Хтось виставив ногу, перешкоджаючи руху візка. 

— Добрий вечір, Шептунчику, — привітався Морква, коли візок став. 

Купа зупинилася, частина її дещо піднялася. 

— ’двали, — пробубніло звідкілясь із копиці. 

— Ну, ну, Шептунчику, треба допомагати один одному, як гадаєш? Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі. 

— ’ди в ср’ку, м’нт. 

— Дивись, ти скажеш мені те, що я хочу знати, — сказав Морква, — а я не обшукуватиму твій візок. 

— Терпіти не можу ґноллів, — сказала Анґва. — Від них жахливо тхне. 

— Ну, так не чесно. Якби не ти і тобі подібні, на вулицях було б куди більше нечистот, правда, Шептунчику? — спитав Морква, все ще доволі дружелюбно. — Ти те підібрав, ти се підібрав, може кидонув ним пару разів об стіну, поки не стихло… 

— Кр’ще ’е ск’жеш, — погодився ґнолль. Роздався булькіт, схожий на хихотіння. 

— То я чув, ти знаєш, де зараз Сніжок Слоупс? — запитав Морква. 

— Ніч’ н’ зн’. 

— Гаразд. — Морква витягнув вила з трьома зубцями і обійшов довкола візка, з якого скрапувало. 

— Ніч’ н’ зн’ про… — похопився ґнолль. 

— Так? — сказав Морква з вилами напоготові. 

— Ніч’ н’ зн’ про конд’т’рську на пр’в’лку Обд’рай’л’ка. 

— З вивіскою «Оренда кімнат»? 

— Пр’льно. 

— Чудово. Дякую тобі за те, що ти такий свідомий громадянин, — мовив Морква. — Між іншим, ми бачили мертвого мартина по дорозі сюди. Він лежить на Броварській вулиці. Закладаюсь, якщо ти поспішиш, можеш урвати його першим. 

— Г’ряч’ньк’й п’ріж’к, — прогугнявив ґнолль. Візок із гуркотом поїхав далі. Вартові дивилися, як він перехнябився, заскрипівши за рогом. 

— У душі вони непогані хлопці, — сказав Морква. — Я думаю, це багато говорить про дух толерантності в цьому місті, якщо навіть ґноллі можуть називати його своїм домом. 

— Мене від них верне, — мовила Анґва, коли вони рушили далі. — А цей взагалі вирощує на собі город! 

— Пан Ваймз каже, що ми повинні їм допомагати, — сказав Морква. 

— Чоловік — хоч до рани прикладай. 

— З вогнемета, каже. 

— Не спрацює. Вони надто сирі. Хтось взагалі бачив, що вони їдять? 

— Краще думати про них як про… чистильників. На вулицях і справді поменшало покидьків і дохлятини. 

— Так, але ти колись бачив ґнолля з мітлою та совком? 

— Що ж, боюся, так функціонує суспільство, — промовив Морква. — Все скидається на нижчі щаблі, допоки не знайдеться сміливець, готовий все це з’їсти. Так пан Ваймз каже. 

— Так, — погодилась Анґва. Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді вона сказала: — Ти багато прислухаєшся до пана Ваймза, чи не так?.. 

— Він хороший офіцер і приклад для всіх нас. 

— І… ти ніколи не думав перевестися в Квірм чи деінде? Нині анк-морпоркські вартові дуже популярні в інших містах. 

— Що, покинути Анк-Морпорк? — в тоні його запитання вже містилася відповідь. 

— Ні… гадаю, що ні, — сумно мовила Анґва. 

— Хай там як, а я не знаю, що б робив пан Ваймз, якби я не бігав по всіх усюдах. 

— Це, звісно, вагома причина, — сказала Анґва. 

До провулка Обдирайлівка було ще недалеко. Вона затесалася в ґетто, як би виразився лорд Іржавський, «вправних ремісників», людей, які за соціальною шкалою були надто низько, щоб мати вплив, але дещо зависоко, щоби підпадати під вплив інших. Серед них здебільшого були шліфувальники та пуцувальники. Люди, які не мали багато, але навіть цим пишалися. На це вказували невеличкі деталі. Для початку — блискучі таблички з номерами будинків. А на стінах будинків, що після сотень років будов і добудов фактично перетворилися на один безкінечний будинок, виднілися дуже акуратні розмежування фарбою, — люди проводили лінію прямо по краю своєї власності, ані на йоту не заступаючи на бік сусідів. Морква любив казати, що так люди інстинктивно усвідомлювали, що основа цивілізації лежить в колективній повазі до власності; Анґва ж вважала, що вони були просто скнарними паскудниками, які ладні продати тобі повітря. 

