— Ти чуєш дим? — запитав Морква. 

— Моркво, я ще п’ять хвилин не зможу занюхати нічого, крім… 

Але він дивився повз неї на велике червоне світіння в небі вдалині. 

Ваймз кашлянув. Тоді ще трохи кашлянув. А тоді врешті-решт розплющив сльозаві очі, переконаний, що побачить перед собою власні легені. 

— Склянку води, пане Ваймз? 

Ваймз побачив крізь сльози розмиту фігуру Фреда Колона. 

— Дякую, Фреде. Звідки це так тхне горілим? 

— Від вас, сер. 

Ваймз сидів на парапеті біля руїни посольства. Оповитий прохолодним повітрям, він почувався недосмаженим стейком. З нього аж пара йшла… 

— Вас довший час не було видно, сер, — послужливо мовив сержант Колон. — А потім всі побачили, як ви залетіли в те вікно, сер! І викинули ту жінку з вікна прямо Щебеню в руки! Це ще одна пір’їна у ваш шолом, можете не сумніватись, сер! Їй-бо’, рушн… їй‑бо’, хапонці нагородять вас Орденом Верблюда чи чимось таким за те, що ви зробили цієї ночі, сер! — Колон світився, і його аж розпирало від гордості. 

— Ще одна пір’їна в шолом… — пробубнів Ваймз. Він зняв шолом і стомлено, але задоволено помітив, що всі до єдиної пір’їнки геть начисто згоріли. 

Він повільно кліпнув. 

— А той чоловік, Фреде? Він вибрався? 

— Який чоловік? 

— Там був… — Ваймз знову кліпнув. Численні частини його тіла, свідомі того, що він не приймав дзвінки, тепер без увагу телефонували зі скаргами. 

Там був… якийсь чоловік? Ваймз приземлився на ліжко, потім у нього вчепилася жінка, потім він вибив рештки вікна, побачив унизу здорові, широченні та неймовірно сильні ручиська Щебеня, і викинув її настільки ввічливо, наскільки дозволяли обставини. Тоді чоловік із даху знову зринув з диму з кимось на плечі, щось йому крикнув і жестом наказав іти за ним і… 

…тоді підлога провалилася… 

— Всередині було… ще двоє людей, — сказав він, знову зайшовшись кашлем. 

— Значить, вони вибрались не через головний вхід, — припустив Колон. 

— А я як вибрався? — запитав Ваймз. 

— О, внизу Дорфл гасив ножиськами полум’я, сер. Дуже помічний той керамічний констебль. Ви приземлилися прямісінько на нього, і він, ясно шо, перестав топтатись і виніс вас надвір. Вранці всі захочуть потиснути вам руку і пригостити пончиками, сер! 

Але поки пончиків ніде не було видно, відмітив Ваймз. Довкола досі юрмились люди: носили щось в руках, гасили локальні пожежі, сварилися між собою… але на тому місці, де мали вітати героя дня, зяяла величезна діра. 

— О, то в людей післяшоковий стан, сер, — мовив Колон, ніби читаючи його думки. 

— Піду-но я скупаюсь в холодній ванні, — мовив Ваймз, ні до кого зокрема. — А тоді посплю. У Сибіл є чудова мазь від опіків… о, здорові були. 

— Ми побачили пожежу… — почав Морква, підбігаючи до них. — Її вже загасили? 

— Пан Ваймз сьогодні рятувальник, — захоплено мовив Колон. — Просто зайшов усередину і всіх врятував, в найкращих традиціях Варти! 

— Фреде, — знеможено промовив Ваймз. 

— Так, сер? 

— Фреде, найкращою традицією Варти є тихенько покурити десь, де не дує вітер, о третій ночі. Не захоплюйся так, гаразд? 

Фред занепав духом. 

— Ну… — він почав. 

Ваймз зіп’явся, похитуючись, на ноги і поплескав сержанта по спині. 

— Ну гаразд, є в нас така традиція, — він поступився. — Наступного разу буде твоя черга, Фреде. А я, — він ще трохи непевно стояв на ногах, — піду в Ярд писати доповідь. 

— Ви весь в сажі й хитаєтеся, — сказав Морква. — Я б на вашому місці пішов додому, сер. 

— О, ні, — сказав Ваймз. — Мені треба зайнятись доповідями. Хтось знає, котра зараз година? 

— Біп-біп-біп-дзинь! — з його кишені долинув радісний голосок. 

— Прокляття! — похопився Ваймз, але було вже надто пізно. 

