— Ви знаєте, насправді можу, — мовив Ваймз. Він простягнув Іржавському аркуш паперу. — Тут все написано, мій лорде. З посиланнями на найавторитетніші джерела, якщо у вас виникнуть якісь сумніви. 

— Посиланнями на…? 

— Щодо ролі лицаря, мій лорде. Точніше, як не дивно, щодо його обов’язків. Серед них чимало небилиць, наприклад, їзда на збіса доброму жеребцеві зі шторками довкола і таке інше, але один із них стверджує, що лицар повинен у часи нужди зібрати і забезпечувати — ви сміятиметесь, коли я скажу — армію озброєних солдат! Не погребую зізнатися, мене самого це страшенно здивувало! Але що поробиш, довелось набирати хлопаків. Звісно, більшість вартових самі доєдналися, ну, ви знаєте, як воно буває, дисципліновані хлопці, охочі виконувати свій обов’язок, тож вони заощадили мені трохи зусиль. Крім Ноббі Ноббса, бо він сказав, що якщо не вступить у лави армії до четверга, то назбирає вдосталь білого пір’я для матраца. 

Вираз обличчя Іржавського законсервував би м’ясо на рік. 

— Що за дурниці, — обурився він. — Ви, Ваймзе, аж ніяк не лицар. Лише король має владу… 

— У цьому місті є кілька лордів, посвячених Патриціями, — сказав Ваймз. — Ваш друг, лорд Дауні, приміром. То що ви казали? 

— Якщо ви наполегливо ведете цю гру далі, мушу вас попередити, що чоловік, перш ніж стати лицарем, повинен цілу ніч охороняти свої обладунки, не змикаючи віч… 

— З чим я фактично і маю справу все своє життя, — мовив Ваймз. — Той, хто спустить з ока свої лати, наступного ранку вже не матиме, що стерегти. 

— І молячись… — різко відрубав Іржавський. 

— Знову про мене, — підтвердив Ваймз. — Ще жодна ніч не минула без думки «Боже, сподіваюся, я виживу після цього». 

— …і він має показати себе на полі бою. Проти інших вишколених чоловіків, Ваймзе. А не всяких паразитів і шибеників. 

Ваймз взявся відв’язувати ремінець шолома. 

— Що ж, зараз не найкращий час, мій лорде, але якщо хтось потримає вашу накидку, я зможу вділити вам п’ять хвилин… 

Іржавський побачив у Ваймзових очах запальний блиск палаючих кораблів. 

— Я знаю, що ви затіяли, Ваймзе, і не поведуся на це, — сказав він, відступивши назад. — Ви однаково не проходили тренування зі зброєю. 

— Це правда, — погодився Ваймз. — Ви мене підловили. Ніхто не проводив для мене тренування зі зброєю. Тут мені пощастило, — він нахилився ближче і тихо, щоби не почула юрма, що за ними спостерігала, сказав: — Розумієш, Рональде, я знаю, що означає «тренування зі зброєю». У нас давно не було справжньої війни. Тож уся підготовка зводиться до того, що солдати гордовито розгулюють у пухових жилетах і розмахують мечами з навершями на вістрях, щоб нікого не поранити, чи не так? Але в Затінках теж ніхто не проходив тренування зі зброєю. І нізащо б не відрізнив шпагу від рапіри. Ні, але з чим вони добре вправляються, так це з розбитою пляшкою в одній руці й товстою ломакою в іншій, і коли ти, Ронні, стоїш перед ними, то знаєш, що після сутички ви не будете реготати десь у барі за випивкою, бо вони хочуть твоєї смерті. Вони хочуть тебе вбити, розумієш, Роне? І не встигнеш ти замахнутись своїм симпатичним мечем, як вони вирізьблять на твоєму черевці свої імена та адресу. Ось де я пройшов своє тренування зі зброєю. Щоправда… без зброї, а більше кулаками, колінами, зубами і ліктями. 

— Ви, сер, геть не джентльмен, — заявив Іржавський. 

— Я знав, що в мені є риса, яку я люблю. 

— Хіба ви не розумієте, що ви не можете вербувати… всяких ґномів і тролів у Анк-морпоркський полк? 

— Тут тільки пише «озброєні солдати», а в ґномів є свої сокирки. Непогана економія. Тим паче, якщо ви колись бачили їх у бою, то точно були на одному з ними боці. 

— Ваймзе… 

— Сер Семюел, мій лорде. 

Іржавський на якусь мить замислився. 

