— Наш Ноббі — такий собі самітник, — мовив Морква. 

— Ну, так… 

— Але я переконаний, він знайде свою половинку, — радісно додав Морква. 

Хіба що на дні пляшки, мовила про себе Анґва. Вона пригадала розмову з ним. Так не можна говорити, але думка про те, що Ноббі зможе зробити свій внесок — навіть копійчаний — у генофонд, дещо шкребла. 

— Знаєш, ці монетки якісь дивні, — сказав Морква. 

— Що ти маєш на увазі? — спитала Анґва, рада змінити тему розмови. 

— Нащо йому платили хапонськими волсами? Тут їх не приймають, та й обмінюють не за дуже вигідним курсом, — Морква підкинув монетку і спіймав її. — Коли ми йшли, пан Ваймз кинув мені наостанок: «Обов’язково знайди там жменьку фініків і верблюда під подушкою». Схоже, я знаю, що він мав на увазі. 

— Пісок на підлозі, — мовила Анґва. — А це хіба не очевидна зачіпка? Можна стверджувати, що то були хапонці через пісок у їхніх сандалях! 

— Але ці гвоздики… — Морква ткнув невеличкий пуп’янок. — Мало хто має звичку жувати гвоздику, навіть серед хапонців. А це вже не така очевидна зачіпка, еге ж? 

— У неї ще зовсім свіжий аромат, — мовила Анґва. — Я би сказала, що він був тут минулої ночі. 

— Після смерті Оссі? 

— Так. 

— Чому? 

— А я звідки знаю? Взагалі, що то за ім’я таке — Ахмед-71-година? — запитала Анґва. 

Морква стенув плечима. 

— Не знаю. Я думаю, пан Ваймз думає, що хтось в Анк-Морпорку хоче переконати нас у тому, що хапонці заплатили за вбивство Принца. Це звучить… мерзенно, але логічно. Але мені невтямки, навіщо справжньому хапонцю в це вплутуватись… 

Вони зустрілись поглядами. 

— Політика? — сказали вони в один голос. 

— За гроші багато хто на все здатний, — підмітила Анґва. 

У двері раптом люто загрюкали. 

— У вас там хтось є? — запитала місіс Тринька. 

— Вилазь через вікно! — попросив Морква. 

— Може, я залишусь і розірву їй горлянку? — запитала Анґва. — Ну, добре, добре, я пожартувала, гаразд? — сказала вона, перекинувши ноги через підвіконня. 

В Анк-Морпорку більше не було пожежної бригади. Громадяни іноді до неможливого прямо мислили, і зовсім скоро помітили доволі очевидний недолік у тому, щоби платити групці людей за кількість пожеж, які вони гасять. Їх це остаточно осяйнуло зразу після Вугільного вівторка. 

Відтоді вони покладалися на старий добрий принцип розумного егоїзму. Люди, які жили біля палаючої будівлі, робили все можливе, щоб загасити полум’я, тому що стріха, яку вони рятували, могла будь-якої миті обвалитись їм на голову. 

Але натовп, який споглядав, як горить посольство, робив це з пустим, відстороненим поглядом, ніби все це відбувалося на іншій планеті. 

Люди автоматично відсунулися вбік, поки Ваймз пробирався на місце перед ворітьми. Язики полум’я виповзали з долішніх вікон, і в їхньому миготливому світлі видно було метушливі силуети. 

Він повернувся до натовпу. 

— Ну ж бо! Що на вас найшло? Ану відра в руки — і до роботи! 

— Це їхнє кляте посольство, — озвався голос. 

— Ага. Це ж хапонська земля, правильно? 

— Ми не можемо ступати на хапонську землю. 

— Це було би вторгненням, еге ж. 

— Вони би нас не впустили, — сказав маленький хлопчик із відром у руках. 

Ваймз глянув на браму посольства. Біля неї чатувало двійко офіцерів. Вони стривожено ковзали поглядом то на пожежу позаду них, то на юрму. А гіршими за стривожених чоловіків можуть бути лише стривожені чоловіки з великими мечами в руках. 

Він підійшов до них, намагаючись усміхатися, і простягнув свій жетон. На ньому був зображений щит. Не дуже великий щит. 

— Командор Ваймз, анк-морпоркська Міська варта, — сказав він, як йому здавалось, люб’язним, дружнім голосом. 

Охорона жестом показала йому відійти. 

— Хеть сфітси! 

— Ясно… — мовив Ваймз. Він глянув на бруківку біля брами, а тоді знову на охорону. У полум’ї хтось кричав. 