— Зараз, — промовив голосок настільки дружелюбно-пискляво, що хотілось його придушити, — приблизно… близько дев’ятої. 

— Близько дев’ятої? 

— Ага. Близько дев’ятої. Рівно приблизно близько дев’ятої. 

Ваймз закотив очі. 

— Рівно приблизно близько дев’ятої? — сказав він, вийнявши з кишені невеличку коробочку й відкинувши кришку. Зсередини на нього злісно зиркнув бісик. 

— Учора ви пригрозили, — почав він, — якщо я — і тут я процитую — «не перестану говорити Рівно Восьма Година П’ятдесят Шість Хвилин і Шість Секунд, на мене чекає зустріч з молотком». А коли я зауважив, пане Введіть-Своє-Ім’я, що це анулює мою гарантію, ви сказали, щоб я взяв свою гарантію і… 

— Я думав, ви його загубили, — сказав Морква. 

— Ха, — сказав бісик-органайзер, — справді? Ви так думали? Я би не сказав, що засунути річ у кишеню штанів прямо перед пранням означає її загубити. 

— Я ненароком, — пробубонів Ваймз. 

— О? О? То ви ще й, мабуть, ненароком кинули мене в миску з їжею для драконів, так? — якусь мить бісик бубонів собі щось під ніс, а тоді сказав: — То ви хочете знати, які у вас заплановані на вечір зустрічі? 

Ваймз глипнув на тлінні залишки посольства. 

— Слухаю, — попросив він. 

— Жодних, — похмуро мовив бісик. — Ви мене не попередили. 

— Бачиш? — сказав Ваймз. — Саме тому я так бішуся! Чому я маю тобі казати? Чому ти мені не сказав «Близько восьмої: розігнати бунт в «Пересічних поживках» і не дати Щебеню розстріляти людей»!» 

— Ви мені про це не казали! 

— Бо я не знав! Таке воно справжнє життя! Коли щось має трапитись, але про це ще ніхто не знає, як можна просити про це попередити? Якби з тебе був хоч якийсь зиск, ти б це робив! 

— Він усе записує в моїй інструкції, — уїдливо мовив бісик. — Ви про це знали? Він усе записує в інструкції. 

— Ну, я, звісно, дещо занотовую… 

— Взагалі-то він потайки намагається вести щоденник в інструкції, щоб його дружина не дізналася, що він так і не удостоївся розібратися, як мною користуватися, — сказав бісик. 

— А як щодо Ваймзової інструкції? — зірвався Ваймз. — Я помітив, що ти теж у вус не дуєш, як мною користуватися! 

Бісик завагався. 

— До людей є інструкції? — запитав він. 

— Було би збіса круто! — крикнув Ваймз. 

— Правда, — пробубоніла Анґва. 

— Там могло б писати щось на кшталт «Розділ перший: Біп-біп-біп-дзинь та інші кляті дурниці, що вистрибують на людей о шостій ранку», — мовив Ваймз із диким поглядом в очах. І «Пошук проблеми: мій господар постійно норовить змити мене в унітазі, що я роблю не так?» І… 

Морква ніжно поплескав його по спині. 

— Мушу відкланятись, сер, — сказав він лагідно. — Останні кілька днів були насичені. 

Ваймз потер чоло. 

— Гадаю, мені самому не завадить відпочинок, — сказав він. — Ходімо, тут більше нема на що дивитися. Ходімо додому. 

— Я думав, ви сказали, що не підете… — почав було Морква, але подумки Ваймз уже його лаяв. 

— Я мав на увазі Ярд, — сказав він. — А опісля я піду додому. 

Кулька світла пропливала бібліотекою Ремкінів вздовж полиць з товстенними книгами в шкіряних палітурках. 

Сибіл знала, що більшість з них ніколи не читали. Її предки поколіннями скуповували в граверів книги і ставили їх на полиці, бо бібліотека була чимось обов’язковим — хіба ви не знали? — як кінний двір чи окреме крило для прислуги, чи якась страшна ландшафтна помилка рук Клятого Тупака Джонсона[13], хоча її дідусь встиг пристрелити чоловіка ще до того, як той завдав непоправної шкоди. 

Вона піднесла лампу трохи вище. 

Крізь коричневий лак століть на неї позирали гострі носи Ремкінів. Портрети — це ще одна річ, яку за звичкою і не замислюючись колекціонували. 

На більшості з них були зображені чоловіки — незмінно в обладунках і завжди на коні. І всі вони, всі до єдиного, боролися із заклятими ворогами Анк-Морпорка.