставлять під сумнів. 

— Може, я піду з кількома хлопцями в розвідку, сер? 

Командир знову глянув на сонце. Через спеку вже важко було дихати. 

— О, чудово. Ходімо. 

Хапонці наблизилися до табору. Там були намети, і тліло полум’я. Але не було ні верблюдів, ні коней, лише довгий витоптаний слід, що стелився вздовж дюн. 

Бойовий дух почав потрохи рости. Нападати на небезпечного ворога, якого немає на позиціях — одна з найпривабливіших форм ведення бойових дій. Деякі говорили, як пощастило д’реґам, що вони вчасно втекли, інші фантазували, що було би з д’реґами, якби солдати їх спіймали… 

— Хто це? — запитав сержант. 

Поміж дюн з’явилася постать, яка сиділа верхи на верблюді. Білий балахон розвіювався на вітрі. 

Наблизившись до хапонців, постать ковзнула з верблюда і помахала їм рукою. 

— Добрий ранок, панове! Як дивитесь на те, щоб здатися в полон? 

— Хто ви? 

— Капітан Морква, сер. Якщо ви будете такі ласкаві й опустите зброю, ніхто не постраждає. 

Командир глянув угору. Вздовж верхівок дюн показались кульки. Виявилось, що це голови. 

— Це… д’реґи, сер! — вигукнув сержант. 

— Ні. Д’реґи б уже напали, сержанте. 

— Ой, перепрошую. Сказати їм, щоб вони напали? — спитав Морква. — Ви цього хочете? 

Д’реґи тепер вишикувались вздовж дюн. Метал виблискував на сонці. 

— Хочете мені сказати, — повільно почав командир, — що ви можете переконати д’реґів не нападати? 

— Це було непросто, та, думаю, вони зрозуміли, — мовив Морква. 

Командир обдумував ситуацію, в якій опинився. По обидва боки вишикувались д’реґи. Його ж військо збилося в купку. А цей рудоволосий, блакитноокий чоловік йому всміхався. 

— Як вони ставляться до милосердного поводження з полоненими? — наважився він спитати. 

— Гадаю, вони можуть пристосуватися. Якщо я наполяжу. 

Командир знову зиркнув на тихих д’реґів. 

— Чому? — запитав він. — Чому вони не нападають на нас? — запитав він. 

— Мій командир каже, що не хоче непотрібних жертв, сер, — відповів Морква. — Його звати командор Ваймз, сер. Він сидить он там на дюні. 

— Ви можете переконати озброєних д’реґів не нападати, і у вас є командир? 

— Саме так, сер. Він називає це поліцейською операцією. 

Командир ковтнув. 

— Ми здаємося, — сказав він. 

— Що, ось так просто, сер? — запитав сержант. — Без боротьби? 

— Так, сержанте. Без боротьби. За велінням цього чоловіка і вода вгору потече, а в нього ще є командир. Чудова ідея — здатися без боротьби. Я вже десять літ як борюся, і здатися без боротьби — це те, чого я завжди прагнув. 

З металевої стелі Човна скрапувала вода прямо на папір перед Леонардом із Квірма. Він змахнув краплі. Може, воно й нудно чекати у тісній металевій бляшанці під нічим не примітною пристанню, та в Леонардовому світі такого концепту не існувало. Він машинально креслив ескіз покращеної вентиляційної системи. 

Він почав спостерігати за власною рукою. Вона, майже без його участі, виконувала інструкції звідкись із його голови, малюючи розріз набагато більшої версії човна. Тут, тут і тут… там може бути ряд із сотні весел замість педалей, якими гребуть — його олівець гладив папір — мускулясті й напіввбрані юні воїни. Човен, що пливтиме непоміченим попід іншими човнами і везтиме людей туди, де їм завгодно. Тут із даху стирчатиме здоровенна пила, щоб на швидкості патрати черева ворожих кораблів. А тут і тут труба… 

Він завмер і якусь мить витріщався на свій малюнок. Тоді зітхнув і взявся його рвати. 

