О дев’ятій годині наступного ранку Брод-Веєм марширували перші новобранці важкої піхоти лорда Вентурі. Вартові вийшли подивитися. Більше їм не було що робити. 

— Це, бува, не дворецький пана Ваймза? — запитала Анґва, показуючи на незграбну постать Віллікінса в першій шерензі. 

— Та, а це його кухарчук б’є в барабан попереду, — додав Ноббі. 

— Ти ж… служив, чи не так, Фреде? — запитав Морква, коли парад пройшов повз. 

— Саме так, сер. У першому полку важкої піхоти герцога Еорльського, сер. Фазанові скубальники. 

— Прошу? — перепитала Анґва. 

— Назвисько полка, міс. О, це давня історія. Розбивши табір на чиємусь земельному володінні, вони натрапили на велику кількість фазанових загонів і, ну знаєте, їли те, що давала земля і таке інше… цейво, відтоді ми носимо на шоломах фазанове пір’я. Бо така традиція, розумієте? 

Вже і так старе обличчя Фреда поморщилося в м’якому виразі людини, на яку напала ностальгія. 

— У нас навіть була стройова пісня, — сказав він. — А її, між іншим, не так вже й легко було співати. Е… пробачте, міс? 

— А, та не зважайте, сержанте, — мовила Анґва. — Я часто сміюсь без причини. 

Фред Колон знову замріяно задивився в нікуди. 

— А до цього я був у лавах Середньовагової піхоти герцога Квірмського. З ними я чимало побачив. 

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Морква, поки Анґва тішилася, цинічно розмірковуючи про відстань, з якої Фред спостерігав передовий пункт. — Твоя видатна військова кар’єра вочевидь залишила тобі багато приємних спогадів. 

— Дівчатам подобалась уніформа, — сказав Фред Колон, а між рядків читалося, що інколи юнаку доводилося вдаватися до всіх можливих методів. — І… ну-у-у… 

— Так, сержанте? 

Колон зніяковів, ніби напнуте спіднє минулого впиралося в матню спогадів. 

— Було… простіше, сер. Ніж бути копом, тобто. Маю на увазі, ти солдат, правильно, а інші хлопи — твої вороги. Ви приходите на якесь велике поле, і всі шикуються в рядочки, а тоді якийсь хлопака з шоломом у пір’ї віддає наказ, і ви всі шикуєтесь великими кутами… 

— Святі небеса, невже люди справді це роблять? Я думав, так лише креслять плани битв! 

— Ну, старий герцог, сер, усе робив як книжка пише… в будь-якому разі, ви просто пильнуєте, що там у вас за спиною, і мочите всіх, чия уніформа відрізняється від вашої. Але… — обличчя Фреда скрутило від болісної думки, — коли ти полісмен, то без карти неможливо відрізнити добрих хлопців від поганих, і це факт, міс. 

— Але… існують правила ведення, чи не так? 

— Ну, так… але коли з неба хлющить, а ти по пістру… по пояс в дохлих конях, і хтось віддає тобі наказ, у тебе нема часу читати книжку правил, міс. І то майже вся книжка про те, коли можна бути підстреленим, а коли — нє, сер. 

— О, я впевнений, сержанте, що там ще щось пише. 

— Можливо, сер, — Колон дипломатично уступив. 

— Я переконаний, у ній чимало пише про те, що не можна вбивати солдатів противника, які здалися в полон, наприклад. 

— О, таке там є, капітане. Але там, ясно шо, ні слова про те, що їх не можна трохи віддухопелити. Зробити так, щоби вони тебе запам’ятали. 

— Ти ж не про тортури? — мовила Анґва. 

— О, ні, міс. Але… — ностальгія Колона змінилась травматичними спогадами чорних днів, —…коли в твого найліпшого приятеля стирчить з ока стріла, а довкола тебе верещать люди й коні, а тобі страшно до всира… тобі дійсно страшно, і тут ти наштовхуєшся на ворога… скажімо так, чомусь тобі раптом дуже хочеться його… копнути. Так… чисто… шоб через двадцять років йому скрутило на мороз ногу, і він згадав, шо натворив, от і все. 

Покопирсавшись у кишені, він дістав звідти малесеньку книжечку і підніс її, щоб усі могли побачити. 

