— Ну, це ж очевидно, — сказав він. 

— Ем… а який колір має бути? — запитав Ноббі. 

— Білий, ясна річ! 

— Не теракотовий? Бо ти… 

— Ти що, знущаєшся з мене, капрале Ноббс? 

— Звісно, ні, сержанте. То… якого я кольору? 

Тут сержант Колон замислився. На капралі Ноббсі можна було знайти відтінки, що відповідали всім кліматичним зонам на диску, і ще кілька, які можна було побачити лише в спеціалізованих медичних книгах. 

— Білий… білий — це стан, ну знаєш… душі, — сказав він. — Це як… чесно працювати і отримувати за це чесні гроші, щось типу цього. І регулярно митися. 

— Не відлежувати боки. 

— Атож. 

— Чи… як… денно гарувати, як Ґоріфф. 

— Ноббі… 

— Його дітей ніколи не побачиш у брудному од… 

— Ноббі, ти що, мене підбурюєш? Ти ж знаєш, що ми кращі за хапонців. Інакше, який сенс? Та якщо ми будемо з ними воювати, тебе можуть кинути під замок за такі зрадницькі балачки. 

— Ти збираєшся з ними воювати, Фреде? 

Фред Колон почухав собі підборіддя. 

— Ну, думаю, мені як досвідченому військовому доведеться… 

— Що ж ти робитимеш? Вступиш у полк та підеш на фронт? 

— Ну-у-у… мій сильний бік — це тренування, то, думаю, мені краще залишитися тут і готувати новачків. 

— Тут, тобто в тилу, ти хочеш сказати. 

— Ми всі маємо виконувати свою роботу, Ноббі. Та якби я щось вирішував, то вже стрілою летів би пригостити Шайтана Хапонського холодною сталлю. 

— І тебе не лякають їхні гострі, як бритви, мечі? 

— Я з них презирливо насміхаюсь, Ноббі. 

— А шо, як хапонці нападуть тут? Тоді ти будеш на фронті, а фронт буде в тилу. 

— Я старатимусь бути посередині… 

— Посередині фронту чи… 

— Панове? 

Вони розвернулися й побачили, що за ними йде чоловік середнього зросту, але з чудернацькою головою. Не те щоб він облисів. У нього було чимало волосся, довгого й кучерявого, що сягало йому майже до пліч, а його борода була достатньо густою, щоби прихистити курча. Але його голова попросту вивищувалась над його волоссям, як той набридливий купол. 

Він дружньо до них усміхнувся. 

— Ви, бува, не мужній сержант Колон і… — чоловік глянув на Ноббі. На його сяйливому обличчі, немов буревісні хмари, промайнули здивування, страх, цікавість і співчуття. — І той самий капрал Ноббс? — договорив він. 

— Це ми, громадянине, — підтвердив Колон. 

— А, чудово. Мені дали особливе доручення вас знайти. Знаєте, це так дивовижно. Ніхто не вривався у сарай, хоч, мушу визнати, я таки добре спроєктував замки. А мені лиш треба було замінити шкіру на шарнірах і змастити їх… о, пробачте, мене трохи занесло. Отож… у мене є для вас повідомлення… але яке?… Щось про ваші руки… — він засунув руку в глибоку брезентову торбу, витягнув звідти довгу трубу і простягнув її Ноббі. 

— Даруйте за це, — перепросив він, витягнувши меншу трубку і простягнувши її Колону. — Мусив робити все похапцем, тож у мене справді не було часу все як слід завершити, та й, відверто кажучи, матеріали не дуже… 

Колон глипнув на свою трубку. Вона була загострена з одного боку. 

— Це ракета-феєрверк, — сказав він. — На ній навіть пише «Безмір кольорових кульок і зірок»… 

— Так, ще раз прошу вибачення, — сказав чоловік, виймаючи з торби невеличку, хитромудру дерев’янометалеву конструкцію. — Можна назад трубку, капрале? — він взяв її і прикрутив з одного кінця конструкції. — Дякую… так, без мого станка і, звісно ж, мого горна, я змушений був давати раду з тим, що було під рукою… Можна мені назад ракету? Спасибі. 

— Без патичка вони не летять, — підмітив Ноббі. 

— О, насправді, летять, — заперечив чоловік. — Просто не дуже точно. 

Він підніс трубку на рівні плеча і зазирнув у невеличкий дротяний приціл. 

— Якось так, — сказав він. 

— І вони не летять уперед, — сказав Ноббі. — Лише вгору. 

