Литмир - Электронная Библиотека

Тоді спустив ноги з ліжка і почав навпомацки шукати нічний столик. 

— Біп-біп-біп-дзинь! 

— О, ні… Гаразд, котра година? 

— Перша дня! Привіт, Введіть-Своє-Ім’я! 

Ваймз сонно глипнув на бісика-органайзера. Він знав, що одного дня йому таки доведеться розібратися в інструкції до цієї клятої штуковини. Або так, або викине його з високої кручі[17]

— Що… — почав було він, а тоді тяжко зітхнув. Знову його переслідував звук розмотаного тюрбана, натягнутого під його вагою. 

— Семе? — двері спальні розчахнулися, й усередину ввійшла Сибіл із горнятком у руках. 

— Так, люба? 

— Як ти почуваєшся? 

— У мене синці на син… — інший спомин виповз із мряки. — О, боги, невже я справді назвав його текучою…? 

— Так, — підтвердила його дружина. — Фред Колон заходив сьогодні вранці й про все мені розповів. У дуже барвистих деталях, я б сказала. Я якось пішла на побачення з Ронні Іржавським. Дещо неприязний чоловік. 

Інший спомин вибухнув у голові Ваймза кулею болотяного газу. 

— А Фред розказував, куди він сказав Іржавському запхати його жетон? 

— Так. Тричі. Його це, схоже, турбує. Але, знаючи Ронні, до нього достукатися можна хіба що молотком. 

Ваймз уже давно звикся з думкою, що всі аристократи, схоже, зналися по іменах. 

— А щось іще тобі Фред розповідав? — спитав він боязко. 

— Так. Про крамницю і пожежу, і все решта. Я пишаюся тобою, — вона його поцілувала. 

— Що мені тепер робити? — запитав він. 

— Випити чаю, а тоді помитися і поголитися. 

— Я маю піти до штабу Варти і… 

— Поголитися! У глечику є гаряча вода. 

Коли вона вийшла із кімнати, він встав з ліжка і, похитуючись, пішов у ванну. На мармуровому рукомийнику і справді стояв глечик з гарячою водою. 

Він глипнув на лице в дзеркалі. На жаль, воно виявилось його. Може, якби він спочатку поголився?.. А потім міг би вмити те, що лишилося. 

Фрагменти минулої ночі й надалі наполегливо привертали до себе його увагу. Шкода того вартового, але не завжди є час просто стояти і сперечатися… 

Дарма він так зі своїм жетоном. Старі часи давно минули. У нього тепер були обов’язки. Він мав залишитися і зробити все трохи… 

Ні. Таке ніколи не спрацьовувало. 

Він намастив лице піною. Закон про бунт! Боже милостивий… Він задумався, бритва повисла у повітрі. Із закамарків його пам’яті на нього витріщалися каламутні очі Іржавського. Наволоч! Такі люди, як він, вважали — справді вважали — Варту такою собі вівчаркою, що покусує овечок за зади, гавкає, коли їй дають команду, і ніколи не кусає пастуха… 

О, так. Ваймз нутром чув ворога. 

Лишень… 

Тепер у нього ані жетона, ані Варти, ані роботи… 

Зринув іще один спомин, пізній. 

З пінкою, що стікала по сорочці, він витягнув із кишені запечатаний лист від Ветінарі й бритвою розкрив конверт. 

Всередині лежав порожній аркуш паперу. Він перевернув його, але на звороті теж нічого не було. Він спантеличено глипнув на конверт. 

Сер Семюел Ваймз, Лицар. 

Як же точно був написаний адресат, подумав Ваймз. Але який сенс у повідомленні без повідомлення? Інші люди могли машинально засунути в конверт не той аркуш, тільки не Ветінарі. Який сенс надсилати йому записку з нагадуванням, що він лицар, хай йому грець, якщо він і так добре знав цей бентежний факт… 

Увірвався ще один крихітний спомин, тихцем, немов мишка, що пукає в буревій. 

Хто це сказав? Будь-який джентльмен… 

Ваймз витріщився. А він справді джентльмен, чи не так? Тепер уже офіційно. 

Однак він не вибіг з криками з лазнички. А доголився, помився і дуже спокійно перевдягнувся в чисте спіднє. 

Внизу Сибіл приготувала йому їсти. Кухарка з неї була така собі. Та Ваймза це влаштовувало, позаяк їдець з нього теж був нікудишній. Після років вуличної їжі його шлунок працював на свій лад. Понад усе він жадав маленьких, хрумких, коричневих шматочків, справжню їжу богів, а Сибіл завжди гарантовано перетримувала пательню на драконі. 