— Вона належала моєму прапрадіду, — сказав він. — Він пішов воювати з Псевдополем, і моя прапрабаба дала йому цей молитовник для солдатів, бо, повірте мені на слово, ви будете згадувати всі молитви, і він засунув її у верхню кишеньку своєї куртки, бо не міг собі дозволити обладунки, і вже на наступний день битви — фі-і-і-іть, невідомо звідки прилітає стріла і — бац — проштрикує книжечку аж до останньої сторінки, нате подивіться. Бачите цю дірку? 

— Дивовижа, — погодився Морква. 

— Ага, певно вона, — сказав сержант. Він сумовито глянув на потріпану книжечку. — Шкода, вона не врятувала від решти сімнадцяти стріл. 

Звуки барабанів стихли. Залишки Варти старались не дивитись одне одному в очі. 

Тоді владний голос запитав: 

— Де ваша уніформа, юначе? 

Ноббі обернувся. До нього зверталася літня пані з характерними індичими рисами та виразом людини, яка вимагає смертної кари. 

— Моя? На мені, пані, — сказав Ноббі, показуючи на свій потовчений шолом. 

— Справжня уніформа, — гаркнула жіночка і простягнула йому біле перо[16]. — Що ви будете робити, коли хапонці почнуть нас ґвалтувати у наших ліжках? 

Вона спопелила поглядом решту вартових і посунула далі. Ще кількох таких шкап Анґва помітила серед натовпу глядачів. Де-не-де зблискував білий. 

— Я тут подумав: ті хапонці надзвичайно хоробрі, — сказав Морква. — Боюся, Ноббі, білим пір’ям вони хочуть присоромити тебе і змусити вступити до війська. 

— А, то нестрашно, — відказав Ноббі — чоловік, який не соромився осоромитись. — Що мені з цим зробити? 

— До речі… я вже розказував, що я сказав лорду Іржавському? — нервово запитав сержант Колон. 

— Вже сімнадцять разів, — мовила Анґва, споглядаючи за жінками з пір’ям. І додала, вочевидь про себе: — «Зі щитом або на щиті.» 

— А що, як розкрутити цю пані на більше? — замислився Ноббі. 

— Що? — запитав Морква. 

— Пір’я, — сказав Ноббі. — Наче справжнє, гусяче. Мені такого більше треба… 

— Я мав на увазі, що Анґва сказала? — запитав Морква. 

— Що? А… так казали жінки, проводжаючи своїх чоловіків на війну. Повертайся зі щитом або на щиті. 

— На щиті? — здивувався Ноббі. — Типу як… на санчатах? 

— Типу як мертвий, — сказала Анґва. — Це означало, повертайся переможцем або не вертайся взагалі. 

— Ну, я завжди повертався зі своїм щитом, — сказав Ноббі. — В мене з цим нема проблем. 

— Ноббі, — зітхнув Колон, — ти завжди повертався зі своїм щитом, чужими щитами, мішком зубів і п’ятнадцятьма парами ще теплих чобіт. На возі. 

— Ну-у, немає сенсу йти на війну, якщо ти не на боці переможців, — сказав Ноббі, встромивши біле перо собі в шолом. 

— Ноббі, ти завжди був на боці переможців, бо підглядав по закутках, хто перемагає, а тоді знімав потрібну уніформу з якогось сердешного покійного солдата. Я чув, що генерали пильно за тобою слідкували, і по тому, в що ти був одягнений, визначали, як триває битва. 

— Чимало солдатів служили в різних полках, — зауважив Ноббі. 

— Так, правду кажеш. Але не під час одної битви, — мовив сержант Колон. 

Вони посунули назад до штабу Варти. Більшість зміни взяла вихідний. Зрештою, хто тут був за головного? Що їм сьогодні робити? Залишились тільки ті, що не тямились без роботи, і новенькі, з яких ще пер ентузіазм. 

— Певен, пан Ваймз щось придумає, — сказав Морква. — А я краще проведу Ґоріффів назад до їхньої крамниці. Пан Ґоріфф каже, що збирається покинути місто. Чимало хапонців іде. Їх можна зрозуміти. 

Ваймз вирвався з чорних глибин сну разом зі сновидіннями, що бульбашками зринали з ним на поверхню. 

Донині він цінував момент пробудження. Саме тоді до нього приходили рішення. Він вважав, що окремі частини його мозку вночі вирішували проблеми минулого дня, а щойно він розплющував очі, ділились своїми висновками. Тепер же до нього приходили самі спогади. Він здригнувся. Ще один спогад нахлинув. Він тяжко зітхнув. У його голові знову пролунав звук жетона, що лунко вдаряється об стіл. Він вилаявся.