— Це він, так? 

Анґва стиха фиркнула. В неї були заплющені очі — вона так завжди робила, коли довіряла цю роль носу… 

— Гвоздики, — пробурмотіла вона, а тоді схопила Моркву за руку. — Не біжи за кораблем! На борту є озброєні чоловіки! Що вони подумають, коли побачать солдата, який біжить до них? 

— Я не солдат! 

— Як думаєш, довго вони думатимуть над відмінністю? 

Карета проїхала повз гущу людей на палубі. Натовп посунув назад, оточивши її з усіх боків. 

— Там вивантажують коробки — я не бачу… — сказав Морква, приклавши руку дашком до очей. — Послухай, я впевнений, вони зрозуміють, якщо… 

На палубу зійшов Ахмед-71-година і оглянувся на вартових. Від його вискалу на мить спалахнула іскра. Вони побачили, як він потягнувся рукою за плече, витягнувши звідти шаблю. 

— Я не можу просто взяти і відпустити його, — не заспокоювався Морква. — Він підозрюваний! Дивися, він сміється з нас! 

— Прикриваючись дипломатичною недоторканістю, — мовила Анґва. — Але там стільки озброєних чоловіків. 

— У мене сил як у десятьох, бо маю чесне серце, — заявив Морква. 

— Справді? Що ж, їх одинадцятеро. 

Ахмед-71-година підкинув шаблю. Вона кілька разів зі свистом перекрутилася, а тоді він різко витягнув руку і на льоту спіймав її за руків’я. 

— Так пан Ваймз робив, — мовив Морква зі зціпленими зубами. — Тепер він з нас глумиться… 

— Вас уб’ють, якщо ви підете на корабель, — озвався Ґоріфф позаду нього. — Я знаю цього чоловіка. 

— Справді? Звідки? 

— Його бояться у всій Хапонії. Це Ахмед-71-година! 

— Так, але чому його… 

— Ви не чули про нього? А ще він д’реґ! — пані Ґоріфф смикнула свого чоловіка за руку. 

— Д’реґ? — запитала Анґва. 

— Войовниче пустельне плем’я, — мовив Морква. — Вкрай жорстоке. Але шановане. Кажуть, якщо д’реґ твій друг, то буде ним до кінця твого життя. 

— А якщо він не твій друг? 

— Тоді в тебе є приблизно п’ять секунд. 

Морква витягнув меча. 

— У будь-якому разі, — мовив він, — ми не можемо допустити… 

— Я забагато сказав. Нам пора йти, — мовив Ґоріфф. Сім’я підібрала з землі свої клунки. 

— Послухай, про нього можна вивідати в інший спосіб, — мовила Анґва. Вона показала на карети. 

Двійко худих, довгошерстих та неймовірно граційних собак вибігли з неї і тепер тягнули за повідки, рвучись вгору по трапу. 

— Хапостанські мисливські собаки, — сказала вона. — Наскільки я розумію, хапонська знать душі в них не чує. 

— Вони дещо скидаються на… — почав було Морква, а тоді до нього дійшло. — Ні, я не впущу тебе туди саму, — заперечив він. — Щось піде не так. 

— Повір мені, в мене куди кращі шанси, ніж у тебе, — хутко мовила Анґва. — Хай там як, вони не відчалять, поки не зміниться приплив. 

— Це надто небезпечно. 

— Що ж, вони, зрештою, наші вороги. 

— Я маю на увазі, для тебе! 

— Чому? — поцікавилась Анґва. — Я ніколи не чула про перевертнів у Хапонії, тож вони, мабуть, не знають, як з нами поводитись. 

Вона зняла маленький шкіряний нашийник, на якому висів її жетон, і простягнула його Моркві. 

— Не переживай, — сказала вона. — Якби що, я стрибну за борт. 

— У річку? 

— Навіть Анк не здатна вбити перевертня, — Анґва зиркнула на бурхливі води. — Мабуть. 

Сержант Колон разом із капралом Ноббсом вийшли на патрулювання. Вони не до кінця розуміли, для чого, і що їм робити, якщо вони засічуть злочин, хоча роки тренувань навчили їх заплющувати очі на вкрай серйозні злодіяння. Але ними керували звички. Вони вартові, тож несуть варту. 

Вони не робили це з певною метою. Вони робили це просто так. А величезна, в шкіряній палітурці книженція в руках Ноббі його прогресу не допомагала. 

— Цій місцині війна піде на користь, — за якийсь час озвався сержант Колон. — Дасть людям стрижень. Бо останнім часом усе іде шкереберть. 