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді ви зі своїм… полком підпорядковуєтесь мені… 

— Як не дивно, ні, — хутко урвав його Ваймз. — У «Лицарському праві й застосуванні» Скавона пише, що полк перебуває під командуванням короля або його офіційно призначеного представника. А у нас, звісно ж, немає офіційно призначеного представника ще відтоді, як якийсь навіжений відрубав останньому королю голову. Містом керує якесь збіговисько людей, але згідно з лицарською традицією… 

Іржавський знову замислився. У нього був вигляд газонокосарки прямо після того, як трава організувала профспілку. Було видно, що у глибині душі він знав напевне, що зараз це не відбувається. Це не могло відбуватися, бо такі речі не відбувалися. Будь-які факти, що доводять протилежне, можна впевнено ігнорувати. Однак, можливо, доведеться знайти формальності, яких треба дотримуватись. 

— Гадаю, ви розумієте, що юридично ваша позиція… — почав було він, але вирячився, коли Ваймз його радісно перебив. 

— Визнаю, з цим можуть виникнути проблеми. Та якщо ви запитаєте пана Підступпа, він скаже: «Дуже цікавий випадок», що, як вам відомо, юридичною мовою означає «Тисяча доларів у день плюс витрати, і це затягнеться на місяці». Тому я на цьому з вами розпрощаюся, гаразд? Бо в мене, знаєте, стільки справ. На мене в кабінеті, либонь, уже чекають зразки нових уніформ — вкрай важливо мати гарний вигляд на полі бою, чи не так? 

Іржавський ще раз кинув погляд на Ваймза, а тоді пішов геть. 

Щебінь став біля Ваймза по стійці струнко, дзенькнувши ручиськом по шолому. 

— Що нам тепер робити, сер? 

— Думаю, можемо згортатися. До нас усі хлопці приєдналися? 

— Саме так, сер! 

— Ви сказали їм, що це не примусово? 

— Саме так, сер! Я їм сказав «Це не примусово, ви просто мусіте», сер. 

— Щебеню, мені потрібні були волонтери. 

— Саме так, сер. Вони записалися волонтерами, я про то подбау. 

Зітхнувши, Ваймз попрямував до свого кабінету. Швидше за все, їм нічого не загрожує. Ваймз був певен, що з юридичного боку до нього не було претензій, а ще він точно знав, що Іржавський — з тих, хто поважає букву закону. Просто такі, як він, роблять це непривітно. Та й тридцять душ у Варті загалом не робили йому в житті погоди. Іржавський міг на них не зважати. 

«Зненацька розпалюється війна, — думав Ваймз, — і вони повертаються». Громадський порядок перевернувся догори дриґом, тому що такі правила. А такі люди, як Іржавський, знову на вершечку гори. Ці аристократи роками б’ють байдики — аж ось вони раптом ні з того ні з сього виймають звідкись старі обладунки і дістають меч, що припадав пилом над каміном. Вони думають, що буде війна, яку, на їхню думку, можна тільки виграти або програти… 

Хтось за цим стоїть. Комусь кортить побачити війну. Хтось заплатив, щоб прибрали Оссі та Сніжка. Хтось хотів, щоб також вбили Принца. Потрібно про це пам’ятати. Це не війна. Це злочин. 

Тоді він усвідомив, що розмірковує над тим, чи, бува, напад на крамницю Ґоріффа спланували не ті самі люди, що підпалили посольство. 

А тоді він усвідомив, чому так думав. 

Тому що хотів, щоби були конспіратори. Легше уявити зіпсутих владою та привілеями божевільних циніків, які плетуть інтриги за пляшкою бренді в задимленому приміщенні. Важливо тримати цей образ у голові, інакше виявиться, що погані речі трапляються тому, що прості люди — ті, що вичісують свого собаку і розповідають дітям казки на ніч — опісля виходять із дому і в змозі завдати страшної шкоди іншим простим людям. Куди легше звинувачувати у всьому Їх. Від думки про те, що Вони — це Ми, стає незатишно. Якщо це Вони, то вини інших у цьому немає. Якщо це Ми, то хто тоді Я після цього? Зрештою, Я — один із Нас. Інакше бути не може. Я точно ніколи не зараховував себе до Них. Ніхто ніколи не зараховує себе до Них. Ми завжди одні з Нас. А Вони чинять усе зло. 

Приблизно в цей час у своєму минулому житті Ваймз відкоркував би пляшку і не дуже переймався б її вмістом, за умови, що він розчиняв фарбу… 

— Уук?