Чим далі, тим сутужніше з цим були справи, і її дідусю, приміром, довелося вести експедицію через усю Якдивноляндію в пошуках заклятих ворогів, але поки він туди зібрався, всі пересварились, і заклятих ворогів тепер було хоч греблю гати. 

Раніше, звісно, було легше. 

Полки Ремкіна воювали з ворогами міста по всіх рівнинах Сто, завдаючи героїчних утрат, доволі часто — воїнам ворожої армії[14]. 

Серед натурників також було кілька жінок, жодна з яких не тримала в руках нічого важчого за рукавичку чи ручного дракончика. В їхні обов’язки здебільшого входило змотувати бинти і чекати повернення своїх чоловіків із — як вона любила думати — рішучістю та стійкістю, а також надією, що ті самі чоловіки повернуться в якомога повнішій комплектації своїх частин. 

Одначе суть полягала в тому, що вони ніколи про це не думали. Починалася війна, і вони на неї йшли. Якщо війни не було, вони її шукали. Вони навіть не вживали таких слів, як «обов’язок». Він був у них в крові. 

Вона зітхнула. Цими днями було так важко, а леді Сибіл походила з класу, який не звик до труднощів, принаймні таких, які не могли би вирішитися простим криком на слугу. П’ять століть тому один із її пращурів відітнув під час битви голову хапонцю і приніс її додому на палі. І ніхто не став про нього гірше думати, бо всі знали, що б йому відрізали хапонці, якби спіймали. З цим усе було ясно. Ти воював з ними, вони — з тобою, всі знали правила, і якщо тобі стинали голову, ти, ясна річ, потім про це не плескав. 

Звісно, зараз було краще. Але… складніше. 

А ще, ясна річ, деякі з цих стародавніх чоловіків були відсутні місяцями, а то й роками, а жінка та сім’я були для них, як бібліотека, кінний двір і Джонсонова Підривна Пагода. Вони були, і про них особливо не замислювались. Принаймні Сем був удома щодня. 

Ну, майже щодня. Але точно щоночі. 

Ну… більшість ночей, це вже напевне. 

Принаймні в них були спільні трапези. 

Ну, більшість трапез. 

Ну, принаймні вони починали більшість трапез. 

Ну, принаймні вона знала, що він завжди десь неподалік, десь там, де він брав на себе надто багато і бігав надто швидко, а люди намагалися його вбити. 

Загалом вона вважала, що їй ще дуже пощастило. 

Ваймз витріщився на Моркву, що стояв навпроти його стола. 

— То що ми маємо в результаті? — запитав він. — Чоловік, який, наскільки нам відомо, не стріляв у Принца, мертвий. Чоловік, який швидше за все стріляв… мертвий. Хтось невміло намагався підлаштувати все так, ніби хапонці заплатили Оссі. Гаразд, мені зрозумілі їхні мотиви. Фред називає це політикою. Вони наймають Сніжка, щоб той зробив усю брудну роботу, а він допомагає розбитися бідолашному тупому Оссі, і тоді Варта доводить, що хапонці заплатили Оссі, а це ще один привід для війни. А Сніжок просто змивається. Тільки хтось вирішує його проблему з лупою за нього. 

— Після того, як він щось написав, сер, — нагадав Морква. 

— А… ну так. 

Ваймз глипнув на блокнот, вилучений з кімнати Сніжка. Він був абияк зшитий із нерівних клаптів паперу, які за безцінь продають гравери. Він його нюхнув. 

— Пахне милом на кутиках, — сказав він. 

— Це його новий шампунь, — уточнив Морква. — Він його вперше використав. 

— Звідки ви знаєте? 

— Ми перерили цілу купу пляшечок, сер. 

— Гм-м. На корінці, де зшиті сторінки, наче свіжа кров… 

— Його, сер, — мовила Анґва. 

Ваймз кивнув. Ніколи не сперечайся з Анґвою про кров. 

— Але на самих сторінках немає крові… — зауважив Ваймз. — Що є досить дивно. Обезголовлення — брудна справа. З людей зазвичай аж… цвиркає. Тож першу сторінку… 

— …вирвали, сер, — мовив Морква, вишкіряючись і киваючи головою. — Але це не найцікавіше, сер. Ану, чи ви здогадаєтеся, сер! 

Ваймз глипнув на нього, я тоді підніс лампу ближче. 

— Дуже слабкі сліди письма на першій сторінці… — пробубнів він. — Не можу розгледіти… 

— Ми теж не можемо, сер. Нам відомо, що він писав олівцем, сер. Той лежав на столі. 