Вона уважно спостерігала, як він жував смажене яйце і дивився кудись вдаль. Вона нагадувала людину з переносною сіткою, яка страхує канатоходця. 

Трохи згодом, поки вона дивилась, як він розламує сосиску, він запитав: 

— У нас є якісь книги про лицарство, люба? 

— Сотні, Семе. 

— А є такі, де пише… що воно таке? Тобто такі, де розписано, що робити, якщо ти лицар? Всякі обов’язки і таке інше? 

— Гадаю, в більшості з них про це пише. 

— Добре. Піду трохи почитаю, — Ваймз проштрикнув виделкою бекон, і той, приємно хруснувши, розколовся. 

По тому він пішов у бібліотеку. Через двадцять хвилин він вийшов по олівець і папір. 

Ще через десять хвилин леді Сибіл принесла йому філіжанку кави. Він сидів за стосом книжок, явно поглинутий «Житієм Лицарським». Вона тихенько вийшла і попрямувала до свого власного кабінету, де взялась оновлювати записи про розведення драконів. 

За годину вона почула, як він вийшов до зали. 

Він щось фальшиво мугикав собі під ніс із відстороненим заклопотаним поглядом. Це означало, що якась Велика Думка вимагала закриття усіх неважливих процесів. І він знову випромінював довкола себе поле роздратованої невинності, що, на її думку, була невід’ємною частиною його Ваймзності. 

— Ти кудись ідеш, Семе? 

— Так. Надеру декому зад, люба. 

— А, добре. Тільки вкутайся як слід. 

Сім’я Ґоріффів мовчки пленталась біля Моркви. 

— Мені шкода вашої крамниці, пане Ґоріфф, — мовив він. 

Ґоріфф перекинув ношу на інше плече. 

— Ми можемо іншу відкрити, — він відповів. 

— І ми обов’язково за нею наглядатимемо, — пообіцяв Морква. — І… коли все закінчиться, ви зможете повернутися. 

— Спасибі. 

Його син сказав щось хапонською. Між ними спалахнула невеличка сімейна суперечка. 

— Я ціную твої сильні почування, — сказав Морква, багряніючи, — втім, мушу відзначити, що твої висловлювання були дещо різкі. 

— Мій син просить вибачення, — на автоматі мовив Ґоріфф. — Він забув, що ви розмовляєте ха… 

— Ні, не прошу! Чому ми повинні тікати? — запитав хлопчина. — Ми живемо тут. Я на очі не бачив Хапонію! 

— О, ну тобі буде на що подивитися, — сказав Морква. — Я чув, там є багацько файних… 

— Ти що, дурний? — не втримався Джаніль. Він вивільнився з батькової хватки і зухвало встав перед Морквою. — Мені начхати! Не хочу чути про те, як місяць здіймається над Горами Сонця! Мені тих розмов удома з головою вистачає! Я живу тут

— Тобі справді слід слухати своїх батьків… 

— Чому? Мій тато безпробудно гарує, а тепер його випирають! Що в цьому доброго? Ми мусимо залишитися тут і захищати те, що належить нам! 

— А, ну, ти не повинен чинити самосуд… 

— Чому ні? 

— Це наша робота… 

— Яку ви не виконуєте! 

Пан Ґоріфф затріскотів щось хапонською. 

— Він каже, щоб я попросив вибачення, — похмуро мовив Джаніль. — Пробачте. 

— І ти пробач, — перепросив Морква. 

Батько хлопця недвозначно стенув плечима, як це роблять іноді батьки підлітків. 

— Ви повернетеся, я це знаю, — запевнив Морква. 

— Побачимо. 

Вони спустилися на набережну до човна, що очікував на пристані. То був хапонський корабель. Біля перил вишикувались люди — люди, які втікали, забравши з дому тільки те, що могли нести, перш ніж доведеться лишитися тільки з тим, у що були вдягнені. Вартові опинилися під прицілом ворожих поглядів. 

— Невже Іржавський вже так просто витуряє хапонців з їхніх домівок? — мовила Анґва. 

— Ми чуємо, куди дме вітер, — спокійно мовив Ґоріфф. 

Морква вдихнув солоне повітря. 

— Він віє з Хапонії, — сказав він. 

— Для вас, мабуть, так, — мовив Ґоріфф. 

Позаду них ляснув батіг, вони відступили вбік, і повз них прогуркотіло кілька карет. На вікні миттю відслонилася фіранка. Перш ніж тканина засмикнулася назад, Морква встиг угледіти обличчя з золотими зубами і чорною бородою. 

вернуться

17

Одне з загальновизнаних правил щастя стверджує: завжди остерігайся помічних пристроїв, які важать менше за свою інструкцію. — Прим. авт.

33
{"b":"845940","o":1}