— Ти! Іди сюди! Бачиш це? — він прокричав до вартового, тицяючи вниз. Чоловік невпевнено зробив крок уперед. 

— Це, мій друже, анк-морпоркська земля, — сказав Ваймз. — А ви стоїте на ній і заважаєте мені робити мою… — він зі всіх сил зарядив вартовому кулаком у живіт, —…роботу! 

Він вже розмахував кулаками, аж тут на нього кинувся інший вартовий. Той вдарив його в коліно. Щось клацнуло. Схоже, Ваймзова кісточка. 

Лаючись і підкульгуючи, він забіг у посольство і спіймав за мантію якогось метушливого чолов’ягу. 

— Тут ще залишилися люди? Тут ще є люди? 

Чоловік панічно на нього витріщився. Оберемки паперу розлетілись по землі. 

Хтось схопив його за плече. 

— Ти вмієш лазити, пане Ваймз? 

— Хто… 

Новоприбулий повернувся до наляканого носія паперів і міцно зацідив йому в лице. 

— Рятівник паперів! 

Коли чоловік падав, із його голови злетів тюрбан. 

— Сюди! — постать побігла крізь дим. Ваймз кинувся слідом, поки вони не опинились біля стіни з прикріпленою до неї водостічною трубою. 

— Як ви…? 

— Вгору! Вгору! 

Одну ногу Ваймз вклав у складені ківшиком руки чоловіка, іншою умудрився стати на скобу і підтягнувся. 

— Хутчіш! 

Він напів ліз, напів тягнув себе вгору по трубі — маленькі феєрверки болю вибухали в ногах, доки він не переліз через парапет. 

Біля нього миттю зринув той інший чоловік, ніби він не ліз, а мчав вгору по стіні. 

Нижня частина його обличчя ховалася за клаптиком тканини. Він кинув інший клаптик Ваймзу. 

— Закрий нею ніс і рот! — скомандував він. — Від диму! 

На даху аж шкварчало. З димової труби поблизу Ваймза вихопився бурхливий стовп полум’я. 

Йому тицьнули в руки решту розмотаного тюрбана. 

— Ти бери цей бік, а я — інший, — розпорядилась примара і знову кинулася в дим. 

— Але х… 

Ваймз відчував крізь чоботи жар. Він посунувся до краю даху і почув, як знизу долинають крики. 

Перехилившись через край, він побачив унизу під собою вікно. Хтось вибив шибку, тому що звідти махала рука. 

Внизу у дворі була ще більша метушня. Поміж тисняви з людей він зумів виокремити величезну постать констебля Дорфла, ґолема, який без сумніву був вогнестійким. На жаль, Дорфлу погано давалися сходи. Мало які витримували його вагу. 

Рука в диму перестала махати. 

Ваймз знову глянув униз. 

Ти вмієш літати, пане Ваймз? 

Він глянув на комин, з якого вивергалося полум’я. 

Тоді на розмотаний тюрбан. 

Більша частина мозку Ваймза відключилася, але ті його частини, що опрацьовували біль з ніг, працювали, на прикрість, справно. Втім, біля ядра мозку все ще ворохобилися деякі думки, що підказували йому: 

…цупкенька тканина… 

Він знову глянув на комин. На вигляд доволі міцний. 

Вікно було десь на шість футів нижче. 

Ваймз почав машинально рухатись у напрямку комина. 

Тож, чисто теоретично, якби замотати один кінець тканини довкола палаючого димаря ось так, і розкласти її ось так, і спуститися по парапету вниз ось так, і відштовхнутися ногами від стіни ось так, то, коли б летіти вперед, можна було би вибити ногами інші віконні шибки, ось так… 

По мокрій вулиці зі скрипом котився візок. Він їхав дещо перевальцем, бо всі чотири колеса були різного розміру, тож ним гойдало і хитало, кудись заносило, і, ймовірно, більше зусиль ішло на те, щоб його тягнути, ніж було збережено енергії, особливо враховуючи те, що його вміст скидався на сміття. Як і його власник. 

Який зростом був, приблизно як людина, але зігнута в три погибелі, і вкрита волоссям чи лахміттям чи, цілком імовірно, плутанкою того й іншого, такою повстяною й немитою, що туди вже пустили коріння маленькі рослинки. 

Якби та істота зупинилась, скрутившись калачиком, то цілком би скидалась на купу перегною, на яку давно вже всі махнули рукою. Йдучи, істота сопіла.