Ваймз дивився згори дюни. Звідти він мало що чув, але йому і не треба було. 

Анґва сіла поруч. 

— Спрацювало, правда ж? — запитала вона. 

— Так. 

— Що він збирається робити? 

— О, думаю, він забере в них зброю і відпустить їх. 

— Чому люди його слухають? — спитала Анґва. 

— Ну, ти його дівчина, тобі видні… 

— Ні, це інше. Я кохаю його, тому що він добрий просто так. Він не задумується над власними думками, як інші. Він робить добро, тому що так вирішив, а не тому, що намагається виправдати чиїсь очікування. Він такий простий. У кожному разі, я вовчиця, яка живе з людьми, і для таких, як я, є спеціальна назва. Я прибіжу до нього, як тільки він свисне. 

Ваймз намагався не виказувати свого збентеження. 

Анґва всміхнулася. 

— Не переймайтеся, пане Ваймз. Ви самі так казали. Рано чи пізно ми всі стаємо чиїмось собакою. 

— Це як гіпноз, — квапливо мовив Ваймз. — Люди йдуть за ним, бо їм цікаво, що буде далі. Вони переконують себе, що якийсь час вони ще подивляться, і можуть припинити, коли захочуть, ось тільки їм не хочеться. Це клята магія. 

— Ні. Ви коли-небудь за ним по-справжньому спостерігали? Б’юся об заклад, що за десять хвилин розмови з Джаббаром він усе про нього вивідав. Закладаюсь, він знає всіх верблюдів поіменно. І він все пам’ятає. Зазвичай люди не надто цікавляться іншими, — її пальці бездумно вимальовували візерунок на піску. — Так він змушує вас почуватися важливим. 

— Так політики роблять… — почав було Ваймз. 

— Але не так, як це робить він, повірте мені. Підозрюю, лорд Ветінарі пам’ятає факти про людей… 

— О, можеш не сумніватися! 

— …але Морква цікавиться. Він навіть не задумується над цим. Він звільняє місце в голові для людей. Він цікавиться, тож люди думають, що вони цікаві. Вони почуваються… краще, коли він поруч. 

Ваймз глянув униз. Її пальці знову безцільно малювали щось у піску. Пустеля міняє всіх, подумав він. Це тобі не місто, що приглушує думки. Ти відчуваєш, як твій світогляд розширюється до горизонтів. Не дивно, що тут народжуються релігії. Аж раптом я опиняюсь тут, швидше за все незаконно, просто намагаючись виконувати свою роботу. Чому? Тому що я збіса дурний, щоб спинитися і подумати, перш ніж за кимось гнатися, ось чому. Навіть Моркві вистачило б розуму цього не робити. Я тільки-но бездумно гнався за Ахмедовим кораблем, але йому вистачило кебети відзвітувати мені за першої ж нагоди. Він чинив так, як належить відповідальному офіцеру, а я… 

— Ветінарівський тер’єр, — сказав він уголос. — Спочатку переслідує, а думає вже потім… 

Його увагу привернула Ґебра, що розкинулася вдалині. Десь там була хапонська армія, а ось там — анк-морпоркська армія, а в нього була лише пригорща людей і жодного плану, бо він спершу кидається в погоню, а… 

— Але я не міг інакше, — виправдовувався він. — Який лягавий відпустить такого підозрюваного, як Ахмед… 

І знову йому здалося, що проблема, перед якою він постав, аж ніяк не була проблемою. Це було ясно як божий день. Він був проблемою. Він неправильно думав. 

Якщо вже на те пішло, він взагалі не думав. Ваймз знову глянув униз на оточену роту. Вони роздягнулися до трусів і мали придуркуватий вигляд, зрештою, як усі чоловіки в спідньому. Білий балахон Моркви досі тріпотів на вітрі. «Він тут навіть дня не пробув, — подумав Ваймз, — а вже ставав одним цілим із пустелею».