— Дуже поширена хибна думка, — зазначив Леонард із Квірма, повернувшись до них обличчям. 

Углибині трубки Колон угледів кінчик ракети, і в його голові зненацька зринув образ зірок і кульок. 

— А тепер ви маєте повернути на цю вулицю і піти зі мною, — скомандував Леонард. — Мені дуже шкода, але його світлість дуже довго втовкмачував мені, що інколи потреби суспільства загалом переважають права окремої людини. О, я ще дещо згадав. Руки вгору, будь ласка. 

У Щурячій палаті по всьому столу був розсипаний пісок. 

Розглядаючи його, лорд Іржавський відчував щось схоже на задоволення. Серед піску були також невеличкі квадратні ящички, які позначали містечка і міста, а вирізані пальмові дерева — відомі оази. І, хоч лорду Іржавському дошкуляло слово «оази», він поглянув на все те, і йому сподобалось, що він побачив. Адже це мапа Хапонії, а всім було відомо, що там і так повсюдно пісок, що тішило з екзистенційного боку. Щоправда, пісок, розсипаний на столі, нагребли з купи позаду гуртової гончарні троля Крейдяна, в якому затесались поодинокі недопалки, і витав душок коцурської сечі, чого, мабуть, не знайти в справжній пустелі чи бодай не в такому масштабі. 

— Тут було б гарне місце висадки, — сказав він, тицяючи палицею. 

Його конюх намагався бути послужливим. 

— Це півострів Ель Кінте, — сказав він. — Найближча до нас точка, сер. 

— Саме так! Ми вмить перепливемо цю протоку. 

— Чудово, сер, — мовив лейтенант Шершеннь, — але… ви не боїтеся, що на нас там чекатиме противник? Бо це ж таке очевидне місце висадки? 

— Для тренованого воєнного стратега аж ніяк не очевидне, сер! Вони не піджидатимуть нас саме тому, що це настільки очевидно, хіба ви не розумієте? 

— Хочете сказати… вони подумають, що там тільки цілковитий ідіот висадиться, сер? 

— Власне! Вони знають, що ми не цілковиті дурні, сер, а відтак це останнє місце, де вони нас піджидатимуть, розумієте? Вони чекатимуть на нас десь, — його палиця увіткнулася в пісок, — тут. 

Шершеннь пригледівся. Хтось надворі почав гупати в барабан. 

— О, ви маєте на увазі Ерітор, — сказав він. — Де, наскільки мені відомо, є приховане місце висадки, і за два дні швидкого маршу через місцевість, яка надає добре укриття, ми опинимося в самісінькому серці імперії, сер. 

— Точно! 

— В той час як висадка в Ель Кінте означає три дні ходу дюнами повз укріплене місто Ґебра… 

— Точно. Жодного укриття! І саме там ми зможемо повправлятися в мистецтві війни. — Лорд Іржавський намагався перекричати барабани. — Ось як треба ладнати справи. Одна вирішальна битва. Ми на одному боці, хапонці — на іншому. ОСЬ ТАК ПОТР… 

Він кинув указку. 

— Хто в біса видає ці жахливі звуки? 

Конюх підійшов до вікна. 

— Хтось інший набирає новобранців, сер, — доповів він. 

— Але ми всі тут! 

Конюх завагався, як це часто роблять вісники поганих новин перед людьми з паскудним характером. 

— Це Ваймз, сер… 

— Набирає новобранців у Варту? 

— Е… ні, мій лорде. В полк. Е… на прапорі пише «Перший піхотний полк сера Семюела Ваймза», мій лорде… 

— Яка наглість. Підіть і… Ні, я сам піду! 

На вулиці зібрався натовп. По центру стриміла брила констебля Дорфла — а особливість ґолема, який гупає в барабан, полягає в тому, що ніхто не в змозі його зупинити. Ніхто, окрім хіба що лорда Іржавського, який широким кроком підійшов до констебля і висмикнув в нього з рук барабанні палички. 

— Та-а-ак-к, вступ у Перший піхотний полк — ваш житейський вибір! — кричав сержант Щебінь, не свідомий того, що відбувається в нього за спиною. — Ви навчетесь ремесла! Ви навчетесь самоповаги! І вам видадут круті уніформи і стільки чобіт, скільки ви зможете з’їсти — ось чому вам треба вступати! 

— Що все це означає? — скрикнув Іржавський, пожбуривши саморобний стяг на землю. — Ваймз не може цього робити. 

Від стіни відокремилась постать, яка за всім цим спостерігала.