Морква безшумно наблизився до кондитерської, від якої на другий поверх вели неотесані дерев’яні сходи. Він тихцем вказав на купу сміття під ними. 

Там були самі лише пляшки. 

— Безнадійний п’яниця? — самими лиш вустами промовила Анґва. Морква захитав головою. 

Вона присіла навпочіпки і приглянулась до етикеток, але ніс їй уже на щось натякав. «Нудлевий гомеопатичний шампунь», «Трав’яний ополіскувач Міра і Жалокажанного — з травами!», «Тонік для ополіскування шкіри голови — ще більше трав!»… 

Були й інші. Лікувальні трави, подумала вона. Кинув жменьку бур’янів у казанок — і маєш лікувальні трави… 

Морква вже підіймався сходами, коли вона поклала йому руку на плече. Там був ще якийсь запах. Що, мов спис, розтинав решту ароматів вулиці. Запах, на який особливо налаштований ніс перевертня. 

Він кивнув і обережно попрямував до дверей. Тоді показав униз. Під щілиною виднілася пляма. 

Морква витягнув меч і вибив ногою двері. 

Дейсевілль Слоупс явно не міг змиритися зі своєю проблемою. Більшість горизонтальних поверхонь були заставлені пляшечками всіх можливих кольорів на форм, що свідчили про мистецтво алхімії та людський оптимізм. 

Піна від його недавніх експериментів все ще плавала в мисці на столі, а його тіло було розпростерте на підлозі з рушником на шиї. Вартові глянули на нього. Сніжок вмився, причепурився і відійшов. 

— Гадаю, можна припустити, що життя з нього витекло, — мовив Морква. 

— Фу, — сказала Анґва. Вона вхопила відкриту пляшечку шампуню і глибоко вдихнула. Нудотний запах маринованих трав атакував її носові пазухи, але ніщо не могло зрівнятися з різким, манливим запахом крові. 

— Цікаво, де його голова? — сказав Морква рішучим діловим голосом. — А, ондечки вона закотилася… Що це так жахливо тхне? 

— Це! — Анґва махнула перед ним шампунем. — Пише: чотири долари за пляшку. Це ж треба! 

Анґва вдихнула ще якоїсь трав’янистої в’язкої рідини, щоби притупити вовчу жагу. 

— Не схоже, що його обікрали, — сказав Морква. — Хіба що вони діяли дуже акуратно… В чому річ? 

— Не питай! 

Їй так-сяк вдалося відчинити вікно і, поки Морква нишпорив по кишенях мерця, вона втягувала ніздрями повні груди відносного свіжого повітря. 

— Е… ти, бува, не занюхала тут гвоздику? — запитав він. 

— Моркво! Благаю! Тут вся підлога залита кров’ю! Як ти думаєш? Вибач… 

Вона кинулась сходами вниз. На вулиці панував нічим не примітний вуличний запах, накладений на типовий всеосяжний аромат міста. Та від нього принаймні не росло волосся і не видовжувалися зуби. Вона сперлася до стіни, силкуючись опанувати себе. Шампунь? Скільки грошей вона би заощадила Сніжку одненьким акуратним укусом. От тоді би він по-справжньому зрозумів, що таке проблеми з волоссям… За пару хвилин спустився Морква, замкнувши за собою двері. 

— Тобі вже краще? 

— Трохи… 

— Я там іще дещо знайшов, — повідомив Морква задумано. — Гадаю, він написав передсмертну записку. Але все це якось дивно, — він помахав чимось, схожим на дешевий блокнот. — Його необхідно ретельно оглянути, — він струснув головою. — Сніжок, бідолашний хлопчина. 

— Він же вбивця! 

— Так, але ж як негарно він пішов з життя. 

— Тому що йому відрубали голову? І судячи з усього, добре загостреним мечем? Буває і гірше. 

— Так, але я думаю, якби сердега мав краще волосся чи ще замолоду підібрав собі правильний шампунь, то жив би зовсім інакше… 

— Що ж, принаймні лупа його більше не турбуватиме. 

— Це якось безтактно. 

— Пробач, але ти знаєш, як я напружуюсь від запаху крові. 

— Твоє волосся завжди має чудовий вигляд, — Морква змінив тему і, як підмітила Анґва, навдивовижу тактовно. — Не знаю, чим ти користуєшся, але шкода, що він так і не спробував цей засіб на собі. 

— Думаю, він не там шукав, — сказала Анґва. — На пляшечках, які я зазвичай купую, пише «Для блискучої шерсті ваших улюбленців»… Що таке?