— Дуже слабкі сліди, — сказав Ваймз. — Такі хлопаки, як Сніжок, шкребуть на папері так, ніби хочуть його зарізати, — він швидко переглянув блокнот. — Хтось вирвав… не лише сторінку, на якій він писав, а ще й кілька під нею. 

— Розумно, чи не так, сер? Всі знають, що… 

— …можна прочитати підозрілу цидулку з відбитків на наступній сторінці, — договорив за нього Ваймз, — він знову кинув книжечку на стіл. — Гм-м. У ній міститься якесь послання, атож… 

— Може, він шантажував того, хто за всім цим стоїть? — припустила Анґва. 

— Це не в його стилі, — заперечив Ваймз. — Ні, я мав на увазі… 

Пролунав стук у двері, і всередину зайшов Фред Колон. 

— Приніс вам горня кави, — сказав він, — а внизу на вас чекає кілька ру… хапонців, пане Ваймз. Певно, прийшли вручити вам медаль і поцвенькати з вами на своїй пташиній. А якщо ви не проти пізньої вечері, місіс Ґоріфф готує козлятину з рисом під заморською підливою. 

— Думаю, мені краще до них спуститися, — сказав Ваймз. — Але я навіть не встиг помитися… 

— Зато видно, хто тут сьодня герой, — енергійно прорік Колон. 

— А, ну добре. 

Тривога захопила Ваймза десь на половині сходів. Він ніколи не натрапляв на групку громадян, охочих нагородити його медаллю, тож у нього не було багато відповідного досвіду, але люди, що збилися в тісну купку біля сержантського поста, не надто скидалися на комітет із висловлення подяки. То були хапонці. Принаймні вбрані вони були по-чужоземному, а кілька з них бачили стільки сонця, скільки в Анк-Морпорку навіть не світить. До Ваймза підкралося відчуття, що Хапонія була настільки великою, що його місто і рівнини Сто разом узяті загубились би в ній, тож там має бути місце для всіх народів, у тому числі й для цього коротуна в фесці, яким аж трусило від обурення. 

— Це ти чоловік на ім’я Ваймз? — запитав фескоголовий. 

— Ну, я командор Ваймз… 

— Ми вимагаємо визволення сім’ї Ґоріффів! І навіть чути не хочемо ваших виправдань! 

Ваймз кліпнув. 

— Визволити? 

— Ви посадили їх під замок! І конфіскували їхню крамницю! 

Ваймз витріщився на чоловіка, а тоді зиркнув на сержанта Щебеня, що стояв у іншому кінці кімнати. 

— Де ви помістили сім’ю, сержанте? 

Щебінь відсалютував. 

— У камері, сер. 

— Ага! — скрикнув чоловік у фесці. — Ви це визнаєте! 

— Даруйте, ви хто? — запитав Ваймз, стомлено кліпаючи. 

— Я не зобов’язаний вам казати, і вам не вибити з мене відповідь! — заявив чоловік, випнувши груди. 

— А, дякую, що попередили, — мовив Ваймз. — Не люблю дарма тратити сили. 

— О, здоровенькі були, пане Вазіре, — привітався Морква, зринувши у Ваймза за спиною. — Ви отримали повідомлення про ту книжечку? 

Запала одна з тих мовчанок, що трапляються, коли людям треба змінити вираз обличчя. 

Тоді Ваймз озвався: 

— Що? 

— Пан Вазір продає книги на Вдовиній вулиці, — почав Морква. — Розумієте, я попросив у нього книжки про Хапонію, і серед тих, що він мені дав, була «Ароматні частини, або Сади задоволення». А я й не проти, сер, бо хапонці винайшли сади, тож я подумав, що корисно буде пізнати трохи їхню культуру. Залізти в голову хапонцям, так би мовити. Тільки от книжка, е, вона… е… ну, вона не про садівництво… е… — він зашарівся. 

— Так, так, гаразд, можете повернути її назад, якщо хочете, — сказав пан Вазір, перебуваючи мало не на грані зриву. 

— Просто я подумав, що вам варто знати, на випадок, якщо ви не… на випадок, якщо ви продасте… ну…така книжка, знаєте, може шокувати ніжну натуру… 

— Так, добре… 

— Капрал Анґва дістала такий шок, що аж не могла перестати сміятися, — продовжував Морква. 

— Я негайно ж поверну вам гроші, — пообіцяв Вазір. Вираз його обличчя знову став мстивим. Він зиркнув на Ваймза.