— Не як у дитинстві, сержанте. 

— Геть не як у дитинстві, Ноббі. 

— В ті часи люди довіряли одні одним, чи не так, сержанте? 

— Люди довіряли одні одним, Ноббі. 

— Так, сержанте. Я знаю. І їм не обов’язково було замикати двері до своїх домівок, правда? 

— Атож, Ноббі. І люди завжди бути готові прийти на допомогу. Постійно шастали по чужих хатах. 

— Правда, сержанте, — пристрасно мовив Ноббі. — Точно знаю, що на нашій вулиці ніколи не замикали двері. 

— Ось і я про це. Я це і хотів сказати. 

— А все тому, що нахаби умудрялись навіть замки красти. 

Колон замислився над цим зізнанням. 

— Так, Ноббі, але вони принаймні одні в одних цупили. Не те, щоб вони були чужоземцями. 

— Правильно. 

Вони ще якийсь час ішли, кожен заглиблений у власні думи. 

— Сержанте? 

— Так, Ноббі? 

— Де є Навиданія? 

— Навиданія? 

— То має бути якась місцина. Там, здається, дуже тепло? 

— А, Навиданія, — зметикував Колон. Він на ходу вигадував. — Точно. Авжеж. Вона належить Хапонії. Так. Там дуже багато піску. І гір. І звідти експортують фініки. А тобі для чого? 

— А… та так, просто. 

— Ноббі? 

— Так, сержанте? 

— Чого ти носишся з цією книженцією? 

— Ха, маю геніальну ідею, сержанте. Я чув, як ти розповідав про книжку свого прапрадіда, тому взяв цю книгу в Умивальні на випадок війни. Це «Книга Ома». П’ять дюймів завтовшки. 

— Трохи великувата для нагрудної кишеньки, Ноббі. Якщо вже відверто, вона і для візка великувата. 

— Я думав змайструвати лямки, щоб на них носити. Думаю, навіть стріла з великого лука не простромить її далі, ніж до апокрифа. 

Знайомий скрип змусив їх підняти очі. 

Голова хапонця погойдувалася на вітрі. 

— Може, по кухлику? — запропонував сержант Колон. — Великий Анджі варить просто божественне пиво. 

— Краще не треба, сержанте. Пан Ваймз не дуже в гуморі. 

Колон зітхнув. 

— Твоя правда. 

Ноббі знову глянув на голову. Вона була з дерева. За кілька століть вона зібрала на собі не один шар фарби. Як на людину, якій більше не треба купляти собі сорочки, хапонець той дуже радісно всміхався. 

— «Голова хапонця». Мій дідусь казав, що його дідусь застав ті часи, коли вона ще була справжньою, — сказав Колон. — Звісно, за стільки часу вона скоцюбилась і була розміром із волоський горіх. 

— Трохи… гидко наштрикнути голову якогось гаврика замість вивіски, — сказав Ноббі 

— Ні, Ноббі. Це — воєнний трофей. Якийсь хлопака повернувся з війни із сувеніром, наштрикнув його на палю і відкрив паб. «Голова хапонця». Нехай знають. 

— А скільки мені прилітало тільки за то, шо я цупив чужі черевики, — сказав Ноббі. 

— Часи були жорсткіші, Ноббі. 

— Ти колись зустрічав хапонця, сержанте? — запитав Ноббі, коли вони зайшли на тиху вуличку. — Тобто, одного з тих дикунів. 

— Ну, ні… але знаєш що? Вони можуть мати три дружини! А це вже злочин. 

— Ага, особливо коли в мене жодної нема, — пожалівся Ноббі. 

— І в них кумедний хавчик. Карі і всяке інше. 

Ноббі замислився. 

— Як… у нас, коли ми на вечірній зміні. 

— Ну-у-у, та-а-ак — але вони його неправильно готують. 

— Ти говориш про ту рідку кашку кольору вушної сірки з горошком і смородиною, як твоя мама готувала? 

— Так! Можеш скільки завгодно копирсатися у хапонському карі, але не знайдеш там ані шматочка брукви. 

— А я чув, вони їдять баранячі очі, — повідомив Ноббі, міжнародний гастро-ґном. 

— Теж правда. 

— Не достойну звичну їжу типу баранячих яєчок чи солодкого м’яса? 

— Ем… так. 

У Колона склалося враження, що його беруть на кпини. 

— Послухай, Ноббі, справа в тому, що вони неправильного кольору, і на цьому все. 

— Молодець, Фреде, що вивідав! — похвалив його Ноббі, та так радісно, що сержант Колон майже повірив у його щирість.